Петро Яцик: перший меценат сучасності - Радіо Максимум

Петро Я́цик — український підприємець, який здобув популярність у Канаді як меценат і благодійник. Він славиться своєю значною підтримкою українознавства як в Україні, так і на Заході. Цього понеділка, 7 липня, відзначається 104-та річниця з дня його народження.

Петро Яцик був видатним меценатом, який підтримував Інститут українських студій Гарвардського університету в США, "Енциклопедію українознавства", а також Центр досліджень історії України в Альбертському університеті в Канаді. Він також зробив значний внесок у розвиток Українського лекторію в Школі славістики та східноєвропейських студій Лондонського університету. Крім того, Яцик заснував Міжнародний конкурс знавців української мови та спеціальний український відділ Колумбійського університету в США.

Українська мова тепер серед найпопулярніших у Європі.

Петро народився 7 липня 1921 року у селі Верхнє Синьовидне на Сколівщині (Львівська область). Уже з дитинства малий він задумувався про логічні та нелогічні настанови в праці. Дитина не розуміла, навіщо дорослі щосили батожать коня, який і так ледь вже працює, замість того, щоб дозволити йому відпочити, а вже з новими силами працювати.

У своєму майбутньому дослідженні Яцик проведе аналогію між ставленням до тварин і ставленням до праці людей в Радянському Союзі: "Він зовсім не піклувався про робітника, а лише продовжував тиснути на нього".

Його батько пішов з життя в 1934 році, і з семи дітей найменшому було всього шість місяців. Петро, як найстарший, на той час мав лише тринадцять років і був вимушений залишити навчання. Він заспокоював себе думкою, що його батько не закінчив навіть початкової школи, а мама мала за плечима тільки три класи, проте вміла читати і писати. Петро ж закінчив семирічну школу.

У його селі торгівля була добре розвинута, однак він не мав можливості відправитися в подорож як торговець, оскільки вдома його чекали молодші брати та сестри. Петро не прагнув займатися сільським господарством, як зазначає Михайло Слабошпицький у своїй книзі "Українець, який відмовився бути бідним". Він усвідомлював, що це не приноситиме йому фінансової вигоди, тому вирішив обрати професію залізничника. Закінчивши піврічні курси, він розпочав свою кар'єру як помічник машиніста.

Яцику подобалося навчатися, він легко розібрався з технікою, тож вже за пів року був серед "стахановців". Йому пропонували обрати комсомол - мовляв, здобудеш партійний квиток і перед тобою відкриють усі двері.

Обіцяли місце механіка, якщо Петро обирає комсомольський квиток. Хлопець відмовився. З професійним ростом можна було попрощатися.

Після падіння Польщі та приходу "перших совітів" у західну Україну в 1939 році, Петро вирішив здобути професію машиніста, пройшовши шестимісячний курс навчання для залізничників у Стрию. Проте, коли почалася нацистська окупація, він змінив напрямок своєї діяльності, пройшовши кількамісячні курси з молочного справи. В результаті, Петро отримав посаду інспектора, відповідального за контроль якості молочних продуктів у трьох районах Прикарпаття, де функціонувало сім регіональних молокозаводів.

У 22 роки Яцик підпадав під мобілізацію. На той момент Бережани вже були під контролем нацистської армії. Петро звернувся до повітового німецького керівника, щоб потрапити добровольцем до української дивізії "Галичина". Але той відмовив, пояснивши: новобранців знайти зможуть, а спеціаліста кваліфікації Яцика - ні.

Улітку 44-го майбутній меценат, тоді ще звичайний працівник молочарської структури, яку тримали під контролем німці, вирішив йти з українських територій. Яцик розумів, що підпадає під звинувачення в колаборації з німцями. Хлопець не встиг навіть попрощатися з рідними. Ще довго матір Петра будуть змушувати зізнатися, що її син - партизан десь в лісі, який воює проти Радянської армії. Вона не знала, де син, але вірила, що живий.

Тільки після того, як Сталін пішов з життя, Яцик надішле листа додому, в якому повідомить, що з ним все гаразд.

Я прийшов до висновку, що варто зосередитися на одній справі, одній сфері життя і досягти в ній майстерності. Лише тоді можна стати справді помітною особистістю у цій галузі, - зазначав Яцик.

Діставшись Німеччини, Яцик розпочав навчання в Українському технічно-господарському інституті. Він розумів, що сильно відстав від своїх однолітків, тому до освіти ставився відповідально і вчився всюди, де лише міг. Наприклад, записався до школи мов, де вирішив вивчати англійську, німецьку та іспанську.

Зрештою, Петро вирушив до Канади. У його кишені залишалося лише сім доларів, а за плечима була англійська мова, яка вже виявилася корисною під час польоту. Він звернувся до представника канадської служби розселення емігрантів із проханням не відправляти його до Едмонтона, де він мав працювати з фермерами, а дозволити оселитися в Монреалі.

Яцик не мав наміру покладатися на підтримку з боку канадських властей; навпаки, він мав намір самостійно заробляти на життя. Його впевненість викликала довіру, і йому надали можливість. Петро дотримався своєї обіцянки. Першим його місцем роботи стало миття посуду в одному з місцевих ресторанів.

"Бізнес — це діяльність порядних людей," - зазначав Яцик.

У 1950 році Яцик, разом із Володимиром Клішем і Степаном Рошком, відкрили в Торонто українську книжкову крамницю "Арка". Цей магазин швидко став популярним серед діаспори. Українці приходили сюди, щоб поспілкуватися зі своїми співвітчизниками та придбати нові книги про Україну. Однак через чотири роки Яцик відчув готовність до нових викликів.

Разом з Михайлом Шафранюком вони відкрили меблевий магазин. А вже за кілька років Петро став одним з власників "Аккурат Білдерс Лтд". На той момент будівельна фірма банкрутувала, але Яцику вдалося витягнути її з ями. Вони робили будинки "під ключ", а потім перейшли до будівництва промислових споруд.

Яцик на своєму досвіді знав, як важко, коли не отримуєш своєчасно освіту. Тому він був зацікавлений, щоб українці мали доступ до освіти не лише місцевої, але й закордонної. Він оплатив проведення при Київському університеті іспитів для українських студентів, які бажали навчатися за кордоном.

Освітня фундація, яку він заснував, організувала програми українознавства в університетах Лондона, Гарварда, Колумбії, Торонто та Альберти. Він також є ініціатором створення Ліги українських меценатів — благодійної організації, що продовжує підтримувати освітні та культурні ініціативи в Україні. Крім того, він фінансував Центр українських історичних досліджень, який згодом отримав ім'я Петра Яцика.

Усе визначається совістю особи, а не її соціальним статусом, - зазначає Яцик.

Профінансував видання багатотомної "Енциклопедії українознавства", переклад англійською мовою та публікацію "Історії України-Руси" Михайла Грушевського, а також видання "Тисячоліття християнства в Україні" португальською. Крім того, він підтримав англомовну публікацію "Освіта в Радянській Україні" та започаткував випуск наукового журналу "Україна модерна". Також він придбав для австрійської бібліотеки у Відні мікрофільми всіх західноукраїнських газет і журналів, виданих у період з 1848 по 1913 рік.

У 1986 році він заснував Освітню фундацію, названу на честь Петра Яцика. Цей крок став каталізатором численних ініціатив, що підтримували інтереси України та української мови. Його внесок у розвиток української освіти та культури не має собі рівних, і наприкінці 1980-х років він здобув визнання як найбільший меценат українських досліджень у західному світі. У чернетці своїх неопублікованих мемуарів, написаних лише за кілька місяців до його смерті, Яцик підсумував свою діяльність, зазначивши: "Визначити цінність цієї роботи в грошах важко, але я впевнений, що вона виховує кращих людей, ніж будь-який фондовий ринок".

Сума його пожертв на українські інституції в західному світі перевищує 16 млн доларів.

Упродовж останніх років свого життя Петро Яцик неодноразово відвідував Україну. Він помер 1 листопада 2001 року і був похований на кладовищі Парк Лавн у Торонто. З початку 2000-х років щорічно проводиться міжнародний конкурс з української мови, присвячений його пам’яті, — конкурс імені Петра Яцика.