Найбільша загроза в цій війні - не в ракетах. Психотерапевт Олег Чабан обговорює психічний стан дітей в Україні, уроки, які вони отримують після повітряних тривог, а також механізми, якими діє неправда.

Чи щиро росіяни вірять у власну "правоту" у війні проти України - і чому саме це є найбільшою небезпекою? Чи можливе примирення після пережитого - і якою ціною? Як говорити з дітьми про війну, не травмуючи їхню психіку, і чому режим, школа та рутина сьогодні - не формальність, а форма психологічного порятунку?

У розмові з OBOZ.UA доктор медичних наук, психіатр і психотерапевт Олег Чабан аналізує механізми масової маніпуляції, обговорює відповідальність агресора та тривалий шлях до покаяння. Він також торкається теми трансгенераційної травми, яка вже починає формуватися, а також дає поради щодо збереження внутрішньої цілісності під час війни. Окрім цього, експерт говорить про важливість критичного мислення, вплив соціальних мереж і штучного інтелекту, силу гумору в умовах конфлікту та надію, що базується не на ілюзіях, а на реальних законах життя.

Це друга частина нашої бесіди з відомим психотерапевтом. У першій частині Олег Чабан поділився своїми думками щодо невеликих щоденних ритуалів, які допомагають зберігати внутрішню рівновагу в умовах відсутності електрики, а також про важливість здорового егоїзму як ключового елемента для виживання. Він також говорив про те, як темрява може несподівано перетворитися на простір для близькості. Окрім цього, ми обговорили тему дітей, які внаслідок війни змушені дорослішати занадто швидко, а також нюанси любові та відносин на відстані.

Я розумію, що ви не дуже любите обговорювати питання, пов'язані з Путіним. Ви зазначаєте, що не хочете аналізувати його психічний стан, оскільки існує етичний принцип у психіатрії, який забороняє ставити діагнози без особистого обстеження. Проте мені цікаво почути вашу думку: чи дійсно росіяни вважають, що мають рацію у війні з Україною, чи їхня впевненість у власній правоті є скоріше психологічним механізмом захисту?

- Вони щиро вірять - і саме в цьому, мабуть, полягає найбільша біда. Щоб зрозуміти цей феномен, варто звернутися і до історії, і до тих мислителів, що глибоко досліджували питання колективної свідомості та моральної відповідальності. Тут на допомогу приходить геніальний Карл Ясперс - німецький філософ і психіатр, який після Другої світової війни їздив Німеччиною та говорив: "Це не Гітлер, це ви, це ми, німці, зробили концтабори".

Колись український журналіст, письменник і нинішній військовослужбовець Ілларіон Павлюк разом із командою однодумців створив два документальні проєкти, які яскраво демонструють це явище: "Звичайні зомбі. Як працює брехня" і "Зомбі‑2. Промивання мізків". Ці науково-популярні фільми досліджують механізми психологічного впливу та ілюструють, наскільки легко маніпулювати свідомістю людей. Я брав участь у цих проєктах у ролі наукового консультанта. Саме тому те, що сьогодні росіяни щиро переконані в тому, що борються з фашизмом, що весь світ проти них, і що вони "захищають велику державу", є проявом їхньої глибокої віри. Це створює серйозні проблеми. Чому ж це так важливо? Тому що повернення до раціонального і критичного мислення може зайняти десятки років. Прийняття усвідомлення того, що вони накоїли і продовжують робити, – це тривалий процес, який не відбудеться швидко.

Як продовжувати життя поруч із такими сусідами в майбутньому? Війна, зрештою, завершиться - але що чекає нас далі? Які можуть бути взаємини після всіх пережитих подій?

На жаль, це стане надзвичайно важким випробуванням. Особливо, якщо у людей залишилися родичі, які досі поділяють ті ж погляди. Це створює величезне психологічне навантаження як для окремих родин, так і для суспільства в цілому. Слід знову звернутися до історії, до країн, які проходили через подібні кризи. Яскравим прикладом є Німеччина після Другої світової війни та частково Іспанія після громадянської війни. В цих випадках видно, що відновлення стосунків і формальної співпраці можливе, але справжнє примирення у багатьох ситуаціях так і не відбулося. В Україні, наприклад, буде безліч людей, які відчуватимуть сильну ненависть до агресора. Вони відвідуватимуть цвинтарі, дивитимуться на молоді обличчя на пам'ятниках і ніколи не зможуть пробачити – принаймні, поки залишаться живими.

Ситуація залишається складною та двозначною. Я не намагаюся робити прогнози про те, що станеться далі — я не найкращий в цій справі. Моя спеціалізація — ментальне здоров'я, і я зосереджуюсь на питаннях травм. Колективна травма стосується не лише тих, хто страждає від війни, хто зазнає жорстокості та руйнувань в Україні, але й агресора. Про це говорять нечасто, але це важливо. Ці люди також повинні пройти через свою колективну травму, усвідомити наслідки своїх дій і відчути щире каяття. Цей шлях може зайняти багато років, але є можливість для змін. При цьому не потрібно вигадувати щось нове — історія вже надає нам приклади. Німеччина досі переживає та усвідомлює наслідки фашизму, який вона породила.

Чи потрібно пояснювати дітям, що таке війна? Якщо так, то з якого віку? Моя колега зіткнулася з цим питанням, адже почала розповідати своєму 5-річному синові про війну з раннього віку, добираючи при цьому зрозумілі слова. Зараз хлопчик вже добре усвідомлює, хто такі росіяни, що таке повітряна тривога та чому необхідно шукати укриття. Водночас її знайомі намагаються максимально захистити своїх дітей від такої інформації. Чи не призведе це до негативних наслідків у майбутньому? Який вплив це має на психіку дитини? Колега зазначає, що її син не відчуває страху і спокійно реагує на звуки вибухів, але водночас стверджує, що не хоче йти воювати, як дорослі чоловіки, і навіть запитує її, чому вона не народила його в США, адже Путін не наважиться атакувати цю країну.

- Тут немає і не може бути однозначної відповіді. Не існує такого віку, коли "до цього моменту - мовчимо, після - пояснюємо, а з певного року - деталізуємо". Усе залежить від ступеня розуміння дитини, її внутрішньої зрілості та якості взаємодії з батьками загалом. Якщо в родині заведено говорити - не лише про війну, а про життя, почуття, питання, - дитина природно вбудовує цю тему у свою картину світу. Війна змусила дітей швидко дорослішати. Багато чого розуміти раніше, ніж це було б у мирний час. Чи позначиться це на їхній психіці? Так, безумовно. Ми вже зараз говоримо про трансгенераційні зміни - про те, як війна впливає не лише на тих, хто її переживає, а й на наступні покоління. Ми просто поки що не маємо ресурсів для масштабних досліджень, які покажуть, як це позначиться навіть на ще ненароджених дітях - тих, хто з'явиться у сім'ях людей, що пройшли війну. А таких у нас сотні тисяч - і військових, і цивільних.

Отже, основне правило для батьків полягає в уважному спостереженні за своєю дитиною. Ви інтуїтивно відчуваєте, як вона сприймає та обробляє отриману інформацію. Адже кожна дитина унікальна: одні є інтровертами, інші — екстравертами; хтось більш емоційний, хтось — раціональніший; деякі реагують активними діями, тоді як інші можуть замикатися у собі; деякі легко висловлюють свої думки, інші ж віддають перевагу мовчанню, обробляючи все всередині. Якщо ваша дитина ставить серйозні запитання, це сигналізує про те, що вона активно працює з інформацією. У таких випадках важливо вести з нею відкриті та зрозумілі розмови. Наприклад, на питання: "Чому я не народився в США?" можна відповісти не зі страхом, а з сенсом: "Ти з'явився на світ тут, адже це наш дім. А ми зараз боремося за те, щоб світ був для тебе відкритим. Щоб ти мав можливість жити, навчатися, створювати родину там, де забажаєш — будь то США чи Японія. Саме за це ми стоїмо на захисті". Такі пояснення сприяють формуванню почуття гідності та сили, а не тривоги.

Чи слід занурюватися у деталі війни? Відповідь, швидше за все, негативна. Діти є надзвичайно чутливими до емоцій. Інформація про руйнування, втрати людського життя і перегляд новин з кадрами катастроф є важким тягарем для дитячої психіки, яка не може адекватно це сприйняти. Дорослі мають досвід, який дозволяє їм впоратися з такими ситуаціями, в той час як діти – ні. Це може призводити до кошмарів, тривожності та фізичних реакцій. Тому важливо подавати інформацію в обмеженій кількості та переводити емоції в конструктивні дії. Замість запитань "чого ми боїмося", краще ставити акцент на "що ми можемо зробити". Таким чином, розмови з дітьми про війну є необхідними, але без жорстких вікових рамок. Чим молодша дитина, тим більше потрібна тілесна підтримка та присутність дорослих. Старші або більш зрілі діти потребують більшої кількості пояснень, сенсів, а також обговорень про допомогу іншим і про власні переживання. Це допомагає дитині не зламатися, а адаптуватися та зберегти свою внутрішню цілісність.

- Чи варто відправляти дитину до школи після повітряних тривог? Наскільки це безпечно для психіки, якщо діти й так у стресі, втомлені й недосипають?

Зовсім ні, це не є небезпечним. Я відправляю своїх онуків до школи навіть після тривог. Розумію, що для дитини може бути спокусливо залишитися вдома, але школа забезпечує режим, а режим сприяє порядку. Порядок, у свою чергу, дисциплінує наш мозок і допомагає відновити відчуття контролю над життям. Дитячий мозок значно більш гнучкий, ніж у дорослих, тому він швидше адаптується до змін. У школі є чітка організація: уроки чергуються з перервами, а також є можливість спілкування з ровесниками. Це набагато ефективніше для перемикання уваги, ніж залишати дитину вдома після тривоги. Що вона буде робити вдома? В основному нічого. Іноді навіть дорослі не знають, як провести вільний час. Дитина просто буде сидіти перед екраном, а тривога залишиться, просто прихована під маскою.

Саме тому я підтримую колективні дії. Я за школу, дитячий садок, за спільний простір. Ще раз підкреслю: режимність, порядок, розклад і графіки - це рутинні речі. А рутина допомагає мозку повернутися до старих нейронних шляхів, де життя сприймається як спокійне, передбачуване, з роботою та взаємодією, а не лише як постійна загроза чи війна. Звичайно, безпека завжди на першому місці. Якщо тривога триває, і існує реальна загроза - про жодні компроміси не може йтися. Але коли небезпека минає, важливо повернути дитину до звичного ритму. У цьому контексті школа та колектив не є додатковим джерелом стресу, а швидше однією з форм психологічної стабілізації.

Чимало батьків вітають ініціативу запровадження в навчальних закладах курсу "Критичне мислення". Однак, оскільки такого предмета ще не існує, залишається актуальним питання: яким чином формувати у дітей критичне мислення в умовах сучасності, коли на них постійно діють соціальні мережі та безліч інформаційних джерел?

- Я підтримую ідею введення предметів з логіки та критичного мислення. Це не просто альтернатива окремим кризовим епізодам, наприклад війні, яка, хай як важко, рано чи пізно завершиться. Це короткочасний епізод божевілля конкретної людини і конкретної системи, яка, впевнений, здохне і зникне. Йдеться про більш глобальні запити, з якими стикаються діти сьогодні. Сучасна дитина отримує інструменти мислення, які часто є алогічними та фрагментарними. Це стосується не лише соцмереж, а й новітніх технологій, таких як штучний інтелект, який може створювати величезний потік інформації без критичної перевірки. Розвиток критичного мислення - це необхідність для того, щоб дитина навчилася відрізняти правду від маніпуляцій, аналізувати джерела, співставляти факти та робити власні висновки. Саме тому я за такі предмети, як і уроки щастя, до речі.

О, як же захопливо!

Це не моя вигадка – подібні уроки вже реалізуються в різних куточках світу, зокрема й у навчальних закладах. Про що йдеться? Про просту, але водночас складну усвідомленість: що саме приносить тобі радість. На перший погляд, питання здається очевидним. Але варто його поставити дитині – і вона може розгубитися. Часто відповідь буває загальною: "від інтернету". Тоді запитуєш: а що конкретно в інтернеті? Відео? Ігри? Спілкування? І раптом виявляється, що за цим терміном не стоїть нічого конкретного. Лише звичка. Лише фоновий шум. І тут ми переходимо до реального досвіду: "Ти відчув задоволення, коли ми разом пішли до годівнички, насипали крихти зі столу – і ти побачив, як прилетіли синички?" – "О… так. Це було задоволення". Ви помічаєте, що відбувається? Я залучаю зовнішній світ, де відбуваються справжні емоції, тілесний досвід, присутність "тут і тепер". І саме так формується усвідомлення: щастя – це не абстрактний образ на екрані, а конкретна жива подія, в якій ти береш участь. Тому такі речі є вкрай важливими. Вони повертають людині, особливо дитині, відчуття реальності, сенсу та зв'язку з життям.

- Цікаво, ви особисто користуєтеся штучним інтелектом?

Звичайно, я користуюсь платною версією GPT‑5.2. Як науковець, я не можу залишити без уваги такі інструменти, адже вони дійсно приносять користь у професійній діяльності. Однак я також усвідомлюю всі ризики і обмеження, які їх супроводжують. Чимало часу я присвячую цій темі, проводячи лекції, зокрема з питання: чи може штучний інтелект виконувати роль психотерапевта? Це питання має безліч нюансів.

- Якось ми брали інтерв'ю у Вадима Яценка - відомого диригента й керівника хору "Гомін". Готуючись до розмови, попросила штучний інтелект скласти список п'яти найкращих диригентів України та світу. А Вадим, послухавши цей перелік, сказав: "Тут усе неправильно. І українські не ті, і світові не ті".

- Чому так сталося? Штучний інтелект працює зі статистикою. Він аналізує величезні масиви вже наявних даних: кількість згадувань, популярність, прослуховування, запити. І робить це надшвидко - у цьому його величезна перевага. Але він не створює нових сенсів. Він не мислить творчо. Повертаючись до музики, якщо оцінювати диригентів за популярністю - хто частіше звучить, кого більше слухають, - то на перших місцях будуть ті, хто диригує зручну, добре впізнавану, часто спрощену музику. Грубо кажучи, яку можна насвистіти.

Але це нічого не говорить про глибину, автентичність чи художню цінність. А ви говорили з творчою людиною, яка оцінює зовсім за іншими критеріями: сміливість експерименту, інтерпретацію, сенси. Те саме стосується й психології. Штучний інтелект може швидко видати узагальнену відповідь. Але живу, творчу, по-справжньому людську оцінку - може дати лише людина. Тому я користуюся ШІ активно, але усвідомлено, чітко розуміючи межу між інструментом і мисленням.

- Як ви вважаєте, зараз на часі веселі вистави, фільми, чи краще більше документалістики, розповідати про те, що відбувається? Що психологічно допомагає більше?

Необхідно знайти баланс. Безумовно, важливо не обмежуватися лише жорстокими описами війни. Проте, і надмірне захоплення розкішшю життя може бути шкідливим: коли хтось демонструє свята, відпочинок на Багамах чи феєрверки, наче нічого страшного не трапляється. Наше сьогодення - це війна. Але й жити постійно в атмосфері страху неможливо, адже це призведе до проблем із психосоматикою та гормонами. Тому потрібен ресурс, що дозволяє переключитися - щось, що приносить радість, знімає напругу та дарує позитивні емоції. Однак важливо дотримуватися балансу: не можна перебільшувати і створювати спотворене уявлення про щастя.

У мене є фраза, вона для мене концептуальна: "Сміятися над війною не можна, але сміятися на війні потрібно". Подивіться на ролики з нашими хлопцями на фронті: там є й серйозні обличчя, і смішинки, і жарти, і танці. Тільки сильний народ здатен у такій ситуації жартувати, підтримувати настрій, видавати приколи. Сміх і розрядка - це необхідний ресурс. От з чого ми починали розмову - з егоїзму. Починай день з себе: створи свій настрій вранці. Усвідомлено, з маленьких радощів, з дрібних перемог і позитивних емоцій. Тільки так можна зберегти психіку та життєву силу.

- В одному інтерв'ю ви сказали, що у вас годинник, якого немає в Україні більш ні в кого: там лише одна стрілка.

- Я так сміливо кинув фразу, що більш ні в кого немає - не можу бути на 100% в цьому упевнений. Купував його у Швейцарії. Відразу уточню: він недорогий, щоб ніхто не подумав інакше. Мене дуже здивувала ідеологія та підхід засновника компанії. Він звернувся до історичного контексту - мандрівників, які подорожували країною, століттями тому. Це були митці: поети, актори, які концентрувалися на проживанні моменту. Суть ідеології - slow life, сповільнене життя: оцінювати своє життя, робити паузу. У ті часи були годинники з однією стрілкою, і засновник вирішив повернутися до них. Вони досить сучасні за своєю концепцією, бо циферблат дуже деталізований: якщо зробити паузу і придивитися, можна зрозуміти, що стрілка показує годину, але водночас вона вже "заїхала" на наступний маркер. Тобто можна визначити час з невеликою похибкою і при цьому відчувати його інакше.

Філософський годинник: він спонукає уповільнити плин часу у вашій свідомості - ви бачите весь циферблат, 24 години, і усвідомлюєте ритм свого дня. Час від часу я його ношу, і він відображає мою сутність. Зараз на мені інший, але цей особливо дорогий мені. На моєму YouTube-каналі є психотерапевтичний етюд, у якому я звертаюся до батьків: якщо ви прагнете розвивати у своїх дітей усвідомлення часу і критичне мислення, позбавте їх цифрових годинників. Замість них оберіть класичні аналогові - з круглим циферблатом і двома стрілками. Так ваші діти зможуть бачити добу в цілому: о 10:10 - чим зайнятися, о 19:00 - які плани на вечір, а о 22:00 - пора відпочивати. Цифровий годинник ніколи не надасть повної картини. Час мчить невимовно швидко, він "підриває" вас, якщо ви не контролюєте його. Не віддавайте його соціальним мережам чи безглуздим заняттям.

Не так давно у вас побачила світ книга під назвою "Психотерапевтичні етюди" — твір, що черпає з вашого професійного досвіду та спостережень. На заході з нагоди презентації було зазначено, що це вже ваша 21-а книга.

Можливо, я трохи помилився у підрахунках – можливо, їх 22, або ж 19. Це залежить від того, як вести облік: я мав на увазі всю літературу, яку створюю, включаючи наукові праці, яких значно більше. А художніх творів у мене не так багато – ця книга є вже четвертою у цьому жанрі. "Психотерапевтичні етюди" мають свій унікальний шарм. Якось я замислився: чим зайняти людину, яка переживає тривогу? Потрібно дати їй щось коротке, але емоційно насичене. Тоді я почав створювати невеликі життєві оповідання – повчальні, життєрадісні, іноді кумедні, іноді серйозні. Їх можна легко прочитати за кілька хвилин, вони створені з огляду на сучасний ритм життя, коли читання стає рідкісним заняттям. У моїй голові було безліч історій, не лише про пацієнтів, але й про стосунки, дітей, психологію та роботу. Видавництво BookChef виконало чудову роботу, допомігши систематизувати текст і бездоганно відредагувати його. Кожен читач знайде в цій книзі щось близьке для себе.

Пане Олеже, як можна переконати себе в тому, що весна обов'язково настане?

- Самим фактом, що саме так і буде. І зараз я зроблю для вас маленьке, але, можливо, геніальне відкриття: після зими завжди настає весна. Спробуйте мені заперечити. Це незмінний закон життя - я не обманюю, щирий з вами. Після найдовшої й найтемнішої ночі, навіть якщо вона була безсонною і страшною, обов'язково настане день. І завтра буде день. І весна прийде - без жодних сумнівів. А за весною буде літо. Як оптиміст я вірю, що правда зрештою перемагає. Що гуманність і людяність виявляться сильнішими за дурість і хаос. Так, поряд із цим будуть труднощі, сумніви й втрати - без цього не буває жодного справжнього руху вперед. Але ми рухаємося в правильному напрямку. Саме зараз я готую велику презентацію під назвою "Залюднення України та ментальне здоров'я". Залюднення - це повернення людей. І люди повертаються не туди, де вже все ідеально або абсолютно безпечно, а туди, де є перспектива, де є сенс жити і причина радіти. У цю перспективу я щиро вірю.

Саме через це варто діяти і тримати надію. Адже наш мозок — це справжній шедевр природи, настільки складний, що його важко порівняти навіть із безмежним космосом. Якщо ми отримали цей дар у житті, то повинні максимально використати його потенціал — переглянути це "кіно" до самого фіналу. Бо фінали можуть бути зовсім несподіваними. Я впевнений: кожен має можливість отримати задоволення від життя, якщо зосередиться не лише на страхах, а й на шансах. У мене є терапевтичний етюд з дещо провокативною назвою — "Як не згаяти своє життя". Але, погодьтеся, це слово абсолютно літературне (сміється). І ось тут важливий момент оптимізму — не стільки в тому, як його досягти, скільки в тому, що потрібно робити, щоб не впасти у песимізм. Ми знаємо тисячі способів зіпсувати своє життя: бути пригніченим, нещасним, втрачати віру. І лише кілька — як його поліпшити. Я за той самий кілька.

Також читайте на OBOZ.UA інтерв'ю з Василем Попадюком, видатним українським скрипалем, що мешкає в Канаді, - про заможних українців на соціалці за кордоном, тестя Степана Хмару та страхи Василя Зінкевича.