Одного ранку в Мехіко, під час робочої поїздки, я опинився в бурхливому районі Куаутемок, де переді мною відкрилась можливість знайти спокійну вуличку з затишною кав'ярнею. Дерев'яні столи, розташовані під відкритим небом, манили відпочити від шуму міста. Замовивши каву та звернувшись до баристи англійською мовою (яка тут не так вже й часто чується), я привернув увагу одного з місцевих жителів. Він привітав мене, розповів, що є професором в одному з університетів, і поцікавився, звідки я приїхав.
Під час бесіди я згадав про своє кримськотатарське коріння. Професор на мить затримався в думках і відповів:
Ваша історія неймовірно захоплива, але, на жаль, світ мало що знає про вас. Схоже, що ваша місія в цей складний час війни полягає в тому, щоб донести до людей правду про справжніх володарів Криму.
І справді: як ми присутні у світі?
Одна з ключових речей, яку маємо усвідомити і ми самі, і світ, полягає в тому, що кримські татари -- це фронтирний народ. Народ, який сформувався -- і значною мірою досі формується -- на межі: між морем і степом, між імперіями, між колоніальним тиском і прагненням власної державності, між тюркським і європейським світами, між домом і вигнанням. Це значною мірою визначає наші поведінкові патерни. І ця наша фронтирність -- про множинність ідентичностей, які зазвичай не конфліктують між собою: ми етнічно є кримськими татарами, а громадянськи та політично -- громадянами України та співтворцями української політичної нації. Якщо подивитися на фундаментальне -- на процес нашого етногенезу, -- то в ньому брали участь десятки народів і племен: таври й кімерійці, скіфи й елліни, готи й гуни, кипчаки й хозари, адиги та багато інших. Ці взаємодії відбувалися на території, де в різні епохи існували князівство Феодоро та Золота Орда, а пізніше Кримське ханство як суб'єкт міжнародної політики. Наприклад, у Бахчисараї зосереджувалися не лише релігійні та адміністративні інституції, а й дипломатичні канали, через які Крим був включений у взаємодію з континентом. Саме тому в ханські часи важливими були зв'язки не лише з безпосередніми сусідами, а й із ключовими європейськими гравцями -- Швецією, Австрією, Данією, Францією. У ХХ столітті ці підходи проявилися у співпраці Кримської Народної Республіки з Українською Народною Республікою. Сьогодні ця співпраця трансформується у налагодження відносин із демократичним світом задля деокупації півострова. Це не випадкові епізоди, а вияв тяглості політичної культури, сформованої на перетині різних світів.
З цього можна зробити ще один значущий висновок: матеріальна спадщина стародавніх цивілізацій, така як скіфське золото, зброя кипчаків або античні поселення на півострові, є невід'ємною частиною нашої спадщини. Це ті культурні пласти, ті фрагменти пам'яті, з яких поступово формувався наш ідентичний код. Розуміння цього не знецінює нашу ідентичність, а, навпаки, робить її більш глибокою та багатогранною.
Наша ідентичність є своєрідною формою захисту, що виникає з наших спільних переживань травми. Протягом останніх кількох століть ми змушені були боротися за своє місце у світі, оскільки держави, такі як Російська імперія та СРСР, намагалися позбавити нас цього права. У критичні моменти, коли ми стикаємося з загрозами, такими як окупація чи репресії, ми часто інстинктивно обмежуємо свою відкритість. Наприклад, в епоху СРСР сім'я ставала основним середовищем, де зберігалися релігійні практики, мова та традиції.
Отже, цінність сім'ї та найближчого оточення виступає в ролі захисної стіни, адже це ті, кому ми можемо довіряти і з ким ділимося своїм єством, в той же час обмежуючи зв'язки з широким колом людей, що можуть представляти загрозу. Сім'я є хранителем пам'яті та носієм досвіду для майбутніх поколінь, практикуючи рідну мову, хоч і на елементарному побутовому рівні, і здатна швидко самоорганізуватися у випадку потреби.
Пам'ять для кримських татар -- вияв політичної суб'єктності, бо це про легітимізацію свого права на майбутнє. Один із проявів нашої травми -- постійне спростування міфу "народу-зрадника" -- кліше, яке на нас неодноразово намагалась навішати імперія. І це вона робила під час війн задля виправдання свого нищівного катка: це було під час Кримської війни, і під час Другої світової, і сьогодні під час нашої війни за незалежність.
Загалом буття на фронтирі неможливо витримати поодинці: слід перебувати у постійному русі та пошуку. Це підштовхує нас до "ціннісної розтяжки", де ми, з одного боку, сповідуємо традиційні цінності, як-от вага сім'ї та думки громади, а з іншого -- прагнемо самовираження: усвідомлення місії у своїй діяльності, матеріального добробуту, посилення голосу жінок у суспільно-політичних процесах.
Свобода стала основною цінністю, яка для нас не є просто абстракцією чи політичним слоганом, а радше життєво необхідною умовою. Жити у свободі означає перебувати на своїй землі та дотримуватися власних правил. Це стосується як права усунути лідера, якщо його політика викликає незгоду, так і створення у 1917 році першої у світі мусульманської демократичної республіки. Також це включає активну участь у русі за повернення на батьківщину та формування горизонтальних мереж, які стали важливим фактором у поверненні після геноциду 1944 року. Йдеться також про демократичну систему виборів до Меджлісу різних рівнів, яка діяла до 2014 року, а також про активний ненасильницький спротив російській окупації на півострові та приєднання до Збройних сил України.
І ця свобода ніколи не давалася легко, бо вона була загрозою для тих, хто претендував на півострів. Ми -- народ, який століттями жив поміж імперіями, але ніколи не ставав імперією і не засвоїв імперського мислення. Наша політична культура -- це не експансія, а утримання простору, тому в дискусіях про національно-територіальну автономію як повернення колективних політичних прав корінного народу ми визначаємо саме півострів територією її реалізації, а не Кубань чи Херсонщину, які свого часу були частиною Кримського ханства, а також визнаємо та поважаємо права інших, хто прагне жити в українському Криму після деокупації.
Наша унікальність, що виникає з нашого становища на фронтирі, надає нам ще одну важливу можливість — стати мостами між різними світами. Ми зв’язуємо Європу і тюркську культуру, ісламську спадщину і сучасність, Схід і Захід. І ми робимо це не просто як нейтральні посередники, а як носії власного життєвого досвіду, що виникає з перебування на межі. Це особливо відчувається у моїй роботі з міжнародними аудиторіями, де розуміння контексту формується не лише через теоретичні знання, а й через нашу власну ідентичність, яку ми пережили. Фронтирність також пояснює нашу внутрішню різноманітність, яку ми змушені приймати, адже серед невеликого народу існують різні способи життя: від тих, хто п’ять разів на день молиться, до тих, хто займається виноробством. Проте це також створює виклики — родюча основа для конфліктів та взаємних підозр: хто ж є справжнім кримським татарином.
Але наша прикордонність має й іншу сторону, яку я помічаю сьогодні. Через постійну нестабільність ми ризикуємо потрапити в стан колективної втоми, де наші молоді інституції не встигають укорінитися та розпадаються під тиском криз. У таких умовах нам важко планувати довгострокові стратегії, навіть мріяти про майбутнє на 100, 50 або 30 років уперед. Це створює пастку, в якій ми опиняємося в логіці виживання, де збереження стає важливішим за розвиток, а лояльність переважає над професіоналізмом і здоровою конкуренцією. Важко відмовитися від ролі жертви, легше заперечувати свою суб'єктність, ніж постійно боротися за неї. Проте, у термінах маркетингу, світ не купує таку позицію. Він схильний співчувати жертвам, але не враховувати їх, натомість в усьому звертає увагу на тих, хто здатний створювати нові сенси.
Тому перед нами складне завдання: посилювати власну державу собою, говорити зі світом не лише через травму, а й через свій внесок, розбудовувати власні інституції та експертизу (готувати істориків, дослідників, управлінців), навчитись мріяти про майбутнє. І тоді інтерес до нас буде і в Мексиці, і в Норвегії, і в Індонезії.
"Кримський інжир / Qırım inciri" є одним із проєктів, що втілюють природу фронтирності через текстуальні форми. Він досліджує теми пам'яті, ідентичності та майбутнього не в абстрактному сенсі, а як складні процеси, що вимагають глибокого розуміння та обговорення. Тому 21 та 22 серпня в Києві ми знову організовуємо фестиваль "Кримський інжир", який стане важливою платформою для інтелектуального діалогу між кримськими татарами та українцями.
Нещодавно у Видавництві Старого Лева вийшла п'ята антологія, що включає найкращі роботи з п'ятого конкурсу, на який було надіслано 268 творів. Серед них 237 оригінальних текстів (98 написані українською, 39 — кримськотатарською) та 31 переклад. У новій категорії "Есеїстика" представлено 20 творів. Конкурсні роботи надійшли з усіх куточків України, а також з-за кордону: з Польщі, Німеччини, Казахстану, Латвії, Італії, Великої Британії та Туреччини.
Цю антологію ми вирішили назвати "Bizimkiler", що в перекладі з кримськотатарської означає "наші". Цей термін використовується кримськими татарами для позначення тих, хто є частиною їхнього безпечного простору, навіть якщо цей простір виявляється крихким. Завдяки текстам Кримського інжиру, люди в Криму та за його межами діляться своїм досвідом на межі, створюючи атмосферу довіри та приналежності. Вони ведуть відверті бесіди зі світом.
Передмова до антології "Кримський інжир. Bizimkiler" Аліма Алієва, який є ініціатором українсько-кримськотатарського літературного проєкту "Кримський інжир / Qırım inciri".
#Європа #Київ #Україна #Радянський Союз #Історія #Оточення #Херсонська область #Крим #Російська імперія #Демократія #Репресії #Швеція #Австрія #Данія #Українська Народна Республіка #Кримські татари #Мехіко #Кримськотатарська мова #Світ #Бахчисарай #Золота Орда #Степ #Бути #Кримська війна #Етногенез #Скіфи #Тюркські народи #Міф #Античність #Доброго ранку #Польсько-литовська Республіка #Звичайний інжир #Кримський ханство #черкеси #Кіпчакські мови #Князівство Теодоро #Кіпчаки #Кіммерійці #хазари #Хунс
