Освіта під загрозою економічних труднощів.

Михайло Цимбалюк, народний депутат України, ВО "Батьківщина", перший заступник голови Комітету з питань соціальної політики та захисту прав ветеранів

"Підвищення доступності та стійкості освіти в умовах кризи в Україні", - гарна ідея з гарною назвою програми LEARN.

На перший погляд, цей текст може виглядати як заклик до підтримки учнів, педагогів і навчальних закладів, а також як спроба сприяти розвитку освітньої системи в умовах війни та нестабільності. Проте, якщо придивитися уважніше до змісту посібника, стає зрозуміло, що за привабливою зовнішністю криється абсолютно інший намір.

Коли у грудні 2024 року Міністерство освіти та Світовий банк домовлялися про фінансування, мало хто звернув увагу на дрібні деталі. А саме на те, що гроші не дають просто так. Вони прив'язані до конкретних "цілей розвитку". І ці цілі звучать не як турбота про дітей, а як чіткий план оптимізації шкільної мережі, тобто закриття малокомплектних шкіл.

Все виглядає дуже просто: у 2024 році формула освітньої субвенції мала бути змінена так, щоб мінімальна кількість учнів у школі виросла на 50%. А це означає, що школи з кількістю дітей менше ніж 45 стають фінансово непотрібними. Держава виконає умову - отримає 25 мільйонів доларів. У 2025 році планка піднімається ще вище: мінімум 60 учнів. Це ще 25 мільйонів. Загалом - 50 мільйонів доларів кредитних коштів у обмін на фактичне знищення сотень сільських шкіл.

І ось тут виникає найбільше занепокоєння. Верховна Рада направила до Уряду запит на перегляд одного з аспектів постанови, що стосується освітньої субвенції, який стосується лише 60 учнів. Таким чином, питання малокомплектних шкіл з меншим контингентом, ніж 45 учнів, залишається поза увагою. Наразі акцент ставиться лише на збереженні шкіл з кількістю учнів від 45 до 60. Парламент визнає, що школа — це не тільки навчальний заклад, а й важливий центр громади, символ державності навіть у найвіддаленіших селах. Однак Міністерство освіти в той же час ухвалює документ, в якому чітко прописано: якщо скорочень не буде, фінансування також не буде.

Ситуація виглядає досить парадоксально. З одного боку, держава публічно заявляє, що школи потрібно зберігати, адже вони є основою життя в громадах. З іншого ж боку, урядова команда укладає угоду на позику, яка безпосередньо передбачає скорочення кількості цих навчальних закладів.

Міністр освіти Оксен Лісовий і його міністерство подають це як "оптимізацію", як шлях до більш якісної освіти. Але правда в тому, що для маленького села школа - це останній бастіон. Закрили школу - і все, громада вмирає. Люди виїжджають, діти їздять за десятки кілометрів у сусідні райони, а село перетворюється на пустку. Чи можна назвати це "підвищенням доступності"? Чи, може, це навпаки - віддалення освіти від дітей? Звісно лишається варіант фінансування з бюджету громади, але реальність така, що у малих громадах грошей обмаль.

У новому складі Кабінету Міністрів є особи, які не лише викликають занепокоєння, а й ставлять під загрозу саму суть української державності. Особливо це стосується міністра освіти, адже саме освітня сфера формує світогляд нації. Будь-які реваншистські чи сумнівні підходи у цій галузі завдають удару по майбутньому країни. Ефективність міністра освіти найкраще можна оцінити не за гучними стратегічними планами чи презентаціями, а за простими цифрами в зарплатах вчителів. Якщо ж ці цифри залишаються на принизливо низькому рівні, всі розмови про "реформи" виглядають як пусті обіцянки.

У рамках цієї угоди вже витрачено один мільярд доларів. Ще один мільярд залишився, і його виділення буде залежати від швидкості та рішучості, з якою міністерство скорочуватиме малокомплектні школи. Таким чином, Україна фактично погодилася на те, що заради отримання 2 мільярдів гривень кредиту ми знищимо сотні навчальних закладів. Попри гучні заяви про модернізацію та підтримку освіти, реальна ситуація виглядає інакше: фінансові ресурси будуть витрачені, малокомплектні школи закриються, а борговий тягар залишиться на плечах майбутніх поколінь, які змушені будуть розплачуватися за рішення, прийняті сьогодні.

Безумовно, міжнародні організації завжди акцентують увагу на "ефективності". Але ми перебуваємо у стані війни. Не можна оцінювати освіту лише за цифрами в таблицях. Школа, в якій навчається двадцять чи тридцять дітей, – це не "неефективність", а запорука того, що село матиме майбутнє. Це місце, де діти отримують можливість залишитися в Україні, а не шукати щастя за її межами.

На завершення виникає просте питання: що для нас є пріоритетом – кредит Світового банку чи збереження українських шкіл і громад? Адже в документі чітко зазначена ціна питання – 50 мільйонів доларів. Таким чином, саме цю суму оцінили як вартість майбутнього українського села.