Магазин дипломів: як дистанційне навчання в Україні стало масштабною імітацією.

Володимир Страшко, PhD в галузі економіки, є директором дистанційної гейміфікованої загальноосвітньої школи Unicorn School. Він також працює як підприємець, освітній експерт та викладач у бізнес-школах.

Дистанційна освіта в Україні пройшла шлях від рятівного кола до великої системної проблеми. Те, що 2020 року було необхідністю через пандемію, а 2022-го -- єдиним способом зберегти зв'язок дітей із Україною, сьогодні ризикує перетворитися на масштабну профанацію. Ми опинилися в ситуації, де ринок масово пропонує, а батьки купують не знання, а документи. І якщо ми не змінимо підходу зараз, ціна цього самообману буде надвисокою.

Згадайте 2020 рік. Перехід до онлайн був шоком, але водночас і викликом. Учителі вчилися вмикати Zoom, діти звикали до Google Classroom. Це було складно, криво, але на той час необхідно.

У 2022 році ситуація змінилася кардинально. Мільйони дітей були змушені покинути свої домівки та вирушити за кордон. Вони мали адаптуватися до навчання в місцевих школах – німецьких, польських, британських. Це стало необхідністю у відповідності з вимогами законів цих країн. Проте батьки, які мали патріотичні переконання або ж були невпевнені у майбутньому, прагнули зберегти для своїх дітей місце в українській освітній системі. "А раптом ми повернемося?", "Що з мовою?", "Не хочемо втратити український атестат".

У цей самий момент ринок відповів на нові потреби. Але ці потреби змінилися. Батькам більше не була важлива освіта (оскільки їхні діти отримують знання в школі умовного Мюнхена з 8:00 до 16:00). Їм потрібен був лише документ і спокій.

Таким чином з'явився формат, який я називаю "легким режимом", а по суті – легалізованою профанацією.

Будьмо чесними: дитина не може якісно тягнути дві школи одночасно. Це фізіологічно неможливо. Після повного дня в іноземній школі, де навчання відбувається чужою мовою (що саме собою є колосальним стресом), сідати ввечері ще за українські уроки -- це шлях до вигорання.

Батьки усвідомлюють цю ситуацію. Вони втомлені і прагнуть знайти вихід. Саме в цей момент з’являються різноманітні варіанти: "Онлайн-школа! Офіційний атестат! Лише 2000 гривень щомісяця! Мінімум зобов'язань!".

Що стоїть за цією рекламою? Зазвичай це означає доступ до платформи з навчальним контентом і тестами. Раз на семестр треба зайти й проклікати відповіді. Це ідеальна угода: клієнт платить невеликі гроші за те, щоб його не чіпали, а школа отримує прибуток, не витрачаючись на зарплати кваліфікованих викладачів.

Головна ілюзія цієї системи полягає в розумінні ролі платформи. Багато людей вважають: "Але ж там є ресурси, дитина зможе прочитати і засвоїти інформацію".

Як директор навчального закладу, мушу зазначити: сама платформа не здатна навчати. Навіть найкращий підручник, розміщений онлайн, або якісний відеоматеріал не можуть повністю замінити школу. Якщо навчальний заклад просто надає доступ до ресурсів, він насправді перекладає відповідальність за навчання на плечі батьків.

У цій ситуації матері потрібно виконувати роль вчителя. Вона повинна роз'яснити матеріал, слідкувати за виконанням завдань та спонукати дитину сісти за комп'ютер. Це фактично є формою домашньої освіти, за яку ви, до всього іншого, ще й сплачуєте школі, яка лише видає свідоцтво.

Оскільки у матерів, які проживають за кордоном, часто бракує часу або можливостей стати вечірніми наставниками з фізики та літератури, це призводить до найгірших наслідків: навчання перетворюється на імітацію. Раніше учні шукали відповіді на тестові запитання в інтернеті, а готові домашні завдання (ГДЗ) ставали незамінними помічниками. Матері, принаймні, мали необхідність знайти відповіді або допомогти своїм дітям списати, проте сьогодні ситуація кардинально змінилася. Штучний інтелект (ШІ) остаточно знищив традиційний дистанційний контроль знань.

Метод "прочитай параграф – пройди тест" втратив свою ефективність. Тепер учень може скопіювати запитання в ChatGPT і за лічені секунди отримати бездоганну відповідь. Таким чином, учень може набрати 12 балів з історії або біології, не прочитавши жодної сторінки.

Слід визнати: будь-яка письмова робота, виконана без контролю та особистого захисту, на сьогоднішній день не має жодної цінності. Штучний інтелект справляється з цим завданням краще, ніж викладач. Навчальні заклади, які продовжують реалізовувати доступ до тестів під виглядом "освіти", насправді пропонують лише ілюзію.

Для того щоб залишатися об'єктивним і не применшувати зусилля своїх колег, важливо чітко окреслити межі ринку. Дистанційна освіта має різні формати:

Я розумію, що дистанційне навчання має потенціал бути інакшим. Це підтверджується досвідом нашої школи та навчальних закладів колег, які демонструють високі стандарти. Проте забезпечити якість онлайн-освіти виявляється значно складніше, ніж у традиційній формі навчання.

Для того, щоб зацікавити дитину через екран, недостатньо просто мати "говорючу голову" чи текстові матеріали. Необхідна ціла екосистема:

Організація такої навчальної установи потребує значних фінансових вкладень. Це пов'язано з високими зарплатами для розробників, методистів, педагогів та кураторів. Крім того, постійно необхідно працювати над освітнім контентом. І, звичайно ж, учням потрібно докладати зусиль. У такій школі не вдасться просто "проскролити" семестр за одну ніч. Тут необхідно навчатися серйозно.

Проте парадокс ринку полягає в тому, що більшість споживачів сьогодні не прагнуть до навчання. Вони бажають просто придбати готовий документ.

Батьки часто вважають український атестат своєрідним "золотим ключем" до європейських університетів. Наразі Європа проявляє прихильність до українських студентів, і багато молодих людей мріють потрапити до вишів без складання іспитів, спираючись на свій високий середній бал атестата.

Ми власноруч знищуємо репутацію української освіти. Європейські університети не сліпі. Вони вже починають помічати, що до них приходять українські абітурієнти з блискучими атестатами, але з нульовими реальними знаннями з профільних предметів. Студент із 12 балами з математики не може взяти прості інтеграли.

Що буде далі? Незабаром наші дипломи можуть стати не більше ніж звичайними фантиками. Європа може повністю відмовитися їх визнавати або ж ввести суворі вступні іспити для всіх українців без виключень. Через прагнення "обійти" систему зараз ми закриваємо можливості для тих, хто насправді прагне навчатися.

Та є й інший бік медалі, не менш трагічний. Ми заганяємо освіту "під плінтус" не від хорошого життя.

Я усвідомлюю позицію, що "якщо ми будемо наполягати на повноцінному навчанні дітей за кордоном, вони можуть залишити українську школу". І це дійсно так. Для багатьох сімей ця формальна школа є останнім зв'язком їхньої дитини з Україною. Це хоч якась можливість доторкнутися до української мови, історії, літератури. Навіть якщо це відбувається у форматі тестів і з певними обмеженнями, ця освіта все ще залишається в їхньому полі зору.

Якщо ми зараз посилимо вимоги та почнемо масово виключати учнів за невдачі, це призведе до того, що ми безповоротно втратимо ці покоління для нашої країни. Вони остаточно інтегруються в інші середовища.

Ми потрапили в обставини, де немає очевидного виходу.

З одного боку, дистанційна школа виконує роль соціального зв'язку. Вона допомагає дітям діаспори залишатися пов'язаними з Україною. Часто через це ми закриваємо очі на якість освіти. Тривога щодо можливої втрати цих дітей назавжди примушує нас терпіти поверхневий підхід.

З іншого боку, приймаючи цю неправду, ми знецінюємо саму суть знань. Ми формуємо покоління, яке навчається отримувати бали, а не здобувати реальні вміння. У результаті виникає культура, де диплом важливіший за професіоналізм.

Але будьмо чесними: фіктивне навчання не поверне дітей до України. Воно лише створює ілюзію присутності. Дитина, яка механічно "проклікує" тести або генерує есе в ChatGPT, не має емоційного зв'язку з українською освітою. Вона просто відбуває повинність.

Щоб насправді зберегти наших дітей -- не лише на папері, а й у їхніх серцях та умах, -- необхідно змінити підходи до навчання. Замість встановлення камер спостереження і перетворення освітнього процесу на щось схоже на режим ізоляції, потрібно переосмислити саму концепцію оцінювання. Слід перейти від механічних тестів до активного діалогу, захисту творчих проєктів і живого спілкування. Тільки через щире спілкування можна зрівнятися з увагою дитини, яка живе в іншій культурі.

Дистанційні навчальні заклади, у тому числі й наш, опинилися перед складним вибором. Слідувати загальним тенденціям і пропонувати те, що користується великим попитом — наприклад, "атестатний супровід" — чи дотримуватися своїх принципів, навіть якщо це призведе до втрати учнів, які шукають легші рішення?

Наразі ринок голосує гаманцем за перше. "Ми нічого не знаємо, але оцінки є". Це могло б бути смішним мемом, якби не було епітафією українській шкільній освіті часів великої війни.

Питання "що з цим робити?" залишається відкритим. Але перший крок до одужання -- це припинити брехати самим собі, що купуючи доступ до сайту за дві тисячі гривень або клацаючи для галочки тест у державній дистанційній школі, ми даємо дітям освіту. Ми купуємо індульгенцію. І ціна за неї буде вищою, ніж ми думаємо.