"У меня больше нет места, куда можно вернуться." Юрий Бутовчак, бывший староста Качкаровки в Херсонской области, делится своими мыслями о жизни под оккупацией и разрушении села россиянами — Центр журналистских расследований.

55-летний Юрий Бутовчак всю оккупацию прожил в селе Качкаровка Миловской сельской громады Бериславского района Херсонщины. Он оставался там и после освобождения села от российских захватчиков в ноябре 2022 года, был свидетелем того, как оккупанты начинали обстреливать Качкаровку и соседнюю Саблуковку с левого берега теперь уже бывшего Каховского водохранилища. Из-за этих обстрелов прибрежные села почти полностью уничтожены и уже практически непригодны для жизни.

Юрий Бутовчак 15 лет проработал здесь сельским головой, а до конца 2023 года был старостой Качкаровки и Сабликовки. Центр журналистских расследований встретился с ним и расспросил о жизни в селе во время оккупации и что происходит там сегодня.

Сурен протянул мне пистолет и произнес: "Убивай себя, черт возьми!".

ЦЖР: Деревня Качкаровка находится в районе побережья, в уединенной местности, вдали от дороги Марьянское - Берислав. Как россияне вошли в это поселение и каким образом это произошло?

Юрій Бутівчак: Війна застала всіх раптово, ми цього не очікували. 24 лютого 2022 року ми зібрали людей -- депутатів сільради, молодь, усіх небайдужих. Вирішували, що нам робити далі? Ми створили нашу, так би мовити, територіальну оборону, хоча це й громко сказано. Поки не зайшли рашисти ці люди патрулювали вулиці, спостерігали за трасою, коли окупанти заїжджатимуть до нас. Те саме було не лише у нас, а й у сусідніх селах -- Миловому, Новокаїрах. Ми всі в громаді один одному телефонували, навіть варили протитанкові їжаки і ставили їх на наших мостах, на трасі. Робили й коктейлі Молотова, хоча я забороняв це.

Коли 9 березня 2022 року російські війська масово зайшли до Милового, я зібрав актив нашого села. Сказав, що нас усіх перестріляють, якщо тут буде наша територіальна оборона. Так, люди говорили, що готові давати відсіч, що вони готові до всього. Але направду ж не підеш з голими руками проти регулярних військ.

Перші представники російських окупантів прибули до Качкарівки 12 березня. Вони з'явилися на чотирьох або п'яти автомобілях, усі озброєні автоматами. Серед них був відомий своєю репутацією Сурен Мкртчян, який обіймав посаду окупаційного коменданта громади та був комбатом "ДНР" у складі Збройних сил РФ, також згадуваний у багатьох матеріалах Центру журналістських розслідувань.

ЦЖР: Яким чином ви дізналися про цю особу? Коли ви вперше її зустріли?

Юрій Бутівчак: У перший же день, коли він заїхав до нашого села. Я був тоді на робочому місці. Він наказав: "Давай мне своих депутатов, я хочу видеть всех, хотя бы нескольких". Тоді зібралися пʼять-шість чоловік, він представився, назвав своє імʼя, прізвище, сказав, що він новий голова [окупаційної] військової адміністрації в Милівській громаді. Сурен сказав, що буде нас контролювати і запропонував співпрацю, щоб не було ніяких непорозумінь і тому подібного.

Він більшу частину часу проводив у Миловому, а до Качкарівки навідувався лише зрідка. Однак його ставлення до мене ставало все більш суворим: він почав вимагати, щоб я співпрацював з ними та надавав списки учасників АТО. Спершу він звертався до мене, ніби дружньо, кажучи: "Я знаю, що ти адекватна людина, люди про тебе добре відгукуються, ти будеш жити у розкоші, отримаєш пристойну зарплату, працюй разом з нами". Але жодного разу я не погодився на це.

Наприкінці березня 2022 року Сурен вирішив зібрати всіх старост нашої громади та депутатів у Миловому. Я довго міркував, чи варто мені туди їхати, адже на той момент росіяни вже затримали Олега Яхнієнка, голову Милівської громади. Врешті-решт я ухвалив рішення не їхати. Усі інші старости були присутні на зустрічі. Це сталося вперше, коли за мною приїхав російський конвой. Сурен дав мені дозвіл їхати на власному автомобілі, але лише попереду цього конвою.

Мені також випало вирушити в дорогу. Зустріч, що мала розпочатися о девʼятій ранку, затрималася, і коли я нарешті приїхав, годинник показував вже близько 9.40. У залі всі з нетерпінням чекали на мене. Сурен, зайнявши місце голови громади, крутив пістолет у руках, потім передав його мені і промовив: "Щоб не забруднювати руки, після нашої наради краще візьмися за це сам, зрозуміла?".

ЦЖР: Яка мета була цієї зустрічі в Миловому?

Юрій Бутівчак: Я не розумів, для чого вона. Але знав, що рашисти завезли до Качкарівки свою "гуманітарку", і її треба було поділити і роздавати. Окупанти вимагали робити це під підпис. Ми відмовились, сказали, що роздамо її так і жодних списків не робили. У мене з Суреном були натягнуті відносини. Хоча, наскільки я знаю, деякі наші старости з ним загравали.

Коли Сурен Мкртчян завітав до Качкарівки, він відразу почав на мене тиснути. Погрожував: "Все, ми тебе забираємо. Ти завжди незадоволений. Інші старости справляються, а ти один лише заважаєш". Проте жодних репресій стосовно мене не було, фізично не чинили насильства.

Мені відомо, що інші старости також отримували пропозиції від росіян про співпрацю. Я ж залишився вірним своїм принципам, і незабаром вони відступили. Лише погрожували, що рано чи пізно можуть мене усунути або забрати. Загрожували моїй родині, адже знали про нас все. На щастя, моя донька змогла втекти з окупованої території, коли з’явилася можливість через Давидів Брід.

"У моєму домі український прапор слугує дорогоцінною реліквією."

Найяскравіший спогад, який досі викликає у мене мурашки по шкірі, — це 12 квітня 2022 року, коли з будівлі нашої сільради в Качкарівці зняли державний прапор України. Це було для мене справжнім шоком, найважчий момент у моєму житті. Навіть коли згодом я зазнавав тиску, реакція на це вже не була такою сильною.

ЦЖР: Ви особисто бачили як росіяни знімали український прапор?

Юрій Бутівчак: Я був свідком цього моменту. Сурен прибув зі своїми людьми, і я попросив його не викидати прапор, а передати його мені. Спочатку він відмовився, але зрештою кинув мені: "Добре, бери!"

Окупанти замість цього підняли свій, рашистський, прапор.

ЦЖР: Куди дівся український прапор?

Юрій Бутівчак: Я заховав його в бутель і дістав, коли наші війська звільнили село. З цим прапором я зустрічав наших солдатів, коли вони увійшли до Качкарівки 10 листопада 2022 року. Спочатку він знаходився в сільській раді, а тепер я зберігаю його вдома, як важливу реліквію. Я радий, що встиг його забрати, адже росіяни вже знищили нашу сільську раду.

ЦЖР: Яка ситуація склалася далі в Качкарівці, яка тоді перебувала під окупацією?

Юрій Бутівчак: 9 травня стало для нас важливим моментом. Тоді разом із колегами ми займалися підготовкою квітів для всіх наших пам'ятників. Коли ми під'їхали до будівлі старостату, помітили, що на ній вже висить табличка з написом, приблизно таким: "Миловське товариство, Качкарівський старостинський округ". І з куркою російською.

Я своїм колегам одразу сказав, що більше до тієї будівлі не зайду. Добре, що у нас було ще одне приміщення, через дорогу, там де пошта. Ми незадовго до того зробили в ньому чудовий ремонт, планували відкриття поліцейської станції. Тож під двоголовим орлом ми жодного дня не працювали. Просто забрали свої речі і перейшли.

Приблизно 16 або 17 травня 2022 року Сурена Мкртчяна затримали його ж підлеглі за скоєння мародерства та зґвалтування. Це сталося в Дудчанах або Новоолександрівці. Після цього настало певне затишшя. У нашій Качкарівці, до того моменту, лише Сурен та його люди з так званої "ДНР" були присутні, адже регулярних російських військ в нас майже не було. Вони почали з'являтися близько кінця травня. Заходили в село, намагалися щось вияснити, і проводили обшуки в кожному дворі. Хоча раніше вони навідувалися до нас приблизно раз на місяць, шукаючи зброю та "нацистську" атрибутику.

ЦЖР: Як часто росіяни проводили подібні обшуки у вашому селі? Чи відбувалися вони також у вашій домівці?

Юрій Бутівчак: Масових загальних облав на все село, здається, вони влаштували двічі. У мене вдома теж були двічі. У когось -- більше.

ЦЖР: Це були "ДНРівці"?

Юрій Бутівчак: Ні. "ДНРівці" й так були в селі, а ці заїжджали на 15-17 машинах -- "Камазах", "Уралах" та інших, закривали виїзди по всіх вулицях і влаштовували облави. Це були представники ФСБ і не тільки вони. А вже з кінця травня 2022 року почалися масові заїзди, стали підтягуватися регулярні рашистські війська, вони видавали свою гуманітарку.

З того часу в селі розпочалися справжні репресії, російські війська активно шукали учасників АТО. На жаль, серед нас були й ті, хто видавав своїх співвітчизників ворогам.

"Я заявив, що буду вірний своїй країні та її символіці."

Рашисти завітали до мене вже в червні 2022 року. Вони звинуватили мене у нацизмі і вимагали розповісти їм все, що я знаю про місцевих бійців АТО. Я пояснив, що в селі їх немає, оскільки всі виїхали. Один з них не повірив моїм словам, витягнув карту і показував: ось тут живе боєць, тут і тут. Потім він накинувся на мене, зняв балаклаву з голови і почав душити мене нею. Я думав, що справді можу задихнутися.

ЦЖР: Який у нього був вигляд?

Юрій Бутівчак: Це був очевидно представник Росгвардії, майор із позивним "Ворон". Йому приблизно 35 років. Я довго не міг опам'ятатися. А він сказав: "Або ти працюєш з нами, або тобі..."

Десь з того часу і до кінця окупації рашисти організовували роботу своєї місцевої адміністрації. Я та інші мої колеги-старости від співпраці з ними відмовлялися. Ми дізналися, що відкрито на рашистів працює Тетяна Суржик, тодішня директорка Милівської школи.

Звісно, найбільше навантаження взяв на себе Олег Яхнієнко, як голова громади. Його неодноразово викликали на зустрічі, навіть до Берислава возили. Якось він зателефонував мені з терміновим проханням приїхати. Це було в п’ятницю, наприкінці червня або на початку липня 2022 року. Він повідомив, що до нас завітає [гауляйтер Бериславського району] Андрій Костюк, щоб представити новопризначеного очільника села. Що ж, якщо так потрібно, то не відмовимося. Перед цим росіяни запевняли нас, що у випадку співпраці з ними ми будемо жити в достатку і все буде гаразд.

Я все ж вирішив відправитися. Моя колега з Дудчан, Алла Торчанська, вже покинула село на той момент. Отже, на зустрічі, окрім мене та Яхнієнка, була ще Олена Логвіненко, староста села Новокаїри. Саме в цей час нам представили Тетяну Суржик. Нам повідомили, що вона тепер наша "голова", з якою ми будемо співпрацювати і повинні будемо їй допомагати. Проте ми всі троє відмовилися. Хоча, врешті-решт, нас відпустили.

У понеділок Суржик прибула до нашого села Качкарівка разом із російськими військовими. А в суботу я зібрав актив села, щоб висловити вдячність усім за їхню працю. Я наголосив, що співпраця з рашистами для мене неприйнятна, і побажав, щоб кожен з односельців також утримався від цього, проте кожен має право приймати власні рішення. Я нагадав, що ми українці і що давали присягу.

Тетяна Суржик у Качкарівці представила гауляйтерку Качкарівки і Саблуківки -- Тетяну Кобзар, місцеву. А наступної неділі, 10 липня 2022 року рашисти влаштували ще один масовий обшук у селі. До мене додому приїхали о пів сьомої ранку, я ще лежав. Приїхали на "Тигрі" і багатьох інших машинах. Уже потім я дізнався, що то була Росгвардія і ФСБ.

ЦЖР: Чи були у вас випадки, коли вони проникали до вас?

Юрій Бутівчак: Постукали у двері. Провели обшук досить делікатно, запросили виїхати з ними. У той час по селу забирали всіх активістів і ветеранів АТО, нас розвели по різних кабінетах. Мене сфотографували і зняли відбитки пальців.

ЦЖР: Яке місце стало вашим утриманням?

Юрій Бутівчак: У старій двоповерховій будівлі сільської ради мені погрожували, намагалися знайти автомобіль, який ми з братом ховали. Це була Suzuki, автомобіль швидкої допомоги, що нещодавно нам видали перед початком повномасштабної війни. Ми навіть не встигли оформити номерні знаки, і він залишався на транзитних.

Рашисти безперервно допитували мене про місцезнаходження автомобіля, який, зрештою, вони знайшли самі. У той момент репресії торкнулися не тільки мене, але й мого брата. Я зараз швидко викладаю цю історію, але насправді все це тривало цілу добу. Нас навіть не випускали в туалет.

ЦЖР: Чи привезли також вашого брата до сільради? Хто ще там був?

Юрій Бутівчак: Ні. Брата вдома побили. До сільради ж вони привезли АТОвців, розвели нас і влаштували допит. Пізніше, десь о 14.30 завели мене до кабінету, в якому я пропрацював пʼятнадцять років. А там сидить випещений такий молодик, років 30-32. Потім зʼясувалось, що він був старшим ФСБшником.

Я сів поруч із ним. Він демонстрував дивовижну "культуру" спілкування, на відміну від інших, які погрожували, били по ногах і навіть вдарили в пах. Цей чоловік запитав: "Ну що, ви вже вирішили, чи будете з нами співпрацювати? Люди вас поважають, ми все знаємо. Про вашу дружину також відомо". Потім він вийняв блокнот і почав перераховувати всі мої дані та інформацію про мою родину. Я твердо відповів, що зрадників ніхто не шанує, і я залишуся вірним своїй країні та її прапору.

Він відповів: "Це заслуговує на похвалу. Але ви не залишаєте нам вибору. Ми вас забираємо. Лише не в Нову Каховку, а одразу в Херсон — а звідти вже до Симферополя або, більш імовірно, в Донецк".

Проте раптом спрацювала рація у адʼютанта — молодого, накачаного хлопця, який сидів у приймальні разом з іншими військовими в балаклавах, озброєними автоматами. Рація час від часу видавала звуки, але цього разу повідомлення було настільки терміновим і важливим, що вони не встигли підготуватися. Головний представник ФСБ обернувся і оголосив, що потрібно терміново виїжджати — всього за дві хвилини. Він лише запитав, чи є у мене якісь речі. Я відповів: "Які речі? Я навіть телефон не взяв". Він знизав плечима: "Добре. Їдь до дружини. Але знай — виїзд із села для тебе заборонений. Ти вже в нашій базі даних".

Ми вийшли на вулицю, і всі росіяни миттєво зникли. Вони так швидко виїхали, що навіть нікого з собою не взяли. Пізніше я почав шукати інформацію в телеграм-каналах, щоб зрозуміти, що ж сталося. Не можу стверджувати напевно, але в той день на вулиці Пестеля, 5 у Херсоні, щось влучило в їхню базу. Я лише можу пов’язати цей інцидент з тим, що жоден з затриманих росіян не залишився з ними, і всіх відпустили.

ЦЖР: Які події відбулися далі?

Юрій Бутівчак: Після того російські військові вже масово заїхали до нас, але подібних облав уже не було аж до самого звільнення села. Іноді рашисти заїжджали до мене, перевіряли, чи я вдома, зупинялись, крутились навколо мого будинку.

Тоді я проводив час зі своїми колегами, ми обговорювали наші подальші дії. Я намагався переконати дівчат залишити зону окупації. Особисто я не мав можливості виїхати, оскільки рашисти взяли мої відбитки пальців, і я планував залишитися до самого кінця. Водночас намагався вмовити дружину виїхати. Я безмежно вдячний їй за те, що завжди була зі мною і підтримувала в цей важкий час.

Окупантам вдалося провести свій фальшивий референдум у нашому селі. Ми вирішили не брати в цьому участі і жодного разу не скористалися їхньою "гуманітарною допомогою". Незважаючи на погрози з боку рашистів, які заявляли, що тих, хто відмовиться від їхньої допомоги, заберуть до підвалу, ми залишалися відданими своїм принципам. Я вдячний своїм колегам, адже жоден з нас не прийняв жодного кілограма російської "гуманітарки". Лише небагато людей у селі вирішили її взяти.

Після звільнення настало місячне затишшя, а згодом розпочалися обстріли.

ЦЖР: Якою була активність гауляйтерки села Тетяна Кобзар? Чим вона займалася?

Юрій Бутівчак: Вона була дуже енергійною. Формувала свою команду. Спочатку ніхто не прагнув до неї приєднуватися. Вона стверджувала: "Я на 100% впевнена, що Росія залишиться тут назавжди". Вона виконувала всі вимоги, які ставили перед нею окупанти, розподіляла їхню допомогу та всі ці "подарунки".

У мене з нею стосунки давно були не найкращі. Тетяна Кобзар завжди дуже рвалася до влади. Колись вона навіть була моєю конкуренткою на виборах на посаду сільського голови. Але за неї віддали голоси зовсім мало людей. Вона була готова під будь-яким прапором працювати.

Невдовзі після "референдуму" Тетяна Кобзар виїхала з села.

ЦЖР: Скільки під час час окупації від дій окупантів постраждало мешканців Качкарівки і Саблуківки? Росіяни когось позбавляли волі?

Юрій Бутівчак: У нашому селі існував підвал, але він не став місцем масового перебування людей. Рашисти закидували туди людей на одну-дві ночі, трохи їх тиснули, а потім відпускали. Схоже, що до Качкарівки потрапили більш-менш "нормальні" окупанти. Коли ж наші війська увійшли до села, а сапери перевірили різні приміщення, то були вражені тим, що побачили. Навіть у дитячому садку рашисти не зірвали українську символіку.

Якщо розглядати питання мародерства, то його масштаби не були великими. Звичайно, траплялися випадки, коли в окремих домівках забирали все на видноті. Проте навіть наші хлопці після звільнення села відзначали: важко повірити, що тут колись перебували росіяни.

Звісно, ми чекали ЗСУ і всі в окупації ходили ніби по лезу ножа. Я також переживав, що мене можуть здати через надання допомоги нашим військовим, які виходили з лівобережної Херсонщини через наше село. Але Бог милував.

ЦЖР: Перші жертви у вашому старостаті сталися вже після визволення правобережної частини Херсонщини? Чи траплялися подібні випадки ще під час окупації?

Юрій Бутівчак: Першим, хто став жертвою, був Анатолій Чумак, який загинув під час окупації. Йому було від 65 до 67 років. Снаряд, що прилетів з лівобережної частини Херсонщини, вибухнув прямо у його дворі. Нашу лікарню також обстрілювали. Можливо, вогонь вели наші сили, оскільки там розташовувалася російська база. Проте снаряди прилітали й з лівого берега, що свідчить про те, що стріляли й російські війська.

ЦЖР: Яким чином проходило визволення села? Які моменти залишилися у вашій пам'яті?

Юрій Бутівчак: 8 листопада 2022 року стало зрозуміло, що російська техніка активно покидає наше село. Раніше, протягом приблизно місяця, ми перебували в умовах безпосередньої загрози. На той момент лінія фронту проходила через село Дудчани, а тепер вона розташована вздовж річки Дніпро.

У той самий місяць на нашу територію активно прибували російські війська. Їх було настільки багато, що вони зустрічалися на кожному кроці. Військові попереджали: якщо виїдуть із Качкарівки, то знищать село до основи. Проте їхній від'їзд виявився досить спокійним. Хоча будинки були пограбовані, обстрілів не відбулося.

Тоді ми відчули справжню свободу — коли виходиш на вулицю і охоплює відчуття, що можеш дихати наповну. Це емоція, яку важко описати словами. Полегшення було таке сильне, що здавалося, ніби варто лише підняти руки, і ти злетиш. Певний час після цього дійсно панувала тиша — приблизно місяць. Але згодом почалися постійні обстріли з лівого берега Дніпра.

Після звільнення у листопаді 2022 року, значна кількість людей почала повертатися до своїх домівок. Наприкінці цього місяця нараховувалося 470 осіб. Проте, з початком обстрілів у грудні, багато з них знову вирушили в дорогу. Серед них були як ті, хто нещодавно повернувся, так і ті, хто витримав всі труднощі окупації.

Обстріли в Качкарівці стали особливо жорстокими на початку 2023 року і тривали протягом двох тижнів. Я добре пам'ятаю 13 січня, коли нашу школу атакували запалювальними снарядами. Тоді до мене завітав мій однокласник з села і сказав: "Максимович, наша школа в полум'ї, а рятувальників у селі немає". Ми зібралися компанією з дев'яти людей і почали носити воду відрами на третій поверх. Я також виїхав до елеватора, щоб знайти вогнегасники. Ми боролися з вогнем протягом п'яти годин і, зрештою, змогли його загасити.

Тоді Нововоронцовка пообіцяла надіслати пожежну машину, але вона прибула лише під ранок, коли вогонь знову спалахнув. Ми тільки-но загасили полум’я, а росіяни знову відкрили вогонь. Снаряд упав всього за 70 метрів від нас. Я закликав усіх розійтися по домах, адже життя важливіше. Проте я безмежно вдячний усім, хто тоді допоміг врятувати школу.

Я не вважаю, що робив щось героїчне. Просто виконував свою роботу, намагався після звільнення села відновити водопостачання. Це зайняло чимало часу, до 6 червня 2023 року, коли росіяни знищили Каховську ГЕС, більшість людей в Качкарівці брали для своїх потреб воду з Каховського водосховища. З 28 жовтня 2022 року в селі не було світла, але якось лагодили техніку, шукали ємності для води, щось робили. Коли я пішов з посади старости, то робота тривала й далі. Тоді селяни казали одне: "Ми готові ще пʼять років залишатись без світла, лишень би не стріляли"...

"Села втратили свою придатність для існування."

ЦЖР: Скільки після звільнення села постраждало і загинуло людей?

Юрій Бутівчак: 17 грудня 2022 року від російського обстрілу загинула директорка нашого елеватора Ірина Підборська. Вона дуже любила село, дуже опікувалась ним, багато чого зробила для нього. Притому, що вона мала можливість виїхати, її керівництво в Дніпр пропонувало роботу, машину. Вона відмовилась кидати колектив. Загинула від міни, яка прилетіла поруч із нею, коли вона говорила по телефону.

Після того випадку багато було поранених. У перший день після звільнення села загинув електрик Сергій. Дуже порядна, гарна людина, в окупації під снарядами лазив, відновлював світло в селі. Світла йому памʼять. Загинув випадково -- попав на розтяжку. Мабуть, пішов туди, де не треба було...

У січні 2024 року трагічно загинули подружжя Лев та Анжела Резніченки з села Саблуківка.

Зараз ситуація в Качкарівці та Саблуківці є вкрай небезпечною. Останні три місяці доставити гуманітарну допомогу до цих сіл стало дуже важко, тому місцеві жителі змушені йти пішки або їздити на велосипедах до Нової Камʼянки, ризикуючи своїм життям. Нещодавно загинув чоловік, який вирушив зустрічати свою дружину з Нової Камʼянки. Чи то він потрапив на міну-пелюстку, чи став жертвою вибухівки, скинутої російським дроном, наразі невідомо. На жаль, він загинув у жахливий спосіб. Проте не хочу багато говорити про нього, адже під час окупації він дуже тішився приходу окупантів.

На даний момент у Качкарівці мешкає приблизно півсотні осіб, тоді як у Саблуківці лише двоє. Дорога до цього населеного пункту заблокована, а через поля наразі неможливо пройти навіть на велосипеді. У мене немає уявлення, як їм вдається виживати в таких умовах.

ЦЖР: Коли ви востаннє відвідували Качкарівку?

Юрій Бутівчак: Вже минув більше року... А тепер немає куди їхати або повертатися – мій будинок вщент зруйновано. І, з вересня-жовтня 2025 року, ніхто туди не наважується відвідати це місце. Там панують повні руйнування, не залишилося жодного цілого будинку, а російські війська з лівого берега систематично нищать все на своєму шляху. Зараз немає навіть новин з села, адже всі, хто міг, виїхали. А зв'язок у селі практично відсутній.

Школа, яку ми свого часу рятували, вже розбита. Десь до жовтня вона більш-менш "трималася", але добили й її.

Дуже шкода нашого села. Адже ми так багато встигли там зробити -- наш дитсадок був одним із кращих у районі, школа, робили освітлення, все робилось для людей. І коли все закінчиться, ніхто не знає. Звісно, ми віримо і сподіваємось на Збройні Сили України та допомагаємо їм усім, чим можемо. Страшного ворога можна здолати лише спільними зусиллями.