Кришталевий палац на Берлінському фестивалі: свіжий погляд на українське кіно тридцятих років XX століття.

Фото: надано Іваном Козленком

Спеціальна програма "Класика" Берлінале не має фіксованої тематики і зосереджена на демонстрації реставрованих версій фільмів різних епох. Цього року в рамках програми представлено десять стрічок з дев'яти країн. Серед них і авангардний німецький фільм "Таємниці душі" (1926) режисера Георга Вільгельма Пабста, який супроводжується новою музикою від Йонґбома Лі, де звукові та світлові ефекти підкреслюють досвід пацієнта психоаналітика. Також варто відзначити індійський університетський телефільм "У якому Енні віддає це тим, хто" (1989) за сценарієм Арундаті Рой, яка виступила не лише як сценарист, але й як акторка, а також оскароносну стрічку "Залишаючи Лас-Вегас" (1994) з Ніколасом Кейджем у головній ролі.

У Берліні, місті з непростою історією забороненого та "дегенеративного" мистецтва, прем'єра фільму "Кришталевий палац", знятого у 1934 році, про художника, який стикається з конфліктом із режимом, відзначається особливо яскраво. Зрозуміло, що ця влада є буржуазною та антикомуністичною.

У сюжеті скульптор Мартин Бруно отримує завдання створити статую Христа. Його нестандартний підхід міг би вразити навіть сучасних віруючих: на церемонії відкриття з'ясовується, що Христос зображений у протигазі. Він не може дихати у задушливій атмосфері суспільства. Чиновник від влади залишається враженим і шокованим. Сама виставка нагадує про майбутні вернісажі "дегенеративного мистецтва", хоча фільм був знятий раніше.

Зображення: люб'язно надане Іваном Козленком, фрагмент з фільму "Кришталевий палац".

Митець опиняється під судом, а його кохана прагне кращої долі і співає пісню про утопійний "кришталевий палац", акомпануючи собі на фортепіано. Кришталевий палац тут звучить як відсилка до "Четвертого сну Віри Павлівни" із програмного твору Чернишевського, добре знаного в радянській культурі 1930-х: у скляних палацах розквітає світле майбутнє. Цей образ також натхненний знаменитим лондонським Кришталевим палацом 1851 року -- символом віри у прогрес, який згодом неодноразово руйнувався. У контексті Берлінале цей утопічний мотив читається особливо двозначно.

Фільм був знятий у Києві на базі кіностудії Довженка. У його створенні брала участь команда, яка формувала обличчя українського кіно на початку 1930-х років: режисер Григорій Гричер, сценарист Лео Мур, композитор Богдан Лятошинський та оператор Юрій Єкельчик. Головну роль виконала Ірина Володько, яка на той момент вже була відомою акторкою. Це не просто робота на замовлення, а амбіційна спроба створити новий стиль у кінематографії.

Зображення: надане Іваном Козленком Григорієм Гричером.

З 1930 року, коли почалися переслідування авангарду, і до 1935-го, Україна переживала надзвичайно цікавий етап експериментальної діяльності, який я б охарактеризував як експресіоністський, спрямований на формування власного стилю раннього соціалістичного реалізму, -- ділиться думками Іван Козленко. -- "Кришталевий палац" змінює наші уявлення про українську культуру тридцятих років. Вона насправді існувала, і не лише як історія жертв. Це унікальна естетика, на яку, хоча й непрямо, впливають історичні обставини, тиски, примус, голод, репресії та інші фактори. Це свого роду ескапістський проект, у рамках якого протягом кількох років у павільйоні створюють щось, аби уникнути контакту з реальністю.

Відразу після прем'єри фільму "Кришталевий палац" його заборонили. "Проте після того, як нацисти здобули владу в Німеччині, подібні фільми на західну тематику почали знову демонструвати, -- зазначає Козленко. -- Тому якийсь час його все ж показували, але згодом заборона була поновлена, і цього разу назавжди, адже він не відповідав новій парадигмі соціалістичного реалізму, що склалася в 1935-1936 роках."

Зображення: надане Іваном Козленком, автор Іван Козленко.

Копія фільму свого часу опинилася в Емгерст-коледжі (США) -- її передав анонімний дарувальник. Імовірно, матеріали зберігаються також в російському Госфільмофонді, але доступ до них наразі неможливий.

У період своєї стипендії в цьому коледжі Іван Козленко започаткував проект з реставрації, щоб інтегрувати стрічку в український та міжнародний науковий контекст. Без надійної відновленої версії це завдання залишається нездійсненним.

"Хтось постачає дрони в Україну, а я займаюся тим, що вмію робити найкраще," -- ділиться Лукаш Церанка, співзасновник польської компанії FixaFilm, яка безкоштовно взялася за реставрацію. Раніше компанія вже співпрацювала з Довженко-центром, готуючи стрічки Сергія Параджанова для Фестивалю архівного кіно в Болоньї.

"Кришталевий палац" — це один із перших українських звукових фільмів, який дійшов до нас у україномовному варіанті з музичним супроводом від Богдана Лятошинського. У процесі реставрації були створені титри, що базуються на шрифтах, розроблених у 1930-х роках.

У програмі, що досліджує відреставроване минуле різних країн, український фільм 1934 року постає не лише як архівна знахідка. Це своєрідне нагадування про те, що історія культури є також ареною боротьби і відновлення. З павільйону 1930-х років "Кришталевий палац" переноситься до берлінської зали 2026 року. Ті, хто говорить українською, з усмішкою спостерігають за ледь механічним звучанням реплік акторів. Усі разом сміються з жартів і побутових ситуацій. Цей фільм залишається зрозумілим у європейському культурному контексті, навіть попри те, що минуло ціле століття.

Зображення: люб'язно надане Іваном Козленком, фрагмент з фільму "Кришталевий палац".

Зображення: люб'язно надане Іваном Козленком, фрагмент з фільму "Кришталевий палац".

Зображення: люб'язно надане Іваном Козленком, фрагмент з фільму "Кришталевий палац".

Континент модернізму: невідомі сторінки української культури 1920-1930-х років