Коли Росія вдається до жорстоких терактів у самому серці Львова, стає очевидним: ця війна давно переступила межі фронтових ліній. Вона не лише забирає життя на полях бою — вона прагне знищити нашу пам'ять, нашу ідентичність та наше місце у світі.
Росія веде війну не лише за допомогою ракет. Вона також використовує слова, образи й міфи. Протягом багатьох років країна інвестувала величезні кошти в культурну експансію, популяризуючи "велику російську культуру" як засіб виправдання імперських амбіцій. У XXI столітті культура стала не просто елементом ідентичності держави, а потужним інструментом у інформаційній війні.
Саме тому підтримка українських культурних ініціатив у Європі -- це не питання іміджу. Це питання національної безпеки.
Культура — це бойове поле.
Коли в Львові, Харкові чи Одесі втрачаються життя людей, Росія тим часом намагається нав’язати світу власне сприйняття подій: "конфлікт", "складна історія", "обидві сторони мають провину". Вона перевантажує Європу новинами, зменшує відчуття болю через статистичні дані та розмиває відповідальність за те, що відбувається.
І саме в цей момент на сцену виходить культура.
Коли особа стоїть перед живописом, вслухається в його історію, спостерігає за обличчями, вона не розглядає це як абстрактні геополітичні концепції. Вона переживає емоції. І саме ці емоції формують її погляд на світ набагато глибше, аніж будь-які аналітичні дані.
Отже, українські виставки, концерти, театральні постановки та кінопокази у Варшаві, Берліні та Парижі не є просто "супутнім продуктом війни". Це спосіб продовження нашої боротьби за допомогою культурних виражень.
"Трибунал для Росії" як етичний маніфест часу.
Показовим є відкритий лист до міністра культури України Тетяни Бережної, нещодавно опублікований у Facebook. У цьому зверненні мова йде не просто про виставку у Европі -- мова про відповідальність держави.
Мова йде про виставку під назвою "Трибунал для Росії", котра проходить у Польщі. Центральним елементом експозиції є творчість Михайла Скопа — його картини не просто естетичні витвори, а справжні свідчення. Вони зафіксували злочини, використовуючи мову мистецтва.
Ця експозиція виступає не лише як інструмент культурної дипломатії, але й як моральний свідок свого часу. Вона висловлює те, що важко передати словами, коли цифри втрачають свою силу, а новини стають буденністю.
І це — важливий елемент.
Світ адаптується до війни. Новини перетворюються на звичний фон. Заголовки звучать як повторювані мелодії. Проте мистецтво не дозволяє нам бути байдужими. Воно зупиняє нас на мить. Воно змушує поглянути в очі трагедії.
"Трибунал для Росії" — це не просто про емоції. Це про визнання фактів і справедливість. Мова йде про те, щоб злочин був визнаний злочином не лише в міжнародних судах, а й у культурному контексті Європи.
Чому важливо, щоб держава підтримувала?
У цьому листі виражається не лише бажання отримати фінансову підтримку. Мова йде також про необхідність публічної підтримки, партнерства та інформаційної допомоги. Це про відчуття, що держава не залишає художників наодинці з викликами глобального інформаційного середовища.
Це має велике значення.
Якщо ми не створимо інституції для культурного фронту, його заповнить Росія. Вона вже намагається повернутися на європейські культурні платформи під маскою "аполітичного мистецтва". Її наратив про "велику культуру, відокремлену від політики" активно просувається. Проте культура країни-агресора не може існувати у ізоляції, коли ця сама країна щоденно вчиняє злочини проти мирних жителів.
Після терактів, що трапилися в центрі Львова, обговорювати "відокремлення мистецтва від держави" — це прояв моральної сліпоти.
Європейський культурний фронт
Україна має нагальну потребу в комплексній стратегії формування культурного простору в Європі.
підтримка виставок, як-от "Трибунал для Росії";
переклад українських видань та їх помітна присутність у європейських книгарнях;
турне українських театральних колективів
документальний фільм про війну на провідних фестивалях.
координація з європейськими культурними інституціями.
Це не є пропагандою. Це істина, виражена в культурних формах.
У XXI столітті війни відбуваються не лише на фронті. Вони здобуваються в навчальних закладах, культурних установах, у мистецьких галереях і в умах громадян.
Якщо Європа зможе усвідомити через культурний досвід, що Росія виступає агресором, що ця війна є колоніальною, а також що це спроба знищити націю, політичні рішення стануть більш рішучими, санкції – суворішими, а підтримка – більш впертою.
Пам'ять як форма спротиву
"Бо завтра -- це вже історія, і вона має бути написана нашою правдою", -- йдеться у зверненні.
Історія не створюється автоматично. Її формують ті, хто здобуває перемогу.
Або ті, хто встиг зафіксувати правду.
Сьогодні українські художники документують цю реальність. Вони формують архів страждань, який завадить світу стверджувати: "ми не були в курсі".
Після кривавих атак у Львові ми маємо відповісти не лише зброєю, а й словом, образом, сценою. Бо якщо ми програємо культурний вимір -- ворог отримає шанс переписати сенси.
Культурний фронт — це не просто образ, а справжня реальність. Від рівня підтримки з боку держави та суспільства сьогодні залежить, якою стане європейська пам'ять про цю війну в майбутньому.
Росія прагне, щоб світ адаптувався.
Україна повинна забезпечити, щоб світ не забував.
Якщо Ви помітили орфографічну помилку, напишіть нам.
#Росія #Європа #Одеса #Львів #Україна #Варшава #Харків #Історія #Берлін #Російська мова #Facebook #Злочин #Дипломатія #Зброя #Архів #Документ #Друга Польська Республіка #Геополітика #Стратегія #Імідж #Агресія #Тероризм #Орнамент #Національна безпека #Експансія #Світ #Естетика #Міф #Держава (політика) #Орел-рибалка #Концерт (розрізнення)
