Наталія Пасічник – піаністка та керівниця Українського інституту в Швеції.

І от на одному з таких фестивалів, де, крім молодих піаністів, які тільки розпочинали свою кар'єру, були й знані, справжні зірки, - я зустріла свого майбутнього чоловіка. Ми знали одне одного десять днів - і одружилися. Це був, мабуть, найбожевільніший вчинок у моєму житті, якщо зважати на мою зазвичай серйозну натуру. Зараз я розповідаю про це як про щасливу лотерею - ми разом уже 31 рік. Він вивчив українську мову, і, мабуть, був тоді в 1990-х чи не єдиним шведом, який нею вільно володів , але головне - Україна стала частиною і його ідентичності, якою він дуже дорожить.

Незважаючи на те, що ви знаходитесь у Швеції, ваші зв'язки з Україною залишаються неймовірно сильними, що підтверджує ваша родина. Яким чином вам вдається зберігати таку глибоку прихильність, перебуваючи так далеко?

- Мій зв'язок з Україною ніколи не переривався - ані на рівні почуттів, ані на рівні реальних дій. У мене ніколи не було "переїзду" з України. Життя концертуючого піаніста - це постійні подорожі. А коли народилася донька, треба було вибрати місце постійного проживання. Мені було абсолютно все одно, де жити, адже більшу частину часу я проводила в роз'їздах, тож ми оселилися там, де була робота у мого чоловіка - у Швеції. Але ми завжди проводили всі вільні дні в Україні, моя донька тут здобула другу освіту, в Острозькій академії. Сьогодні працює в Harvard Business School, займаючись українськими кейсами. Для мене це теж частина тяглості: передання зв´язку з Україною наступному поколінню.

У той період моє існування нагадувало класичне життя концертного піаніста: безперервні мандрівки, репетиційні сесії, студійні записи та виконання звичних творів.

Однак після 2014 року все змінилося. Я більше не могла вести "паралельне життя" - виступати у комфортних європейських залах, поки вдома панує біль і боротьба. Мій репертуар зазнав змін. Контексти також стали іншими. Виник новий сенс, нові обов'язки.

З 2022 року, коли розпочалася повномасштабна агресія, я фактично призупинила свою сольну кар'єру. Мені було важко уявити себе на сцені, виконуючи концертні програми, не висловивши свої думки про те, що відбувається в Україні. Відтоді я зосередила більшість своїх зусиль на діяльності Українського інституту у Швеції, який я заснувала у 2014 році у відповідь на початок війни.

Ми починали тоді практично з нуля: без бюджету, без структури, але з глибоким переконанням, що культура - це не розвага, а інструмент формування думки. Ми показували Україну як сучасну, мислячу, невід´ємну частину європейського культурного простору, формували новий наратив про неї - крізь мистецтво.

Чи можемо стверджувати, що національна ідентичність має вплив на вибір репертуару піаніста та його виконання музичних творів?

- Абсолютно. На початку 1990-х років, коли я завершувала навчання у консерваторії, українські піаністи, що мріяли про сольну кар'єру, не включали до свого репертуару великі твори українських композиторів. Виконання української музики було радше даниною формальності - для випускних іспитів чи рідкісних українських конкурсів - тоді як основа концертних програм складалася переважно з творів Рахманінова й Чайковського - це вважалося необхідною умовою для успішної кар'єри. Піаністи, несвідомо чи свідомо, десятиліттями обслуговували імперські наративи Росії, поширюючи її музику в світі. Саме тому сьогодні, навіть під час повномасштабної війни, настільки складно вести конструктивний діалог у культурному середовищі щодо ролі російської музики у просуванні імперського мислення. Ми самі допомагали цементувати її статус як величної, незмінної, а про українську музику просто ніхто нічого не знав.

Ця репертуарна політика і досі використовується як зброя для знищення України як нації, якої, згідно з російським уявленням, немає, де важливо показати, що української музики не існує або вона не варта такої уваги, порівняно з російською.

Тому зараз так важливо, щоб молоді українські музиканти формувалися власне як українські музиканти. Саме так - не просто як віртуози, що грають усе й про все, а як носії української музичної ідентичності. Наш пласт культурної спадщини - глибокий, багатий, але невідомий власне через історичні причини. Навіть у самій Україні.

Наприклад, нещодавно я вперше почула фортепіанні сонати Косенка, і це стало для мене справжнім відкриттям. Я була приголомшена красою його музики. Вона цілком здатна зайняти місце в репертуарі піаністів поруч із сонатами Рахманінова, які, відверто кажучи, вже трохи набридли. Коли сидиш у журі на конкурсі, постійно лунають одні й ті ж твори, і це стає втомливим.

Не варто вказувати на недоліки репертуарної політики європейських концертних залів, якщо ми самі не зробимо кроків для пропозиції альтернативи та не почнемо активно працювати над змінами. Саме з цією метою Український інститут у Швеції спільно з Львівською національною філармонією імені Мирослава Скорика об'єднали свої зусилля, щоб підтримати молоді українські таланти та надати їм нові можливості.

Ви говорите про конкурс для молодих українських піаністів під назвою Ukrainian Piano Award? Будь ласка, розкажіть більше про цей захід.

- Конкурс Ukrainian Piano Award покликаний віднайти, підтримати та представити світові майбутніх зірок українського фортепіанного мистецтва. Його мета - не просто популяризувати українську високу музику, а й забезпечити її сильну присутність на міжнародній арені.

Наша мета — змінити підхід до формування репертуару українських піаністів, спонукати їх до відкриття власної музичної спадщини та створення репертуару, що включає масштабні твори українських композиторів. Ці твори заслуговують на таке ж визнання у світі, як і композиції Рахманінова. Художня цінність української музики безсумнівна, що підтверджується її виконанням у професійних колах Заходу. Історично склалося так, що українська музика не мала достатніх можливостей для отримання визнання.

Ми прагнемо створити для українських молодих піаністів можливості розвитку кар´єри, виступів у Європі, участі в майстер-класах і міжнародних проєктах. У довгостроковій перспективі плануємо перетворити цей конкурс на міжнародний, щоб найкращі піаністи світу вивчали та формували репертуар саме з української музики.

Окрім культурної місії, конкурс має й важливий людський вимір. Професія піаніста - це одна з найскладніших творчих діяльностей, це поєднання фізичної, інтелектуальної, психологічної й емоційної праці. Це дуже багато годин занять, якоюсь мірою - принесення в жертву свого дитинства. І це варте заохочення, надто у ці тяжкі часи.