Михайло Грушевський та ідея соборності України

#Мистецтво та розваги

З життя видатного вченого та енергійного діяча української історії.

Сто шість років тому в Києві відбулася історична для українського народу подія: 22 січня на Софійській площі був проголошений Акт Злуки Української Народної Республіки (УНР) і Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР). У зачитаному на велелюдному мітингу "Універсалі соборності" наголошувалося, що однині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної Галичина, Буковина, Угорська Русь з Наддніпрянською Великою Україною. "Здійснилися віковічні мрії, якими жили і за які умирали кращі сини України. Однині є єдина незалежна Українська Народна Республіка".

Ця подія стала вінцем процесів, борінь і устремлінь, якими жила в ті буремні роки патріотична Україна. "Універсал соборності" символічно й документально завершив чотири попередні універсали, що побачили світ, починаючи з виникнення в Києві Української Центральної Ради і до ініціювання і творення яких була безпосередньо причетна людина, пам'ятник котрій стоїть нині в центрі української столиці, біля стін Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

У ГЛИБИНИ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІСТОРІЇ

Серед численних пам'ятників Михайлові Грушевському, встановлених у різних містах та регіонах, Київ, а саме перехрестя вулиці Володимирської та бульвару Шевченка, є, безумовно, найзначнішим місцем для його увічнення. Це можна пояснити щонайменше двома причинами. По-перше, саме тут проходили студентські роки Михайла Сергійовича, часи юнацьких мрій, прагнення до знань, а також перші кроки у науковій діяльності. По-друге, неподалік від пам'ятника розташований сучасний Київський будинок вчителя, де працювала Центральна Рада, яку очолював Грушевський, і де ухвалювалися важливі рішення для майбутнього України.

Але спочатку коротко про студентську пору. Михайлові Грушевському неабияк поталанило. Його наставником в університеті був видатний український учений Володимир Антонович (його іменем справедливо названа в наші дні одна з центральних київських вулиць). Під науковим керівництвом Володимира Антоновича Михайло Грушевський спочатку пише статті, есе, рецензії, а потім береться за більш серйозний твір - "Історію Київської землі від смерті Ярослава до кінця XIV віку". Це вже була не студентська робота, а серйозне, глибоке дослідження з представленням, аналізом та узагальненням великого масиву історичних фактів, свідчень літописів і археологічних знахідок. Цей твір був удостоєний золотої медалі, а його автор отримав запрошення залишитися після закінчення університету при кафедрі російської історії. Української, зрозуміло, тоді ще не могло бути, адже на ті роки припали чи не найбільші й найжорстокіші переслідування всього українського.

У 1894 році Михайло Грушевський успішно захистив свою магістерську дисертацію на тему "Барське братство", після чого перед ним постало важливе питання: залишитися науковцем і викладачем у Київському університеті чи переїхати до Львова, де йому запропонували посаду на кафедрі "Всесвітньої історії з акцентом на історію Східної Європи". Він обрав другий варіант, оскільки вважав, що Львів надає кращі умови для дослідження української історії. Австро-Угорський уряд, до складу якого входили Галичина та Буковина, здійснював більш прогресивну національну політику, що сприяло українському відродженню в цьому регіоні. Крім того, Грушевський вже мав зв'язки з науковцями Львова, адже в 1893 році його обрали членом Наукового товариства імені Шевченка.

Пройдуть три роки - і Михайло Сергійович очолить це товариство. Під його керівництвом воно видало 116 томів наукових праць, публіцистичних, просвітницьких, літературних творів. Їхніми авторами стали видатні діячі української науки, духовності й культури - Іван Франко, Леся Українка, Михайло Павлик, Михайло Коцюбинський, Іван Нечуй-Левицький, Ольга Кобилянська, Осип Маковей та інші. Особливо довірливі й дружні стосунки склалися в Грушевського з Іваном Франком. Їхня дружба і творча співпраця великою мірою визначили напрями багаторічної діяльності НТШ і її колосальні результати.

Наукове товариство, як за своєю організаційною структурою, так і за напрямами досліджень та видавничими ініціативами, нагадувало академії західноєвропейських країн і стало попередником майбутньої Всеукраїнської академії наук.

Звісно, прямими обов'язками Михайла Грушевського були керівництво кафедрою і викладацька робота. Він заглиблюється у вивчення історії Східної Європи і передає свої знання із цього предмета студентам історичного факультету. У нього з'явилися свої учні, і серед них - майбутні видатні українські історики І.Крип'якевич, О.Терлецький, І.Кревецький, М.Кордуба, С. Томашівський, В.Герасимчук, І.Джиджора та інші.

Тоді Михайло Грушевський почав працювати над своєю найзначнішою науковою працею - "Історією України-Руси". У цій роботі він бачив не лише своє призначення, але й важливий обов'язок, а також величезну потребу для українського народу.

На момент, коли він почав свою роботу, в Російській імперії вже існували значні історичні праці. Серед них можна згадати багатотомні роботи Карамзіна та Ключевського. Проте ці дослідження були створені вченими, які підтримували імперські інтереси та відповідно трактували історію, зокрема, Київської Русі, з цих позицій. Тоді, як і зараз, російські історики ставили знак рівності між давньою Руссю та сучасною Росією, ігноруючи існування України, яка сприймалася лише як "окраїна" великої Росії, або Малоросія.

Михайло Грушевський вдало та переконливо спростував спроби поставити під сумнів українську історію. Він зробив це не в рамках популярної книги, а в детальному, ретельному і всебічному дослідженні, що спирається на величезну кількість історичних джерел, архівних матеріалів, археологічних знахідок та наукових праць вчених з різних країн. Його "Історія України-Руси" вважається своєрідною метрикою українського народу. Завдяки цьому твору можна переконливо довести, що Україна має свою унікальну історію, яка є глибокою, складною, але водночас славною. Ця історія свідчить про те, що українці є народом з державницьким минулим, багатими традиціями, самобутньою духовністю та культурою. Як зазначають академіки В.А. Смолій та П.С. Сохань у передмові до репринтного видання "Історії України-Руси", М.С. Грушевський протягом усього свого наукового шляху дотримувався принципів, які він сформулював ще в своїй вступній лекції у Львівському університеті в 1894 році. Він рішуче відкидав догматизм як неприпустимий для наукового дослідження метод і вважав, що народ є "єдиним героєм історії", із його ідеалами, прагненнями, боротьбою, помилками та досягненнями.

Цей момент нагадає мені про тривалі бесіди, які я проводив як у Києві, так і в канадських містах, з визначною постаттю української діаспори, успішним бізнесменом та видатним меценатом Петром Яциком. Під час наших зустрічей ми неодноразово обговорювали його благодійні ініціативи, спрямовані на підтримку української культури та справи. Одним із найзначніших проєктів була робота над перекладом та виданням "Історії України-Руси" Михайла Грушевського англійською мовою. "Це просто необхідно зробити," - стверджував він, і я не міг із цим не погодитися. "Світ дуже мало знає про Україну, для багатьох вона досі асоціюється лише з Росією. Михайло Грушевський - це наш національний геній. Його праця повинна презентувати світові нашу унікальну та відмінну від Росії історію. Переклад має потрапити до найбільших бібліотек, академій та університетів. Саме тому я взявся за цю важливу справу."

Переклад розтягнувся на багато років. Виявилося дуже непростим завданням знайти науковців і літераторів з перекладацьким хистом, які б добре знали і англійську, і українську мови. Не менш складним було заглиблення у наукові тексти, джерельну базу, якою послуговувався Грушевський, у його коментарі. У листопаді 2001 року Петра Яцика не стало. Його справу продовжила і на нинішній час завершила донька Надія. Так завдяки подвижництву, високому патріотизму і щирому добродійництву Петра Яцика, його дочки і всього авторського колективу, який трудився над перекладами і виданням колосальної праці Михайла Грушевського, його "Історія України-Руси" отримала на початку ХХІ століття нове життя - вийшла на загальносвітові обрії.

В ЯКОСТІ ГОЛОВИ УКРАЇНСЬКОЇ НАРОДНОЇ РЕСПУБЛІКИ

Перша світова війна застала сім'ю Михайла Грушевського у Карпатах, тобто на території, що входила тоді до Австро-Угорщини, ворога Росії. Михайло Грушевський не мав можливості перетнути кордон, бо він вже став лінією фронту. Михайло Сергійович із сім'єю за підтримки друзів виїздить до Відня, а звідти до Італії та Румунії, які на той час ще зберігали нейтралітет. Тільки в листопаді 1914 року він дістається до Києва. І тут його заарештовують, приписавши шпигунство на користь Австро-Угорщини. Та, мабуть, справжньою причиною арешту і заслання у Симбірськ, а потім у Казань були його проукраїнські погляди і переконання.

Події розвиваються з неймовірною швидкістю. У лютому 1917 року спалахує революція, в результаті якої цар Микола II відмовляється від трону, а влада у Петрограді переходить до Тимчасового уряду. У березні в Києві формується Українська Центральна Рада. Її засідання проходять у нинішньому Будинку вчителя, і Михайло Грушевський стає її головою ще до свого повернення до Києва. Цей видатний вчений, знаний фахівець з історії України, отримує можливість разом з однодумцями реалізувати мрію багатьох поколінь українців - створити власну державу, основи якої були закладені понад тисячу років тому, і які ретельно досліджував та вивчав голова Центральної Ради.

Його діяльність на цьому посту, а згодом і на посаді Президента Української Народної Республіки - це окрема велика тема. Ми ж у цьому нарисі лише зазначимо, що, звикнувши як вчений робити все ґрунтовно й обачливо, Михайло Грушевський на цих посадах і в тій екстремальній ситуації здійснив усе, що зміг і що відповідало його державницьким уявленням і прагненням. Він не тільки займався конкретними питаннями українського державотворення (їх виникало безліч), а й намагався обґрунтувати свої дії і погляди в численних статтях і документах.

Серед найважливіших подій тієї доби виділяються Універсали, які не лише виконали свою конструктивну функцію у вирі історичних подій, але й стали вартісними зразками для наслідування, залишившись в пам'яті як знакові документи короткого, але значущого періоду відродження української державності. Проте, безперечно, найбільш яскравим досягненням Грушевського в той час було заснування Української Народної Республіки, яке він ініціював, а також ухвалення Конституції УНР, в якій Україна була проголошена парламентською державою з гарантіями прав для всіх народів, що її населяли. Вищим органом влади УНР Конституція визначала Всенародні Збори.

Незалежно від оцінок щодо діяльності Грушевського в той час, безсумнівно, що на світовій карті з'явилася нова країна з назвою Україна, яка проіснувала понад рік. "Незважаючи на те, які випробування готуватиме історія Україні та її народу, – зазначав Михайло Грушевський у 1918 році в своїй статті "На порозі нової України", – які б зміни не чекали попереду, значний період творчої роботи Української Центральної Ради та її рішення залишаться важливим етапом у розвитку нації і міцною основою для національного будівництва".

Вороги України, особливо на Сході, не могли змиритися з її появою та спробами утвердитися серед європейських і світових держав. У квітні 1918 року в Києві відбувся гетьманський переворот, підтриманий Німеччиною і Австро-Угорщиною, внаслідок якого демократ Грушевський поступився місцем Скоропадському. Пізніше місто було захоплене більшовицькими військами під командуванням жорстокого Муравйова, а згодом наступили поляки. Опинившись в оточенні ворога, майже без армії та можливостей для протидії інтервенції, а також з відсутністю зовнішньої підтримки та деякою нерішучістю у політиці та діях, Українська Народна Республіка припинила своє існування. Проте вона залишилася важливим етапом на шляху України до державної незалежності. Президент республіки змушений був перейти в підпілля в Києві, а з березня 1919 року — емігрувати.

Під впливом репресивного апарату

Еміграція Михайла Грушевського тривала протягом п'яти років. За цей період він відвідав кілька європейських країн, зокрема провів час у Празі, де мав важливі зустрічі з Томашем Масариком, а також побував у Берліні, Женеві та викладав у Парижі. У французькій столиці Грушевський вів переговори з представниками дипломатичних місій Великої Британії та США, сподіваючись на їхню підтримку українських прагнень. Відчуваючи байдужість західних країн до українського державотворення, він зосередився на науковій діяльності, опублікував кілька значних монографій, серед яких "Початки громадянства", "Історія релігійної думки в Україні" та "Перші кроки українського соціалістичного руху: Михайло Драгоманов і соціалістичний гурток у Женеві". Також він заснував кілька журналів і очолив їх редакційні колективи.

Особливо варто відзначити його глибокі дослідження української літератури, які він розпочав у Бадені, неподалік Відня, і зібрав у п'яти томах. Як зазначав Грушевський, його метою було надати читачам змогу відчути та усвідомити величезне багатство емоцій і думок, краси та сили, що містяться в нашій літературній спадщині. Крім того, Грушевський сам був захоплений літературною діяльністю — він створив безліч оповідань, новел, поетичних творів і драматичних п'єс.

Звісно, йому важко було творити, будучи відірваним від України. Учений шукав можливості повернутися в рідний край, підтримував контакти з його діячами і мріяв про продовження й завершення своєї головної праці багатьох років - "Історії України-Руси", що неможливим було без вітчизняних архівів і бібліотек.

У Москві й Києві заохочували ці прагнення, бо розуміли, що куди краще, щоб Грушевський був у полі зору і впливу радянських властей, аніж діячем і прапором еміграції. У березні 1924 року після тривалих перемовин Михайло Сергійович повертається до Києва, йому дають квартиру, обирають академіком Всеукраїнської академії наук, а в 1929-му - і дійсним членом Академії наук СРСР. Він очолює видання "Записок історично-філологічного відділу ВУАН", "Студій з історії України", журналу "Україна", ряд академічних секцій і комісій. Йому додає нової енергії офіційно проголошений курс на українізацію...

Однак, поступово, на межі двадцятих і тридцятих років, Грушевський починає відчувати посилене увагу з боку репресивного апарату радянської влади. Як свідчать нещодавно відкриті архіви, за його діяльністю стежили ще до його повернення до Києва. Справа Грушевського зібрана у дев'яти об'ємних томах, обсяг яких майже дорівнює його "Історії України-Руси". Під наглядом знаходилися практично всі його кроки, висловлювання та публікації. У 1930 році скасовують комісії Історичної секції ВУАН, що були засновані Грушевським, а науково-дослідну кафедру історії України, яку він очолював, закривають, призупинивши випуск як наукових, так і популярних видань. Його звинувачують у різних "-ізмах", та в багатьох уявних і реальних провинах. Під цим нещадним тиском вчений ухвалює рішення переїхати до Москви — формально в наукове відрядження, а насправді — в вигнання.

Але й там, у столиці новітньої радянської імперії, його не залишають у спокої. Уже 23 березня 1931 року, через три тижні після переїзду, Грушевського заарештовують, звинувативши у керівництві "Українського національного центру", що сфабрикували чекісти. Після численних допитів і марних спроб добитися зізнання в антирадянській діяльності вченого звільняють, але залишають під чекістським наглядом. Хворий, майже сліпий Грушевський після неодноразових клопотань дружини і доньки отримує дозвіл на лікування у Кисловодську. Ця дорога стала в його житті останньою. Оригіналу історії його хвороби не збереглося. Після кількох безуспішних хірургічних операцій 24 листопада 1934 року Михайло Сергійович Грушевський помер. Поховали його на Байковому цвинтарі.

Sure! Please provide the text you'd like me to make unique, and I'll be happy to help.

Радянська влада зробила все, щоб ім'я Грушевського і його труди стерлися не тільки з української історії та людської пам'яті, а й історичної науки. До нього прикріпили ярлики "фальсифікатор історії", "український буржуазний націоналіст", "ворог українського народу", "австрійський шпигун"... Його праці не видавали, а ті, що були видані до смерті вченого, зберігали за сімома печатями у спецсховищах. Ніхто з радянських істориків не наважувався цитувати Грушевського і посилатися на його авторитетні висновки й оцінки, а якщо й називали його ім'я, то з тими ж названими вище ярликами. Не могли в Радянському Союзі пропагувати історичні праці Грушевського, бо вони підривали його основи, заперечували "теорію єдиної колиски трьох братніх народів", переконливо доводили самобутність України й українців, нетотожність української історії з російською.

Через 57 років після відходу Михайла Грушевського в історію, Союз розпався, відкривши шлях до незалежності Української держави. Це була мета, яку він невтомно відстоював та обґрунтовував протягом усього свого свідомого життя, а також про яку мріяв у своїх наукових працях. Сьогодні жодне національне свято не обходиться без покладання вінків до пам’ятника Грушевському в Києві, що розташований поруч з Київським університетом та Будинком вчителя, де він колись очолював засідання Центральної Ради. Вшанування його пам’яті стало традицією для керівників держави та уряду України.

У різних містах і селах України можна знайти пам'ятники Михайлові Грушевському. Проте найзначніший пам'ятник, який він створив за життя, - це його видатна праця "Історія України-Руси". Ця книга стала основоположним твором для українського народу і не має собі рівних серед інших історичних досліджень, написаних українськими істориками.

Він писав її з деякими перервами упродовж майже трьох з половиною десятиліть. Грушевський замахнувся на всеосяжне, ґрунтовне, доказове історичне дослідження, яке неможливо завершити упродовж одного людського життя. Він і не закінчив цієї праці: зупинився в середині XVII століття. Однак зробив те, що під силу великим науковим колективам учених-істориків. Та головне досягнення і суть його наукового подвигу полягають у тому, що, дослідивши нашу минувшину від давнини до національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, Грушевський відкрив світові Україну й українців, по-науковому переконливо показав, що є в центрі Європи держава і народ, у яких велике, складне, але самобутнє минуле і всі підстави для незалежного поступу в майбутнє.