"Мрія" без надії: як державні дії підривають ринок освітніх технологій в Україні.

Автор Володимир Страшко PhD з економіки, директор дистанційної загальноосвітньої гейміфікованої школи Unicorn School, підприємець, освітній експерт та викладач бізнес-шкіл.

Уявіть собі ситуацію, коли в умовній країні уряд вирішує запустити власну мережу продуктових магазинів і починає безкоштовно роздавати хліб. Здається, це благородна ініціатива? У певному сенсі — так. Проте, через кілька місяців маленькі пекарні починають закриватися, великі підприємства стикаються з банкрутством, виробництво зменшується, а якість продукції падає. В результаті, замість здорової конкуренції, інновацій і різноманітності, ми отримуємо довгі черги, нестачу товарів, економічний занепад і розвиток чорного ринку. Найгірше те, що громадяни стають повністю залежними від рішень чиновників. Зрештою, всі безкоштовні послуги фінансуються за рахунок когось — зазвичай, це платники податків.

Це не просто припущення. Це -- реальний досвід Венесуели та багатьох інших країн, де державне втручання в економіку стало надмірним. У цих країнах уряди встановлювали фіксовані ціни на ключові товари, змушуючи підприємців продавати їх за ціною, нижчою за виробничі витрати. Це призвело до дефіциту, скорочення робочих місць і, зрештою, до гуманітарної кризи. Попри всі обіцянки про піклування про населення, результатом цього стали злидні. Але чи йдеться тільки про хліб? Чи не можна виявити подібні тенденції в інших сферах, які, здавалося б, не мають нічого спільного з продуктами харчування?

В Україні держава недавно запустила проєкт "Мрія" -- національну цифрову платформу, що включає електронний щоденник і журнал для шкіл. Її мету сформульовано привабливо: надати кожній школі безкоштовний доступ до сучасного цифрового інструмента, зробити адміністрування освіти ефективнішим і прозорішим. На перший погляд -- ініціатива прогресивна та соціально орієнтована.

Чи не спостерігаємо ми тут аналогічну ситуацію, як із "безкоштовним хлібом" у Венесуелі? Можливо, ми стикаємося з подібним механізмом, який, незважаючи на щирі наміри, спотворює ринкові умови, знижує мотивацію приватних учасників і змушує їх залишати країну. А найголовніше — формує монополію в тих сферах, де її бути не повинно. Давайте розглянемо це питання більш детально.

"Мрія" — це інноваційна цифрова платформа, призначена для підтримки освітньої системи, яка була розроблена за участю державних структур та за фінансової підтримки донорських організацій. Основні елементи системи включають електронний журнал, щоденник та ключові інструменти для ефективного управління навчальним процесом. Цей продукт є частиною процесу цифрової трансформації в освіті та пропонується як безкоштовний ресурс для всіх державних і комунальних навчальних закладів.

У сфері комунікації проект постає як реакція на запити навчальних закладів, особливо в умовах війни: він сприяє безперервному веденню документації, синхронізації даних та зменшенню бюрократичних перешкод. Для багатьох шкіл, які не мали можливості або ресурсів для впровадження комерційних рішень, це стало очевидним і вигідним вибором.

Проте безкоштовність цього проєкту не є наслідком волонтерської діяльності. В його реалізацію було інвестовано чималі ресурси, зокрема донорські фінанси. Найважливіше те, що запуск "Мрії" відбувся в умовах, коли на ринку вже функціонувало більше десятка приватних платформ електронних щоденників, які працювали за ринковими принципами, інвестуючи власні або залучені кошти та намагаючись створити стабільну бізнес-модель. Впровадження "Мрії" фактично витіснило ці платформи з ринку. Звичайно, прихильники державного контролю можуть запевняти, що це забезпечує уніфікацію, безпеку та рівний доступ для всіх, але, як свідчить практика, це найімовірніше призведе до існування лише одного продукту, яким користуватимуться всі середні школи, адже економічні та адміністративні стимули для розвитку альтернатив будуть відсутні.

У своїй праці "Чому нації занепадають" Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон, лауреати Нобелівської премії з економіки цього року, детально розглядають, що успіх країн обумовлений наявністю інклюзивних економічних інститутів. Це означає, що державні органи повинні формувати такі умови, які дозволяють громадянам втілювати свої підприємницькі амбіції, а не протистояти владі у боротьбі за своє місце в суспільстві. Коли ж інститути стають екстрактивними, позбавляючи людей можливостей, це призводить до занепаду.

Історія "Мрії" є показовою у багатьох аспектах. Вона не стосується підтримки підприємництва або свободи вибору споживача. Насправді, це свідчення його обмеження. Це ситуація, коли держава не просто регулює ринок, а сама стає його учасником, створюючи нерівні умови для всіх. Коли вона виступає не як партнер бізнесу, а як конкурент, що не дотримується встановлених норм. І поки така ситуація залишається, розвитку EdTech-індустрії в Україні не варто очікувати.

Запуск "Мрії" справив значний вплив на український ринок електронних освітніх сервісів, призводячи до серйозних змін. За нашими оцінками, не менше 10-12 платформ, таких як School Today, Eddy, НІТ та інші, які спеціалізувалися на електронних щоденниках, втратили свої позиції на ринку. Бізнес-моделі, засновані на платному доступі, зазнали краху. Компанії, які інвестували в розвиток своїх продуктів, тепер змушені або зупинити свої проекти, або змінити фокус на інші ринки.

Це не є перебільшенням. Учасники ринку стверджують: "Мрія" трансформує навчальний заклад з можливого споживача в обов'язкового користувача. Адже якщо існує безкоштовний державний варіант, то хто буде купувати щось інше?

Показовим є той факт, що більшість українських EdTech-компаній, навіть заснованих з орієнтацією на внутрішній ринок, у результаті змушені шукати шляхи виходу за кордон. Бо в Україні ринку для них немає. Приватна освіта занадто мала, державна -- недоступна. Хтось реєструється в Естонії, хтось відкриває офіс у Варшаві, хтось виїжджає до Лондона чи Каліфорнії. Податки -- не в Україні. Команди -- частково релоковані. Варто згадати кілька успішних компаній -- Headway, Promova, Grammarly, Preply: з українського в них лише місце народження фаундерів. Юридично всі вони не мають до нас жодного стосунку. Причини -- не лише доступ до капіталу, а й відсутність стимулів на внутрішньому ринку. Якщо політика залишиться незмінною, найамбітніші проєкти завжди залишатимуть країну.

Ми стикаємося з ситуацією, коли, з одного боку, держава закликає бізнес проявляти патріотизм, сплачуючи податки та розробляючи нові продукти. Проте, з іншого боку, вона встановлює умови, які роблять значно простішим виїзд всього за кордон. Саме в цьому парадоксі виникає "втеча сенсу" українського EdTech. Ті, хто дійсно досягає успіху, працюють не в Україні і не для України.

На публічній арені команда проєкту "Мрія" не раз акцентувала увагу на своїй готовності до співпраці. Їхні представники обговорюють інтеграцію з різними сервісами, висловлюють прагнення створити екосистему, в якій кожен зможе підключити свої продукти до платформи. На перший погляд, це виглядає досить багатообіцяюче.

Проте реальна втілення цієї відкритості викликає ряд питань. Під час публічних обговорень, зокрема панельної дискусії "EdTech бізнес та держава", керівники компанії "Мрія" прямо вказали, що наразі мають лише дві інтеграції – з проєктами Куншт та Projector. При цьому ці інтеграції стосуються виключно контенту, а не платформ. Важливо зазначити, що всі ці взаємодії здійснюються на безкоштовній основі, без жодних фінансових компенсацій авторам або правовласникам за використання їхнього контенту.

Офіційно це представляється як експериментальна модель: мовляв, ми прагнемо перевірити різні підходи та зрозуміти, як вони працюють. Проте з бізнесової точки зору це виглядає як пропозиція: "Передайте нам свої розробки, ми ними скористаємося, а ви отримаєте згадку або логотип на нашій платформі". Для багатьох компаній у сфері EdTech така форма співпраці є неприйнятною. Платформи не можуть функціонувати як повноцінні сервіси через відсутність технічних інтерфейсів та бізнес-моделей, що це б дозволяли.

Формальна готовність до інтеграцій без справжніх зобов'язань не є справжнім партнерством, а лише його імітацією. Якщо держава щиро бажає включити бізнес в екосистему, їй необхідно встановити прозорі та вигідні для всіх учасників контрактні умови. В іншому випадку, поняття "відкритість" залишиться лише на папері.

На перший погляд, ситуація виглядає цілком коректно: держава розробила певний продукт, але не перешкоджає навчальним закладам використовувати інші варіанти. Нібито, рішення залишається за вами. Проте насправді вибір відсутній. І ось чому.

По-перше, державні навчальні заклади часто не мають виділених коштів для придбання цифрових сервісів. Існує також відсутність зрозумілого механізму для легального здійснення таких закупівель, що може створити ризики для керівництва або бухгалтерії. Адже кожна оплата за EdTech-сервіс неодмінно викликає сумніви: чому варто платити, якщо існує безкоштовна альтернатива, така як "Мрія"?

По-друге, в умовах постійного браку ресурсів, військової ситуації та бюрократичних обмежень, більшість директорів зазвичай не наважуються на ризик і обирають традиційний підхід. Проста логіка: якщо державні органи щось пропонують, то це потрібно використовувати, а не шукати інші варіанти. І справа не лише в тому, що альтернативи можуть бути менш вигідними. Головне – вони можуть призвести до нових труднощів.

По-третє, існує ще один важливий аспект, який часто залишається непоміченим — інституційна інерція. Коли школа вже адаптувалася до системи "Мрія", повернення до попередніх практик стане практично неможливим: всі звикли до нових умов, дані вже перенесені, а інструкції надані. Навіть якщо з'явиться кращий сервіс, формально його запровадити буде складно.

Таким чином, виникає ілюзія змагання: хоча формально навчальні заклади мають можливість робити вибір, насправді вони не мають інструментів для здійснення цього вибору. Це не є справжнім вільним ринком. Це централізована система, маскована під поняттям "доступності".

Інакше кажучи, це не просто конкуренція з боку держави. Це створення такої структури реальності, де будь-який інший гравець приречений на поразку. А отже -- відсутність стимулів до розвитку. Навіщо інвестувати в те, що ніхто не купить, навіть якщо воно краще?

Україна не є першою державою, яка зустрічає труднощі цифровізації освітнього процесу. Проте, на відміну від нашої країни, багато інших націй вирішили інвестувати не стільки в продукти, скільки в створення відповідних умов для навчання.

Естонія є яскравим прикладом втілення цифровізації в освіті. Її стратегія ґрунтується на принципі відсутності конкуренції. Держава чітко визначає свою функцію: вона забезпечує необхідну інфраструктуру, займається питаннями кібербезпеки, формулює вимоги та стандарти, але не розробляє власні освітні рішення, якщо на ринку вже існують аналогічні. Наприклад, платформа eKool є приватною ініціативою, яка інтегрується в національні системи через відкриті публічні API.

Норвегія обрала альтернативну стратегію: вона розробляє відкриті стандарти даних, які повинні відповідати всім освітнім сервісам, але при цьому не нав'язує школам конкретні рішення. У навчальних закладах є бюджет, який вони можуть витрачати на ті сервіси, що найкраще відповідають їхнім потребам. Держава виконує роль модератора стандартів.

Уругвай — це країна, що здійснила значний прогрес у сфері цифровізації освіти завдяки ініціативі Plan Ceibal. Ця програма передбачала безкоштовну роздачу ноутбуків всім учням та створення єдиної цифрової платформи. Однак особливістю цього підходу є те, що держава не намагалася витіснити приватний сектор. Натомість, вона активно співпрацювала з компаніями у сфері освіти, впроваджуючи змішану модель надання освітніх послуг.

Велика Британія надає навчальним закладам повну автономію у виборі інструментів. Якщо ж виникає необхідність у централізованих рішеннях, уряд організовує тендери, в яких змагаються приватні підприємства.

У цих країнах держава не стає виробником товарів. Вона встановлює умови гри, але не бере участі в ній безпосередньо. Вона формує правила, але не формує монопольних структур. І саме в цьому полягає секрет функціонуючого і динамічного ринку, де є можливості для нововведень і зростання.

У контексті сучасної цифрової трансформації, держава не може залишатися бездіяльним спостерігачем. Проте перетворення на продуктовий бізнес також не є вдалим рішенням. Приклади успішних практик з інших країн доводять, що основне завдання держави полягає в створенні конкурентних умов, встановленні стандартів, забезпеченні необхідної інфраструктури та гарантуванні справедливих правил. І не більше.

В умовах України це передбачає виконання кількох основних етапів:

Навчальний заклад повинен мати можливість виділяти частину свого фінансування на цифрові інструменти – електронні щоденники, системи управління навчанням (LMS), платформи для контенту. Це повинно стати нормою, а не винятком чи жестом вдячності з боку місцевої адміністрації. В іншому випадку жодна "можливість вибору" не буде ефективною.

Замість розробки єдиного продукту під державною егідою, уряд може надати школам доступ до каталогу перевірених сервісів, які відповідають стандартам безпеки, зручності та прозорості. Таким чином, навчальні заклади зможуть самостійно обирати ті послуги, які найкраще підходять для їхніх потреб, подібно до того, як пацієнти обирають лікарів через платформу Helsi, а не отримують "єдине рішення". У свою чергу, постачальники можуть бути відібрані через прозорі тендери на платформі Prozorro, як це вже реалізовано в інших секторах.

Якщо держава все ж закликає бізнес приєднатися до національної платформи, необхідно визначити ясну ринкову модель: чи то грантове фінансування, чи купівля послуг. Пропозиції типу "давайте зробимо це безкоштовно, ви отримаєте PR" не є політичною стратегією, а скоріше формою експлуатації.

Державний сектор повинен відмовитися від думки, що він є "єдиним правомірним постачальником рішень". Замість того, щоб "вибивати" бізнес із ринку, держава повинна встановлювати такі правила, які дозволяють підприємствам і громадам розвивати інновації. У таких країнах, як Естонія, Нідерланди та Канада, уряд не створює власні продукти в сферах, де вже існують приватні рішення, а, навпаки, відкриває ринок і забезпечує справедливі умови для всіх учасників.

Навіть якщо процес створення державного продукту вже розпочато, важливо перетворити його на агрегатор для ринку, а не на єдине джерело рішень. Спочатку слід запускати "пілотні" проекти в окремих регіонах, одночасно підтримуючи інші рішення. Ринок вкаже на найкращі варіанти, і лише тоді має сенс масштабувати їх.

Усі ці кроки -- не про слабкість держави, а навпаки -- про її силу, яка не потребує монополії, щоб упливати. Саме так формується інклюзивна економіка, про яку пишуть Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон: коли держава не контролює, а координує; не диктує, а модерує; не виробляє, а створює умови.

Саме в цей момент EdTech-індустрія може перейти від зовнішньої орієнтації до розвитку всередині України, сприяючи прогресу на благо країни. Однак, якщо ми не вживемо необхідних заходів найближчим часом, існує ризик втратити ціле покоління українських інноваторів в сфері освіти, які вже зараз створюють нові можливості за межами нашої держави.

#Норвегія #Сполучене Королівство #Лондон #Україна #Модель #Школа #Варшава #Хліб #Бюрократія #Журнал #Бюджет #Інформація #Держава (політичний устрій) #Бізнес #Інновації #Товари #Каліфорнія #Канада #Нідерланди #Логіка #Grammarly #Конкуренція (економіка) #Стимул (психологія) #Інститут #Податок #Венесуела #Екосистема #Монополія #Естонія #Просто #Бізнес-модель #Уругвай #Премія Шведського центрального банку з економічних наук на честь Альфреда Нобеля #Дарон Ачемоглу

Читайте також

Найпопулярніше
Древко на гербі
У бібліотеку Ірландії повернули книгу, яка була втраченя більш ніж 50 років.
Акторку з популярного серіалу "Сексуальне виховання" викликали до суду у справі про сексуальне насильство: деталі ситуації.
Актуальне
Старший син служить у Збройних Силах України. Ігор Кондратюк поділився інформацією про діяльність своїх дітей.
В Австрії планують посилити регулювання обігу зброї після трагічного інциденту зі стріляниною в навчальному закладі.
Новий законопроект введе обмеження на відвідування шкіл і дитячих садків для окремих груп дітей.
Теги