Після того як о п'ятій ранку просто в нічних сорочках ми бігли в підвал під вибухи кількох ракет, що розірвалися неподалік нашого будинку, моя донька перестала спати. Коли наставала темрява, у неї починалися панічні атаки. Сумнівів не було: материнський обов'язок узяв гору -- я мала дати дитині перепочинок.
Професійне виконання обов'язків виявилося значно складнішим, ніж я очікувала. Я завжди вважала, що журналістка повинна бути в епіцентрі подій, а не лише спостерігати за ними з відстані. Тому, коли я натрапила на емоційний пост у соціальних мережах, в якому стверджувалося, що фізичне існування України залежить від жінок, які залишаються з дітьми в тилу, а діти, що виїхали, нібито стають "майбутнім інших країн", я вирішила дослідити цю думку. Я підійшла до цього питання не тільки з емоційної точки зору, але й через призму закону та доступних даних.
Висновок складніший за будь-який моральний вирок. Виїзд справді має демографічну ціну. Але рішення конкретної матері вивезти дитину з-під обстрілів не можна вимірювати патріотизмом.
Безпека дитини — це не просто прояв патріотизму.
Українське законодавство виходить із того, що за безпосередньої загрози життю безпека дитини має пріоритет. У визначених законом випадках держава може організувати обов'язкову евакуацію дітей із небезпечних територій. Отже, вона не вимагає від батьків залишати дитину під обстрілами як доказ відданості країні -- навпаки, в найнебезпечніших випадках наполягає на евакуації.
Отже, заклик "залишайтеся з дітьми заради України" не може бути загальним правилом. Для кожної громади, домогосподарства та сім'ї рівень ризику варіюється: важливими є наявність укриттів, доступ до медичних послуг, частота обстрілів, можливість евакуації та психологічний стан дитини.
2026 року слово "тил" теж потребує обережності: громади по-різному вразливі до загроз, але жодна не може гарантувати абсолютної безпеки. Тому рішення про виїзд не можна оцінювати без знання обставин конкретної сім'ї.
Парадокс, про який йдеться на початку цього тексту, полягає в тому, що матерям, які залишили країну, рекомендується мовчати щодо своїх сумнівів, почуттів провини та роздумів про відповідальність перед дітьми. Здається, що навіть обговорення вартості такого вибору може "трусити" тих, хто залишився вдома. Проте ця вимога мовчання не усуває внутрішніх переживань — вона лише позбавляє жінок можливості бути вислуханими. Мати, яка вивела свою дитину, може усвідомлювати, що зробила це заради її безпеки, але в той же час вона може переживати, чи не втратила контакт із батьківщиною, кар'єрою, родиною або власним образом. Обговорення вартості свого вибору не означає заклику до інших покидати країну. Це право не можна обмежувати залежно від того, чий спокій може бути порушений цією розмовою.
Демографічна проблема реальна
Заперечувати демографічну ціну виїзду матерів із дітьми було б нечесно. Україна може втратити частину людського капіталу, якщо родини не повернуться, а діти протягом тривалого часу навчатимуться й соціалізуватимуться за кордоном.
Але з цього не випливає, що демографічна доля країни залежить від рішення однієї конкретної матері. Демографія -- сукупний результат мільйонів рішень, на які впливають безпека, тривалість війни, житло, робота, якість освіти дітей, стан медицини, довіра до інституцій і перспективи після повернення. Тому демографічну проблему не можна розв'язати почуттям провини. Її можна зменшити лише політикою, яка зробить повернення безпечним, можливим і привабливим.
Що мотивує жінок залишатися
Дослідження, проведене Центром економічної стратегії та Інститутом поведінкових досліджень Американського університету в Києві в 2025 році за участю більше ніж 2300 жінок, виявило, що рішення про залишення чи виїзд залежить від конкретних обставин. Це було перевірено дослідниками за допомогою експерименту з дискретним вибором.
* емоційної прив'язаності до України;
* бажання бути поруч із родиною;
* наявності житла;
* відчуття належності;
* уявлення про майбутнє України.
Натомість серед чинників, які можуть спонукати до виїзду, називають загрозу окупації, втрату житла, доходу та погіршення безпекової ситуації.
Це не означає, що патріотизм не має значення. Проте він не пояснює всього: людина може залишатися через любов до країни, родину, роботу, житло або відсутність можливості виїхати; так само вона може виїхати, залишаючись глибоко прив'язаною до України. У публічній дискусії ці різні мотиви часто зводять до одного слова -- "патріотизм", хоча конкретне рішення зазвичай звучить інакше: чи спить моя дитина, чи є укриття, чи можемо ми оплатити житло й чи бачимо майбутнє в рідній домівці.
Чи можуть діти стати "перспективою інших націй"?
Ця думка справила на мене значний вплив, проте навіть без урахування мого власного досвіду вона виглядає як передбачення, представлене у формі твердження.
Чесно кажучи, дані не виглядають надто обнадійливо. Згідно з результатами п'ятого етапу дослідження Центру економічної стратегії, 43% дорослих мігрантів висловлюють намір повернутися. Серед тих, хто має партнерів в Україні, бажання повернутися виявляється більш ніж удвічі вищим. Водночас 47% батьків вважають, що їхні діти не повернуться до України. Найбільш оптимістичні налаштовані батьки тих, хто навчається в українських навчальних закладах: більше половини з тих, чиї діти здобувають освіту дистанційно лише в українських школах, а також 40% родин, які мають досвід навчання за кордоном, вірять у повернення. Найбільшу впевненість у тому, що їхні діти залишаться за кордоном, висловлюють батьки студентів іноземних університетів — 43%.
Однак ці дані відображають лише задекларовані наміри, а не обов'язкову поведінку. Посилення правих настроїв у Європі, особливо в Польщі, може змусити деяких українців задуматися про повернення на батьківщину. Україна може стати найбільш прийнятним місцем навіть для тих, хто вже вирішив розлучитися з нею. Проте, повертаючись, вони не повинні стикатися з аналогічним осудом та агресією.
У будь-якому разі неповернення не означає втрати української ідентичності. Дитина може жити між двома країнами, зберігати мову й культурні зв'язки або в майбутньому будувати професійне життя, пов'язане з Україною.
Дослідження показують, що намір повернутися залежить насамперед від безпеки, завершення війни, роботи, житла, якості державних інституцій та освіти для дітей. Отже, держава має готуватися до ризику неповернення, не звинувачуючи батьків, а створюючи умови для повернення.
На думку Елли Лібанової, керівниці Інституту демографії, важливо не лише те, чи повернуться люди на батьківщину, але й чи ідентифікуватимуть вони себе як українці. Фізичне повернення – це лише один з аспектів зв'язку з рідною країною. Цей зв'язок необхідно підтримувати як з боку родин, так і з боку держави.
Загроза нової ескалації
Окрема проблема може виникнути після завершення війни або скасування обмежень на виїзд. Чоловіки, які нині залишаються в Україні, можуть виїхати до дружин і дітей, що вже адаптувалися за кордоном. Елла Лібанова називала такий сценарій можливою другою хвилею міграції, масштаби якої, за деякими оцінками експертів, можуть сягати від кількасот тисяч до близько мільйона чоловіків.
Ці показники не є підсумком одного репрезентативного дослідження і не свідчать про те, що такий виїзд є обов'язковим. Це сценарні прогнози, які залежать від ситуації в країні після закінчення війни — зокрема, від того, чи зможуть люди уявити своє майбутнє тут.
Сім'я, що емігрувала з дитиною, з часом може втратити свою прив'язаність до України. Проте примус або почуття провини щодо цього зв'язку не допоможуть, а лише ускладнять можливість повернення на батьківщину в майбутньому.
Чи насправді кількість українців, що залишають країну, зростає?
Актуальні настрої та потенційна друга хвиля є відмінними явищами. Дані Gradus за 2026 рік не свідчать про зростання короткострокових намірів виїзду, проте це не є підставою для передбачення поведінки родин після зміни правил виїзду. Аналогічно, статистика перетинів кордону не відображає кількість осіб, які залишили Україну назавжди: одна й та ж особа може перетинати кордон кілька разів, а мета та тривалість поїздок часто залишаються невідомими.
Протягом першої половини 2026 року з України виїхало на 244,3 тисячі осіб більше, ніж повернулося, що майже відповідає аналогічному показнику минулого року (251 тисяча). Ця цифра є значно нижчою у порівнянні з попередніми роками: у 2025 році загальний відтік склав 290 323 особи, а в 2024 році – 442 935. Варто зазначити, що значна частина цього підсумкового відтоку за перше півріччя 2026 року припала на червень, коли зафіксовано 210 897 виїздів, що може бути пов’язано з початком відпусток, закінченням навчального року та іншими тимчасовими обставинами. Таким чином, на сьогоднішній день немає підстав стверджувати про прискорення чистого відтоку в порівнянні з попередніми роками.
Проте, одна річ залишається ясною: прагнення виїхати в даний момент і можливість чоловіків зробити це після закінчення війни не суперечать одне одному. Люди можуть не мати конкретних планів на виїзд сьогодні, але водночас мати уявлення про це як про варіант у майбутньому, залежно від змін у правилах і ситуації в країні, як з точки зору безпеки, так і внутрішньої політики.
Втома не є ознакою слабкості.
У ході демографічної дискусії можна легко упустити з виду емоційний стан тих, хто приймає рішення. Згідно з дослідженням, проведеним #ВАРТОЖИТИ у співпраці з Kantar у лютому 2026 року, 80% респондентів за цей місяць пережили хоча б один з негативних емоційних станів: тривогу, стрес, дратівливість, виснаження, апатію або відчуття безсилля.
Ці відомості підкреслюють значну психологічну напругу в суспільстві. Можливо, найвірнішим описом ситуації буде не "зростаюча кількість людей, які втікають", а "зростаюча кількість людей, які борються до останнього, але не наважуються висловити свої переживання, оскільки відчувають сором".
У таких обставинах розділення людей на тих, хто "усвідомлено приймає ризик", і тих, хто "втікає", означає перетворення виснаження на етичну перевірку. Перших вважають благородними, тоді як інших підозрюють у вразливості.
І мати, яка вивозить дитину з-під обстрілів, і мати, яка залишається з дитиною під обстрілами, свідомо ризикують -- просто заради різних речей. Ділити людей на два "види" за одним критерієм -- виїхав чи залишився -- означає спрощувати їхній досвід і вдягати осуд у наукову обгортку. Людина, яка виїхала, не обов'язково капітулювала. Людина, яка залишилася, не зобов'язана приховувати страх, аби довести власну стійкість.
Не судити, а формувати сприятливе середовище.
Ми бачимо вчинок, але не бачимо шляху, який до нього привів. Ми не знаємо, що пережила конкретна жінка до виїзду, чого найбільше боїться її дитина, чи є в неї житло, чи має вона родичів у безпечнішому місті, чи може оплатити дорогу, чи була ця поїздка вимушеною, тимчасовою або продуманою задовго до обстрілів.
Одна мати вирушає за кордон зі своєю дитиною, в той час як інша залишається вдома, оскільки не має можливості виїхати, не бажає залишати своїх батьків чи партнера, має стабільне житло та підтримку або вважає поточні ризики прийнятними. Обидві жінки можуть діяти відповідально. Їхні вибори не можна оцінювати за шкалою від "сміливості" до "слабкості".
Держава має право і навіть обов'язок зацікавлювати громадян повертатися. Але зацікавлювати -- не означає соромити. Демографічне майбутнє України визначатиме не кількість осудливих дописів, а те, чи буде вона безпечною, економічно спроможною, придатною для виховання дітей і здатною гарантувати нормальне життя.
Особисте на завершення.
Я й досі живу так, ніби ось-ось повернуся. Кілька років боялася купувати щось нове на новому місці, бо воно "не влізе у валізу". Сплачую податки в Україні, не вимикаю сповіщень "Києва цифрового" і що кілька місяців їду додому, хоча кожна така поїздка виснажує фізично й матеріально.
Мені важко уявити, як українські матері щодня стикаються з тими ж страхами та переживаннями, що й ми з донькою. Я хвилююся за вас, відчуваю вашу тривогу і не можу спати, навіть перебуваючи в іншій країні. Розумію, що кожна сім'я приймає свої рішення, спираючись на своє уявлення про відповідальність та обставини, в яких опинилася.
Моя провина за професійну паузу нікуди не поділася. Але тепер я знаю: рішення захистити дитину не було протилежністю відповідальності за країну. Особисто для мене це був обов'язок перед людиною, за яку я відповідаю безпосередньо.
Я не впевнений, скільки сімей вирішить повернутися, а скільки залишиться за межами країни. Мотиви можуть бути найрізноманітнішими. Однак проблему демографії на рівні держави не можна зводити до вини матерів. Патріотизм не повинен слугувати критерієм для оцінки безпеки дитини. Захист дитини не означає уникнення відповідальності за долю України.
Питання в іншому: чи створимо ми -- а отже, й Україна -- умови, за яких родини зможуть бути пов'язані з країною без примусу, стигми й страху, а повернення стане не моральним обов'язком, а реальним вибором? Готових рецептів немає: ні заклики повертатися, ні обіцянки кращого життя за кордоном не працюють самі собою. Україна має стати безпечною, якісною та конкурентною для своїх громадян.
#Університет #Європа #Київ #Студент #Україна #Українці #Законодавство #Медицина #Безпека #Патріотизм #Психологія #Експеримент #Друга Польська Республіка #Стратегія #Демографія #Частота #Мігрант #Парадокс #Довіра (соціальні науки) #Лібанова Елла Марленівна #Ракета #Задній (військовий) #Держава (політика) #Евакуація у надзвичайних ситуаціях #Панічна атака
