Автор Наталя Цибуляк кандидат психологічних наук, доцент, доцент кафедри прикладної психології та логопедії Бердянського державного педагогічного університету, керівник Центру викладацької майстерності "ARS DOCENDI"
"Ми тримаємося". Цю фразу за роки повномасштабної війни в Україні повторювали незліченну кількість разів як коротку відповідь на запитання "ти як?", як знак взаємної підтримки. Система вищої освіти продовжує працювати: заняття відбуваються навіть під час повітряних тривог, науковці публікують результати, міжнародні проєкти не зупиняються. Зовні це виглядає як переконливе свідчення стійкості академічної спільноти. Але будь-яка стійкість має свою ціну. Питання в тому, наскільки довго система може триматись і чи не стає видима працездатність ознакою поступового виснаження.
Цей текст базується на результатах тривалої дослідницької роботи щодо вигорання викладачів українських університетів, яку реалізувала команда дослідників Бердянського державного педагогічного університету в три етапи протягом війни. Наші перші спостереження, проведені у 2022 році, виявили тривожні тенденції професійного вигорання. Відтоді ми продовжили моніторинг змін, щоб зрозуміти не лише масштаби проблеми, а й її динаміку: як змінюється психологічний стан викладачів університетів в умовах тривалої кризи.
На початку широкомасштабної агресії багато людей відчували спільність мети та внутрішню готовність діяти в умовах екстремальних ситуацій. Проте, з часом невизначеність, загрози для безпеки, відсутність електрики, вимушені переселення та зростання обсягу роботи почали поступово змінювати суть професійної витривалості. Те, що колись сприймалося як адаптація, тепер все більше нагадує звикання до постійного стресу та перенавантаження.
Саме тому важливим є не просто те, чи здатна система витримати навантаження, а скоріше, яка ціна платиться за те, щоб зберігати ілюзію стабільності, а також що можуть означати зміни, зафіксовані протягом трьох етапів дослідження.
Результати трьох раундів опитувань виявляють не лише значний рівень вигорання серед педагогів, але й його поступове загострення. Відзначається постійна тенденція, що свідчить про накопичувальний вплив хронічного стресу.
Найбільш помітні зміни були зафіксовані у сфері емоційного виснаження — стану, коли відчуття втоми стає постійним і не піддається лікуванню через відпочинок. Пропорція викладачів з високим рівнем виснаження зросла з 49,5% на початку дослідження до 72% на третьому етапі, в той час як частка тих, хто проявляв низькі показники, знизилася з 25% до 13%. Це свідчить про те, що виснаження вже не є тимчасовою реакцією на стрес війни, а поступово перетворюється на постійний стан у професійному житті. Фактично, система все більше функціонує за рахунок ресурсів людей, які страждають від виснаження.
Схожу траєкторію демонструє й деперсоналізація -- психологічне дистанціювання від роботи, студентів і колег, що інколи артикулюється як "професійний цинізм". Частка викладачів із високими показниками зросла з 33 до 59%, тоді як низькі рівні зменшилися з 41 до 22%. Таке емоційне "відсторонення" часто працює як захисний механізм: дистанція допомагає витримувати хронічну небезпеку та невизначеність. Водночас саме це підточує основу академічної професії -- залученість, емпатію та інтелектуальну взаємодію.
На перший погляд, третій аспект — відчуття професійної реалізації — виглядає менш тривожним: вищі показники свідчать про знижений рівень вигорання, тоді як загрозою є саме зменшення професійних досягнень. Наші дані показують, що частка респондентів із низьким рівнем професійної реалізації зменшилася з 22% до 13%, в той час як частка тих, хто відчуває високу реалізацію, зросла з 46% до 60%. Проте, ця ситуація має більш складний характер, ніж здається на перший погляд. Незважаючи на зростання частки людей з "високими" показниками, середні значення у пізніших дослідженнях знижуються, що вказує на поступове ослаблення відчуття професійної реалізації на рівні спільноти і, відповідно, на подальшу девальвацію професійних досягнень. Це означає, що навіть коли індивіди демонструють зовнішні результати та відчуття професійної місії, підтримка цього стає психологічно важчою на фоні зростаючого виснаження та емоційного дистанціювання.
Ці зміни в сукупності вказують на значний зсув: на початку війни викладачі використовували свої внутрішні резерви, проте з часом явище вигорання стало не поодиноким випадком, а загальною проблемою для всієї професійної спільноти. Дослідження чітко демонструють кумулятивний вплив тривалої кризи на професійне благополуччя педагогів.
Отже, мова йде не лише про реакцію на критичні ситуації. Емоційне "завмирання" може виявитися корисним для виживання в короткостроковій перспективі, проте одночасно воно підриває саму суть викладацької діяльності: залученість, ініціативу та відчуття мети. Тому вигорання під час війни слугує показником меж витривалості системи, що тривалий час функціонує без належної підтримки та відповідальних управлінських рішень.
Вигорання в умовах війни проявляється нерівномірно, особливо в тих випадках, коли запас психологічної стійкості починає виснажуватися. На початку масштабних військових дій старші викладачі меншою мірою демонстрували ознаки емоційного виснаження. Проте, з плином часу, цей позитивний ефект слабшає. Сьогодні хронічний стрес зрівнює початкові ресурси, внаслідок чого ризик вигорання зростає серед усе більшої кількості представників академічної спільноти.
Одним із найзначніших факторів, що сприяють вигоранню, є досвід міграції – як внутрішньої, так і зовнішньої. Те, що спочатку могло здаватися полегшенням завдяки забезпеченню фізичної безпеки, з часом перетворюється на відчуття затягнутої тимчасовості. У такій ситуації життя стає схожим на "пауза", а відчуття невизначеності розтягується на невизначений період. Дані з третьої хвилі дослідження вказують на те, що сьогодні міграційний статус напряму корелює з підвищеними рівнями емоційного виснаження та деперсоналізації. Особливо це помітно серед викладачів: частка тих, хто страждає від значного емоційного виснаження, зросла до понад 70%, тоді як рівень деперсоналізації наблизився до 60%, і це явище особливо виражене серед осіб, які пережили вимушене переміщення.
Гендерний вимір також є значущим, але не лінійним -- він змінюється залежно від етапу війни та умов тривалої кризи. Якщо на початку війни жінки частіше демонстрували підвищене емоційне виснаження, то зараз вони рідше потрапляють до груп із найвищими рівнями виснаження та деперсоналізації порівняно з чоловіками. Це може відображати різні стратегії утримання працездатності в умовах тривалої кризи, зокрема роль соціальної підтримки та мереж взаємодопомоги.
Проте ці розбіжності не заперечують загальної закономірності: тривалі конфлікти сприяють зростанню рівнів емоційного вигорання, незалежно від вікових категорій, статевих ознак чи досвіду міграції.
У публічних бесідах серед педагогів все частіше можна почути вислів: "ми вже звикли". Це звучить заспокійливо та комфортно, але саме тому є ризикованим. Адже справжня адаптація передбачає поступовий рух до стабільності, коли ситуація стає хоча б трішки легшою й більш передбачуваною. Проте наявні дані свідчать про інше: те, що часто називають адаптацією, насправді є скоріше звиканням до постійного стресу та перенавантаження.
У перші місяці повномасштабної війни багатьох тримали мобілізація внутрішніх ресурсів і відчуття спільної мети. Згодом війна стала тлом повсякденності, а видима працездатність -- новою нормою: курси читаються, статті пишуться, проєкти тривають. Але внутрішня ціна цієї "нормальності" постійно зростає. Одним із механізмів такого псевдопристосування стає емоційне приглушення -- стан, коли психіка зменшує чутливість, щоб витримати безперервний стрес. Це дає змогу працювати далі, але водночас знижує залученість, емпатію та відчуття сенсу.
Тривала війна розмиває межі між роботою та виживанням. Для багатьох викладачів їхня професійна діяльність стала способом підтримки студентів та збереження університетської освіти в країні. Це підсилює мотивацію, проте водночас ускладнює рішення про відмову від надмірного навантаження. У такій ситуації звичайні поради на кшталт "подбай про себе" виявляються неефективними. Потрібні реальні рішення, які дозволять зменшити перевантаження і відновити відчуття стабільності.
Вигорання викладачів -- це не індивідуальна й навіть не суто інституційна проблема. Йдеться про здатність країни під час війни та відбудови зберігати людський потенціал, готувати фахівців і продукувати знання. Сьогодні науковці й викладачі виконують значно ширшу роль, ніж визначено посадовими інструкціями: підтримують безперервність освіти, працюють зі студентами в тривалому стресі, утримують міжнародні зв'язки, й часто -- без базових умов безпеки.
Найбільш ризикований сценарій — це так звана "потайна втрата": особи формально залишаються в системі, але поступово втрачають бажання ініціювати нові напрямки та брати на себе відповідальність за лідерство. Для країни, яка переживає трансформацію, це означає втрату важливого ресурсу, що матиме значний вплив у довгостроковій перспективі.
У дискусіях про вигорання зазвичай звучать загальні рекомендації: більше відпочивати, шукати баланс у житті. Однак насправді це часто є перехід відповідальності на самих людей у ситуації, де умови для відновлення суттєво обмежені. Також не спрацьовує і концепція мовчазного героїзму: сподівання, що викладачі безмежно "терпітимуть", лише призводить до накопичення прихованих втрат.
Не менш ризикованою є імітація справжньої турботи. Окремі тренінги чи заяви про благополуччя не матимуть жодного впливу, якщо не відбудуться зміни в основних аспектах — робочому навантаженні, комунікаційних принципах і очікуваннях щодо продуктивності. Турбота без відповідних управлінських корекцій легко стає моральним тиском на працівників, змушуючи їх демонструвати стійкість у невигідних умовах.
В свою чергу, важливим є щире усвідомлення реалій тривалого стресу. Організації, які приймають нерівномірність продуктивності (тобто розуміють, що під час війни люди не можуть постійно працювати з однаковою інтенсивністю), чітко формулюють пріоритети та зменшують управлінську невизначеність, значно знижують ризик хронічного вигорання.
У даному контексті важливим сигналом є введення Закону України "Про систему охорони психічного здоров'я", що відкриває можливості для програм психосоціальної підтримки на робочих місцях. Проте ключовим є не просто наявність цієї норми. Головне питання полягає в тому, чи стане це реальним механізмом у вищих навчальних закладах (із чіткими процедурами, відповідальними особами, необхідними ресурсами та без стигматизації), чи залишиться лише "додатковим варіантом". Це означає, що потрібно не лише "психологізувати проблему", а й ухвалювати свідомі рішення: реально планувати навантаження, встановлювати пріоритети замість імітації повної ефективності, підтримувати команди та робити допомогу доступною і прийнятною.
Мабуть, найголовніше — це прислухатися до думок викладачів. Адже без їхнього внеску навіть найкраще сплановані реформи можуть перетворитися на ще один тягар для вже втомлених ресурсів. Стійкість у часи війни не полягає в безмежному терпіти, а у вмінні організувати процеси так, щоб люди могли довго витримувати навантаження і не втрачати своєї ідентичності в професії.
#Університет #Студент #Вища освіта #Психологія #Електрична енергія #Емпатія #Адаптація #Витривалість #Ціна #Бердянський державний педагогічний університет #Працездатність людини #Втома (фізіологія) #Цинізм (сучасний) #Стигматизація #Моральна стійкість #Траєкторія #Імітація #Емоція #Механізм захисту #Викладач #Деперсоналізація #Структурна міцність
