Костянтин Сімчук: Проблеми, що стикаються з українським хокеєм, залишаються незмінними з 1990-х років. Проте я переконаний, що наша національна команда незабаром досягне елітного рівня.

#Спорт

Костянтин Сімчук є важливою фігурою в українському хокеї. Протягом своєї кар'єри він постійно представляв збірну України, граючи в різних хокейних лігах по всьому світу. Сьогодні він активно займається розвитком хокею в Дитячо-юнацькій спортивній школі "Сокіл".

"Чемпіон" вирішив поспілкуватися з екс-гравцем національної команди, аби дізнатися більше про його кар'єру, еволюцію хокею в Україні та майбутнє сучасного складу збірної.

Давайте розпочнемо з основ. Яким чином ви потрапили у світ хокею?

У першому класі я почав займатися футболом на базі Динамо в Нивках. Однак, мені було важко добиратися, оскільки тренування стартували одразу після уроків, а батьки не могли мене підвозити.

У моєму класі було багато хлопців, які захоплювалися хокеєм, тому я вирішив приєднатися до них. Так і розпочалася моя хокейна пригода.

Чи відразу вирішили стати воротарем, чи спочатку мріяли бути нападником або захисником?

Я приєднався до секції на рік пізніше за своїх однокласників. Це було помітно: вони вже виконували різні вправи та брали участь у змаганнях, тоді як я лише освоював основи катання.

Одного разу один хлопець випадково влучив мені шайбою прямо в груди. Біль був настільки сильним, що я ледве міг дихати, а сльози вже назрівали, та я все ж стримався. Тренер Віктор Васильович Чібарєв під'їхав до мене і мовив: "О, ти вмієш витримувати удари. Чому б тобі не стати воротарем?". Я замислився і вирішив: чому б і ні? Адже хлопці вже мали значну перевагу в навичках. Подумав, що спробую себе в ролі другого воротаря.

Футболісти та баскетболісти часто діляться спогадами про те, як у ранніх 1990-х роках зарплати були дуже невеликими — бували випадки, коли їх винагороджували продуктами або побутовою технікою. А як справи з фінансами були в хокеї?

На початку 1990-х років рівень зарплат коливався від 100 до 200 доларів, а максимум складав 300. Коли я відвідав США в 1995-1996 роках, там вже можна було отримувати від 800 до 1000 доларів, хоча іноді траплялися випадки, коли зарплата перевищувала цю суму, але це було швидше винятком, ніж правилом.

- Чотири роки ви провели в США. Як виник такий варіант і як минув цей період?

Якщо бути відвертим, моя кар'єра почалася з нуля. У момент, коли я вирушав у подорож, пропозицій у мене не було жодних. На той час мене запросив Влад Шашковський, агент, який допомагав українцям знаходити роботу в Північній Америці. Він дійсно підтримав багатьох з нас.

Я тоді з ним зв'язався по телефону і запитав, чи може він мені допомогти. Він відповів, що пам'ятає мене ще з часів молодіжної збірної СРСР. Пообіцяв, що зможе знайти для мене контракт.

В той час він організовував хокейні табори в Калгарі для молодих гравців, з якими працював. На ці заходи завітав генеральний менеджер «Калгарі Флеймз», а також скаут з Торонто, Клінт Маларчук. Можливо, ви пам'ятаєте цього воротаря, якому ледве не відрізали горло ковзаном — його брат, Гарт Маларчук, був скаутом у Торонто і на той момент виконував свої обов'язки.

Він справді поспілкувався зі своїм братом, після чого той звернувся до мене, і вони запропонували мені контракт. Можу сказати, що в перший рік я опинився у відмінній команді, в досить престижній лізі, де зіграв багато матчів. Для воротаря це є найважливішим - мати можливість грати. А якщо це ще й фарм-клуб НХЛ, то це просто неймовірно.

Були і не дуже приємні моменти, але загалом вважаю, що ці 4 роки гри в Америці, де я грав номером один, пішли на користь. Це найголовніше для воротаря.

Ви проходили підготовку як у СРСР, так і в Україні, а згодом — у Північній Америці. Чи помітили ви різницю в методах навчання?

Так, безумовно. У ті часи вже почали звертати увагу на гру в стилі "баттерфляй", що передбачало більшу працю на колінах. Я ж грав у гібридному стилі: і на ногах, і на колінах. Тобто, у стилі олд-скул.

1990-ті роки стали часом змін для воротарів. У молодіжних лігах та менш потужних чемпіонатах не існує потреби дотримуватися якогось певного ігрового стилю. Головне завдання – це вміння зловити шайбу (усміхається - прим.). Стиль гри не має великого значення, найважливіше – це надійно відбивати шайби.

У Сполучених Штатах та Канаді хокей займає особливе місце. Протягом багатьох років канадські тренери домінували в цій сфері, хоча останнім часом до них приєдналися й американці. Однак, основна частина фахівців все ще походить з Канади, і вони мають глибоке розуміння гри. Спілкування з ними та тренування під їхнім наглядом завжди приносить багато задоволення та нових знань.

За ті роки я побував на двох НХЛ-кемпах: у Фінікс Койотіс і Нешвілл Предаторз. Нешвілл тоді тільки заходив у НХЛ. Тоді я зрозумів, що тренери воротарів віддають перевагу саме "баттерфляю". З іншими воротарями було важко конкурувати, адже вони відповідали цій новій моделі гри.

У 2002 році команда України вперше отримала можливість виступити на Олімпійських іграх. За кілька місяців до початку змагань стався теракт 11 вересня, що, безумовно, вплинуло на заходи безпеки під час турніру та в готелях. Чи стикалися ви з якими-небудь труднощами під час Олімпійських ігор? Які спогади залишилися у вас про цей період?

- Ні, проблем не було. Ми жили не в готелі, а в Олімпійському селищі, яке облаштували на базі університетського кампусу.

Територія була ізольованою, з трьома рівнями охорони. Коли тебе доставляли туди автобусом, потрібно було пройти через два чи три контрольно-пропускних пункти, де тебе ретельно перевіряли. Це залишило яскраві враження. А в цілому, все було надзвичайно вражаюче.

Найбільше вражала кухня з усього світу. Можна було спробувати все, що завгодно - суші, Макдональдс, різні види м'яса, риби. Хтось щось бачив, хтось щось - ні. Для нас, людей з колишнього СРСР, це було щось нове.

Було дуже приємно зустріти старих друзів - гравців, з якими я мав честь виступати в юнацькій збірній СРСР, таких як Буре, Гончар та інших. Спілкування з ними принесло чимало радості.

Залишилося в пам'яті й те, що ми стали свідками цікавого відкриття. Ми мерзли на морозі, де температура сягала мінус двадцяти градусів, і до того ж чекали дві-три години. Проте нам надали спеціальні гелеві пакети для рук і ніг, які забезпечували тепло. Це стало справжньою знахідкою, що дозволило нам витримати лютий холод.

— Лише мінімальна поразка від білоруської команди, перемоги над швейцарцями та французами, а потім поразка від Латвії з рахунком 2:9. У одному з ваших інтерв'ю ви згадали, що перед матчем із Латвією команда трохи розслабилася — гуляла містом, відвідувала магазини. Чи могло це вплинути на підсумковий результат? І, можливо, після гри латвійці підходили і запитували: "Як так сталося, адже ви грали так добре, а тут провалилися?"

- Ні, з латвійцями ми не розмовляли. Але справді матч із Латвією залишив неприємний післясмак. Це, скажімо так, був прояв непрофесіоналізму. Ми трохи втратили концентрацію за день до гри.

Може, хтось зі мною не погодиться, але, на мою думку, це була проблема всієї нашої хокейної системи. Латвійці виявилися більш професійними. І мова не тільки про ту конкретну гру. Подивіться: минуло вже стільки років, і де зараз наша збірна, а де збірна Латвії?

У Латвії хокей завжди займав провідні позиції серед видів спорту. Йому надавали таку ж увагу, як і баскетболу. Сьогодні багато латвійських гравців виступають у НХЛ, а національна команда стабільно змагається в елітному дивізіоні. Молодіжна збірна також демонструє вражаючі результати.

Ті Олімпійські ігри стали останнім сплеском українського хокею. Нам потрібно було створювати систему: підготувати нове покоління і підійти до справи з організацією. Проте склад нашої команди залишався незмінним протягом 5-7 років. Ми навіть жартували, називаючи себе "бандою".

Мала б відбутися хоча б невелика зміна, але цього не сталося. Адже з початку 1990-х років система просто не функціонувала. Можна навіть стверджувати, що її фактично не існувало.

- Кар'єра тривала чимало років. Яка нагорода або матч запам'яталася вам найбільше?

- Два роки я був основним воротарем молодіжної збірної СРСР. Також добре пам'ятаю матчі чемпіонатів світу у складі збірної України.

У складі молодіжної збірної України також було золото, хоча й у дивізіоні B. У Сполучених Штатах мої команди досягали фіналу плейоф, але, на жаль, не зуміли перемогти.

Не можу виділити якусь одну гру. Напевно, якась одна з чемпіонів світу, проти Канади, або коли ми зіграли 1:1 з США. Це запам'яталося.

У цьому поєдинку Костянтин Сімчук зумів відбити 38 з 39 ударів. За хвилину до фінального свистка американці отримали шанс реалізувати булліт, але Зак Парізе не зміг реалізувати його, і український воротар вийшов переможцем у цій дуелі.

Ви згадували, що у 2001 році отримали пропозицію з Німеччини на 80 тисяч дойчмарок. Проте з Росії надійшла пропозиція, яка була вдвічі вищою. А чи існували можливості з Швеції або Фінляндії?

Ні, з Швеції, Фінляндії або Чехії не надходило жодних пропозицій. Важливо усвідомлювати, що в той час більшість гравців прагнула до Росії, оскільки там почали з'являтися контракти, які не мали аналогів ані в Європі, ані в нижчих лігах Північної Америки. Усі мріяли про те, щоб заробити на своєму кар'єрному шляху.

Я вже їхав до Німеччини, але отримав від російського клубу удвічі вигіднішу пропозицію.

З 2001 по 2009 рік ви виступали в російській Суперлізі/КХЛ. Протягом такого тривалого періоду, безумовно, виникають дружні зв'язки. Чи спілкувалися ви з командою або з партнерами по грі, з якими грали в Росії?

- Я сам нікому не дзвонив, але деякі хлопці телефонували мені. Особливо з Уфи багато хлопців телефонували мені. Сам не знаю, чому так.

Ще один учасник звернувся до мене, але я не хочу розкривати його ім'я. Він родом з Казахстану. Сказав: "Не переживай, все налагодиться". Але, здавалося, він сам не зовсім усвідомлював, що трапляється.

- У Соколі до війни було багато російських гравців. Як вони поводилися після початку повномасштабного вторгнення?

- Ми їх евакуювали. Я особисто транспортував їх на своєму автомобілі, перетинаючи блокпости. На початку повномасштабної війни у нас було 14 громадян Росії.

Усі відчували страх — як ми, так і вони. Вони залишалися вдома або в укриттях, а ми підвозили їм їжу. Через два тижні почали обережно вивозити людей. Пам’ятаю, як їхав по Проспекту Перемоги, коли там сталося влучення ракети. У моїй машині було чотири росіянина, а навколо — безліч блокпостів. На всіх пунктах перевірки запитували про паспорти. Я також відчував тривогу, адже могли й до мене звернутися з питанням: "Слухай, хто ти і кого ти везеш?".

Проте вдалося їх евакуювати. Дехто відправився потягом, інші ж обрали автомобіль. Один з наших захисників разом із дружиною вирушив до Німеччини, де попросив про політичний притулок. Інший же вирушив до Румунії.

Якщо бути відвертим, то наразі не маю уявлення, де вони знаходяться. Декілька людей залишили свої речі в Києві - вони лежать у моєму гаражі. Проте, оскільки вони не виходять на зв'язок, я не можу сказати, хто і де наразі перебуває.

Збірна України не змогла подолати останній бар'єр на шляху до елітного рівня, і знову ж таки, Японія продемонструвала свою перевагу, оскільки в останні роки постійно перемагає "синьо-жовтих" в офіційних зустрічах. Яке ваше враження від цього результату? Чи прогнозували ви подібний розвиток подій, чи сподівалися на більш оптимістичний варіант?

- Я не вірив, що зможемо показати такий результат. Не думав, що перед останнім туром збірна буде претендувати на вихід до групи А. Для мене це було круто, що ми граємо на такому рівні. Я ще й коментував ту гру.

Я впевнений, що за один-два роки ми зможемо досягти вершин у світовому хокеї. Наші молодіжні команди демонструють вражаючі результати. Українські хокеїсти активно виступають у США, Канаді та Європі, успішно змагаючись з провідними командами з найбільш рейтингових хокейних країн.

Внаслідок війни багато молодих чоловіків вирушили за межі країни. Найважливіше, щоб вони там змогли утвердитися, отримували можливість грати та розвиватися. Це позитивно позначиться і на національній команді. Тому я сподіваюся на їхні досягнення.

Внаслідок війни багато батьків приймають рішення евакуювати своїх дітей. Чи зберігається ця тенденція, чи, можливо, процес виїзду вихованців дещо сповільнився?

Отже, якщо є шанс виступати в Європі або Канаді, варто скористатися цією можливістю і вирушити туди для гри.

Йде війна, є складнощі, але наша задача як хокейної школи - залучати якомога більше дітей. Наприклад, Сокіл це дуже непогано робить. У нас повні групи, у нас переповнений набір, багато діток, які хочуть грати в хокей.

У Соколі набрані всі ланки. У першій команді, у молодіжній, 2010-й рік народження, 2011-й, 2012-й, 2013-й, 2014-й. І по всій Україні лише Сокіл має групи 2012-го та 2014 року народження.

Є також 2015-й та 2016-й роки. В минулому році ми завершили набір дітей, народжених у 2017-му. Наразі триває набір для 2018-го року. У кожній групі є від 25 до 30 дітей, а в деяких випадках – ще більше. Багато бажаючих займаються у нас.

На жаль, залишилася проблема, яка була ще з 1990-х років, - не вистачає льоду. Багато дітей і фігурним катанням займаються. На спорткомплексі АТЕК на Чистяківській 20 ми прийняли до себе фігуристів - і туди теж набір йде, діти йдуть. А додаткових майданчиків з льодом немає.

Дякувати небесам, навчальний заклад функціонує. Учні активно займаються. А коли настає момент обирати: залишитися тут для гри чи вирушити в Європу, вони вже самостійно або разом із батьками приймають рішення.

Юнацька команда Соколу здобула титул чемпіона України минулого року. Наразі п'ятеро-шість хлопців віком 16-17 років приєдналися до основного складу. Ми дуже раді цьому!

На вашій Facebook-сторінці ви опублікували відео з тренування, і один з ваших знайомих зауважив, що займатися в тумані досить важко. Ви відповіли: "Якщо ти готовий вкласти 3 мільйони, ми все виправимо". Про що йшла мова в цій розмові?

Зверніть увагу, у нас є комунальний навчальний заклад. Місцева влада забезпечує всі умови для занять хокеєм. Вони покривають витрати на оренду льодової арени, але, на жаль, доступного льоду не вистачає. Форма для занять також закуповується.

Той коментар, який ви згадали, стосується ситуації з відсутністю витяжки-осушувача на "АТЕКу" протягом кількох років. На даний момент вартість такого обладнання складає приблизно 3 мільйони гривень.

В даний момент ми активно працюємо над розвитком парахокею. Нас відвідала директорка Юлія Хан, яка зазначила, що нам слід взяти участь у тендері, аби керівництво КМДА придбало для нас нову витяжку. Це необхідно, оскільки постійний туман негативно впливає як на якість льоду, так і на дихання. Нам пообіцяли, що незабаром ситуація покращиться, і нове обладнання буде придбано та встановлено.

Нещодавно в Києві відбувся турнір з следж-хокею. Яким чином вдалося влаштувати цей захід і звідки було отримано спеціалізоване обладнання?

- Почалося все з того, що два роки тому було зареєстровано Федерацію парахокею України. Федерація і наша школа знайшла спонсорів і закупили все обладнання: Наприклад, сані в Норвегії купили по 400 євро. Хтось зі спонсорів допомагав, багато купив і президент Федерації Дмитро Смулянський.

Ми вирішили зібрати команду хлопців. У нашому складі є чудовий амбасадор — спортсмен-ветеран Віктор Дикий. Він займається не лише баскетболом, але й лижними видами спорту. Перед війною трохи грав у хокей на аматорському рівні. Це заняття йому дуже сподобалося, і зараз він виконує обов'язки капітана нашої команди.

Потім почали потихеньку збирати ще хлопців. Я їздив по реабілітаційних центрах. Деякі до нас їздять з Ірпеня, хтось із Бучі. Нам допомагає реабілітаційний центр, який там знаходиться, де хлопці лікуються.

У нас завжди займається близько 10-15 людей. У нас є сані, а форму ми закуповуємо. Департамент молоді та спорту надає нам підтримку, а директорка Юлія Хан активно сприяє нашій діяльності. Ось так, крок за кроком, все вдається.

- Уявіть, що потрібно зібрати символічну збірну України за часів незалежності. Кого ви назвали б?

Розпочнемо з голкіпера - Юрія Шундрова. У захисній лінії виступають Валерій Ширяєв та Сергій Климентьєв.

У центрі поля виступає Вадим Шахрайчук, і, звісно, не можу не згадати про Дмитра Христича. Він завжди готовий приєднатися до збірної і ніколи не відмовлявся від можливості грати. Отже, можна сказати, що Шахрайчук і Христич – це два ключові гравці в центральній зоні. Важко виділити когось одного.

Коли мова йде про країну, я б назвав Віталія Литвиненка. А от щодо лівого крайнього... дайте мені трохи часу, щоб подумати. Так, потрібен той, хто представляв нашу збірну на полі. Важко одразу згадати.

На завершення, варто згадати Олександра Матвійчука - справжню ікону українського хокею. Який він тепер?

- Зараз Саші зробили операцію. Кілька днів тому спілкувався з його дружиною, Анною. Із Сашою розмовляв. Говорив з ним і до операції.

Йому зробили важку операцію. Майже десять годин вона йшла. Він наразі вдома - проходить реабілітацію, їздить до госпіталя.

Розум в порядку, серце б'ється рівно, кінцівки не пошкоджені. На жаль, його товариші, з якими він перебував, мають набагато складніші ситуації.

Ми з ним товаришуємо вже багато років, тому я можу йому таке сказати, я підбадьорив його, що обличчя відновлять і будеш красунчиком.