Марко Вовчок: 10 найцікавіших загадок життя "фатальної жінки"

Куліш називав Вілінську "мовчущим божеством", порівнював її душу з крутим берегом, на якому ростуть незрушні сосни і до якого йому так і вдалося причалити

22 грудня 1833 року на світ з'явилася письменниця Марія Олександрівна Вілінська, більш відома під псевдонімом Марко Вовчок. Вона внесла свіжий подих в українську літературу в середині 19 століття, зокрема в останні десятиліття 1850-х і на початку 1860-х років.

ТЯЖКЕ ДИТИНСТВО

Марко Вовчок і її брат Дмитро писали про своє дитинство винятково в чорних барвах. Після батькової смерті мати вийшла заміж удруге - за колишнього військового. Вітчим виявився алкоголіком і картярем. До садиби тепер з'їжджалися професійні шулери, вони пиячили, грали, галасували, а ще знущалися і віддавали накази. З дому почали витікати гроші, коштовності, землі, цінності. Напившись до білої гарячки, вітчим трощив меблі в кімнатах, а тоді хапав сокиру й ганявся за Марією і її матір'ю.

Рятуючи доньку від хаосу і злиднів, мати віддала її до Харківського жіночого пансіону. У рідне Катерининське Марія більше не повернеться. А заради зустрічей із донькою мати сама мусила їздити в Харків.

Кажуть, що через важкі обставини свого дитинства Марія втратила довіру до людей, стала замкнутою і мовчазною. На літні канікули вона навідувала свою тітку Катерину Мордовину в Орлі. У домі Мордовиних Марія жила, як бідна родичка, захована за ширмою в невеличкій комірчині.

Колись вона була єдиною жінкою-письменницею в Україні.

У фіналі 50-х років XIX століття Марія Вілінська виділялася як єдина жінка-письменниця в українській літературі.

РЕПУТАЦІЯ "ФАТАЛЬНОЇ ЖІНКИ"

Вілінську любили чоловіки й ненавиділи жінки. Доказом цьому є записи Катерини Юнґе, доньки графа Ф. Толстого й авторки спогадів про Тараса Шевченка, в якого вчилася малювати. Ось що вона писала про Вілінську: "Що є такого в цій жінці, що всі нею так захоплюються? Зовні - проста баба, відбиток чогось commun; противні білі очі з білими бровами та віями, пласке обличчя; в товаристві мовчить, ніяк її не розворушиш, відповідає тільки "так" і "ні". А всі мужчини втрачають від неї глузд: Тургенєв лежить біля її ніг, Герцен приїхав до неї в Бельгію, де його мало не схопили, Куліш через неї розлучився з дружиною, Пассек захопився аж так, що покинув свою працю, свою кар'єру, змарнів увесь і їде з нею, не зважаючи зовсім на те, що брат тільки-но видужав після гарячки, а мати захворіла з горя... Марковичева вміє так зробити, що її прихильники скрізь відстоюють її, вона покинула чоловіка, чудову людину - кажуть: "Він її не вартий"; покинула хлопця, тримала його, як собаку, на кухні - кажуть: "Її душа надто велична, щоб задовольнятися життєвими дрібницями". Як мене обурює ця жінка!"

Олена Пчілка охарактеризувала Марка Вовчка як "прокляту кацапку, що викрала українську ідентичність..."

Куліш називав Марію "мовчущим божеством", порівнював її душу з крутим берегом, на якому ростуть незрушні сосни і до якого йому так і вдалося причалити. Тургєнєв називав її "нерозгаданим сфінксом". За нею зітхали Боткін, Костомаров, Некрасов і навіть Лев Толстой. Про неї мріяв і Тарас Шевченко, хоча він швидко оцінив свої шанси і сам змінив ролі, написавши історичне "Моя ж ти доне...".

Її шлюб із Опанасом Марковичем, до якого вона вступила у віці семнадцяти років, завершився розлученням. Ігноруючи консервативні норми того часу, заміжня Марія не соромилася подорожувати на відпочинок за кордон без супроводу, та охоче реагувала на чоловічі залицяння. Про неї ходили чутки. Марія ніколи не спростовувала їх і уникала інтерв'ю, заявляючи: "Поки я жива, моя біографія ще не на часі".

Її другим чоловіком став молодий знайомий сина - Михайло Лобач-Жученко. У суспільстві цей вибір викликав неоднозначну реакцію, проте Марія вперто уникала коментарів, залишаючись холодно-привітною і ігноруючи те, що не бажала чути. Через багато років Борис знайде її щоденник і дізнається, що вона шкодувала про це заміжжя.

ПИСЬМЕННИЦЯ ВОЛОДІЛА МАЙЖЕ ДЕСЯТЬМА МОВАМИ

Марія знала близько 10 іноземних мов, серед яких французька, англійська, польська, чеська, німецька, українська (рідною для неї була російська) та інші. У родині письменниці повсякденною мовою була французька.

Цікавий факт: протягом майже чотирьох десятиліть Марко Вовчок працювала в журналі Magasin d'Education et de Recreation, де також публікували свої твори Жуль Верн.

ТАЄМНИЦЯ ПСЕВДОНІМУ "МАРКО ВОВЧОК"

Існує версія, що псевдонім М. Вілінської походить від прізвища її першого чоловіка, Марковича. Пізніше письменниця зустріла Пантелеймона Куліша, який і придумав для неї ім'я "Марко Вовчок", поєднавши прізвище Марії з її впевненим і рішучим стилем спілкування. Незважаючи на те, що цей псевдонім став відомим і впізнаваним серед українців, сама авторка відчувала глибоку неприязнь до цього "прізвиська".

Цікаво, що сучасники відзначали, що Марія не відзначалася багатослівністю і мала певну "вовчу" манеру спілкування. Ганна Барвінок, дружина Пантелеймона Куліша, згадувала про неї так: "...Вона була стриманою, говорила небагато, тому було важко зрозуміти її інтелект. Можливо, саме через це Куліш назвав її 'Вовчком', адже вона виглядала наляканою і мовчазною!"

НАЙБІЛЬШУ СЛАВУ ПИСЬМЕННИЦІ ПРИНЕСЛА ПОВІСТЬ "МАРУСЯ"

Найвідомішою її роботою стала повість "Маруся" – розповідь про дівчину, яка віддає своє життя на допомогу запорожцям. Цей твір з'явився на світ у 1860-х роках. Пізніше він здобув відзнаку Французької Академії та був переведений на численні мови.

Цю роботу колись радили вивчати в усіх французьких навчальних закладах.

Марію Вілінську підвела двоюрідна сестра її екс-чоловіка.

Аби прогодувати себе і сина, Марко Вовчок, залишившись без чоловіка, багато перекладала з французької мови. Уклавши у травні 1870 р. контракт із видавцем Семеном Звонарьовим на видання та редагування часопису "Переклади кращих іноземних письменників", до перекладів Марія залучила знаних і невідомих письменниць, які вільно володіли французькою, англійською й німецькою мовами.

Перший випуск "Перекладів кращих іноземних авторів" з'явився на світ на початку 1871 року. У процесі заповнення редакційного портфеля активно брали участь усі співробітниці, зокрема Марія Маркович, яка представила початок своєї повісті "Маруся", перекладеної на російську. З моменту виходу першої книги протягом півтора року читачі отримали в цілому 17 томів "Перекладів кращих іноземних авторів".

Хоча перші три книги альманаху були повністю розкуплені, Марія Олександрівна малювала зовсім іншу картину економічних труднощів для своїх підлеглих. Вона стверджувала, що продажі залишають бажати кращого, тож гонорари виявилися вдвічі меншими, ніж обіцяли на початку співпраці. Багато представниць емансипованого жіноцтва мирилися зі злиднями, працюючи над важливою справою просвіти.

У колі сумлінних перекладачок-авторес опинилася й двоюрідна сестра покійного Опанаса Марковича - Катерина Керстен. Пробним її перекладом для альманаху стали новітні оповідання П'єра-Жуля де Сталя, під псевдонімом якого оригінальні твори друкував паризький видавець П'єр-Жуль Етцель. Вовчку вони сподобалися. Марія доручила Катерині Керстен перекладати термінове замовлення - "Казки" Ґ. Х. Андерсена, на видання повного зібрання творів якого Вовчок уклала угоду із С. Звонарьовим. У свою чергу, із власними найманими перекладачками письмово Марко Вовчок ніколи договорів не укладала.

Можливо, бажаючи помститися за зраду свого двоюрідного брата або через фінансові труднощі, Катерина вирішила покарати Марію Олександрівну. Вона використала готовий переклад "Казок" Андерсена, виконаний у 1863 році дочкою декабриста В. Івашова Марією Трубніковою та старшою сестрою літературного критика Володимира Стасова, Надією Стасовою. Цей переклад був опублікований в жіночій видавничій артілі, і Катерина фактично переписала всю збірку майже дослівно.

Не глянувши навіть на текст, Вовчок швидко підписала титульний лист рукопису та відправила його видавцеві Семену Звонарьову. Коли перший том плагіату був надрукований, анонімна Катерина Керстен направила по одному екземпляру видання Трубніковій і Стасовій. Ознайомившись із кількома сторінками "Казок" Андерсена, які, здавалося, були перекладені Марко Вовчок, жінки залишилися в шаленому здивуванні: їхній текст було відтворено до найменшої деталі.

Важливе значення мав і той факт, що Марія Маркович була знаною демократичною письменницею, котра обстоювала права жінок і брала участь у розповсюдженні революційних видань Ґерцена, організовувала для часопису "Дзвін" матеріали політично-викривального характеру.

Авторка не мала змоги подати позов проти своєї колишньої родички, оскільки між ними не було укладено письмового договору про трудові відносини.

Авторка запустила свій власний журнал.

Марко Вовчок випускала журнал, що мав допомагати інтелігентним жінкам, у якому піднімалося питання емансипації. У 1871 році вийшло 12 чисел видання, а в 1872 - п'ять.

"Я глибоко занепокоєна тим, скільки потенціалу мають жінки, дочки священників та їхні дружини, але при цьому залишаються бездіяльними," - зазначала Марія Вілінська.

МАРІЯ ВСИНОВИЛА СВОГО ОНУКА

Авторка вирішила усиновити свого первістка-онука, аби зберегти репутацію майбутньої невістки, адже хлопчик з'явився на світ до офіційного одруження.

Як це відбувалося? В кінці липня 1875 року наречена сина письменниці, 22-річна Ліза Корнильєва, стала матір'ю позашлюбного хлопчика. Дитину охрестили в Покрово-Коломенській церкві Санкт-Петербурга, і в метричній книзі його записали під іменем Борис. Марія Олександрівна вирішила діяти зріло. Вона викликала годувальницю Явдоху з підполтавських земель, залишила породіллю у своєму домі (щоб уберегти від родичів та батьків дівчини), а хлопчика офіційно зареєструвала як свого сина.

Офіційно Ліза та Богдан стали подружжям лише в наступному році, а у 1877-му у них з'явилася друга дитина, яка для оточення виглядала як первісток. Її назвали Богданом на честь батька. У той час Марія змусила невістку поклястися, що та ніколи не спробує побачити свого сина Бориса. Проте, лише 28 липня 1891 року Вілінська та Лобач-Жученко офіційно усиновили Бориса.

СЕРЙОЗНЕ ЗАХВОРЮВАННЯ ВІДНІСЬ З ЖИТТЯ НЕЗАБУТНЮ МОЛОДУ АВТОРКУ

Коли лікарі виявили у письменниці пухлину мозку, у її русій косі не було ані сліду сивини. Свої роки Марія доживала на Кавказі, де служив її чоловік - дрібний чиновник Михайло Лобач-Жученко.

Марія часто проводила час у саду, повільно працюючи над редагуванням журналу "Переводи найкращих закордонних авторів". Саме в той день, 10 серпня 1907 року, її знайшли під розлогими дикими грушами. Відправили її в останню путь під тими ж деревами, згідно з її бажанням.

Також зверніть увагу: Смерть святих Бориса і Гліба була пов'язана з князем Святополком - свідчення вбивці пролили світло на цю інтригу.