"Кернес застеріг мене: 'Це Харків, малюче'. Пізніше я усвідомив, про що він говорив", - поділився архієпископ ПЦУ Митрофан.

Зображення: Facebook Архієпископа Митрофана Архієпископ Митрофан "На Харківщині архієреї всіх конфесій, включно з УПЦ МП - західняки"

Владико, яким чином трапилося, що вас, вихідця з Галичини, направили служити в інший регіон України? І як ви адаптувалися до життя на Слобожанщині?

Я походжу з Львівщини. Свою службу розпочав у Тернополі, а згодом продовжив у Києві, де працював в Андріївській церкві, а також у Михайлівському та Видубицькому монастирях. Водночас, я також відвідував Козацькі могили поблизу Берестечка. Вже 12 років, як Священний Синод надав мені благословення на керівництво Харківською єпархією, яка спочатку належала до УПЦ Київського патріархату, а нині є частиною Православної церкви України. Харківщина розташована неподалік від Росії - країни-агресора, і тому українській церкві тут доводиться переживати нелегкі часи. На момент мого призначення тут існувало лише чотири наші парафії. Мої парафіяни з Києва, які раніше переїхали на ці землі, тепло зустріли мене, надали матеріальну підтримку для адаптації, і поступово ми почали розвивати єпархію. Найбільший підйом настав після отримання Томоса про автокефалію. Ми розбудовуємо нові храми та монастирі, висвячуємо нових священників. Я щасливий, що наша Українська церква на сході поступово починає зміцнювати свої позиції.

Коли священнослужителя направляють у місця, де ще не оброблені землі, чи це слід вважати покаранням, чи, навпаки, знаком довіри?

Вияв довіри. На тебе покладається значна відповідальність, і тут потрібно докладати багато зусиль. Колись Харківська кафедра була однією з найсильніших у Російській церкві. Тут є безліч храмів, хоча, на жаль, більшість з них належить Московському патріархату. Тому Українській церкві доводиться нелегко. Але я вдячний Богу за можливість служити на цій кафедрі.

Як вас зустріли - чи не лунали косі погляди, мовляв, ось, напевно, бандерівця їм відправили?

Для Харківського регіону присутність "бандерівців" не є чимось незвичним — адже на той час усі четверо архієреїв різних конфесій походили зі Львівщини. Це продовжується і дотепер: усі єпископи різних релігій у Харкові мають західне походження. Греко-католицький єпископ з Львівщини, римо-католицький єпископ з Хмельниччини. Навіть архієрей Московського патріархату — родом зі Львівщини, а його батько, до речі, служить благочинним у ПЦУ на Львівщині. Близько 75% духовенства Московського патріархату — це галичани. Місцеве населення вже звикло до галичан і сприймає їх цілком позитивно.

Зображення: Facebook Архієпископа Митрофана Архієпископ Митрофан - військовий капелан

А як щодо місцевої адміністрації?

Це сталося в 2013 році, коли Янукович був при владі, а Добкін обіймав посаду губернатора, тоді як Кернес виконував обов'язки міського голови. Кернес одного разу зустрівся зі мною, але Добкін уникав контактів, незважаючи на мої кілька спроб налагодити діалог. Це не дивно, адже він був дияконом Московського патріархату. Коли розпочалася Революція Гідності, наш священик, отець Віктор Маринчак, став духовним наставником Майдану, кожного дня перебуваючи серед людей. Тоді мене викликали до владних кабінетів з проханням "вивести" свого священика з Майдану. Я відповів лише одне: як духовний наставник він молиться разом зі своїми парафіянами. Це був страшний час, коли 1 березня 2014 року російські військові фактично захопили адміністрацію, і над будівлею вже майорів російський прапор. В той час вінницький "Ягуар" увійшов до приміщення і затримав сепаратистів. Після зміни влади змінилося і ставлення до Української церкви. Ми активно брали участь у всіх заходах, спілкувалися з представниками інших конфесій, за винятком Московського патріархату. У нас спільна біда — війна.

"Боляче стояти на попелищі свого храму"

Владико, яким чином для вас розпочалося повномасштабне вторгнення?

Десь о 4:30 прокинувся від вибухів. Спочатку подумав, що хтось гучно святкує. Виглянув у вікно і побачив вогонь. Думав, теракт, ймовірно, вдарили по Чугуївському аеропорту. Коли вийшов на вулицю о п'ятій ранку, побачив чергу автівок на виїзді з міста. Телефонували родичі, кликали втікати на Галичину, але я відповів, що поїду тільки коли виїде мій останній священник та вся моя паства і не залишиться для кого служити. Ми з римо-католицьким єпископом владикою Павлом вирішили тимчасово оселитися в одному будинку, разом узялися допомагати людям, розвозити гуманітарку. Я видав розпорядження своїм священникам, насамперед тим, що мають маленьких дітей, виїжджати. Частина наших парафій і священників опинилися в окупації. Одна парафія досі на захопленій території. Ще один священник, який служив у Руських Тишках, два тижні провів в окупації, потім поранили його сина, їм вдалося виїхати. А храм повністю знищили окупанти.

Я добре пам'ятаю ті світлини: ви з'являєтеся на руїнах храму в Руських Тишках, тримаючи в руках щось обгоріле...

Це було надзвичайно болісно, адже цей храм став першим, збудованим за моєї каденції. Я пам’ятаю, як його зводили — від основи до самого купола, як кожен цвях забивався на своє місце. І ось тепер я приїхав на місце, де раніше був храм, а тепер — лише згарище. Мене пропустили військові. Під подвір'ям лежав білий шар фосфору, а в землі можна було побачити численні ямки. Схоже, частина снаряда влучила в кут храму. Я знайшов шматок гільзи і забрав його з собою — він стане частиною мого музею війни, де я планую зберігати подібні "експонати". Також натрапив на обгоріле блюдце від дискоса, але чаші не виявилося. Від семисвічника залишився лише архангел Михаїл — ми передали його Вселенському патріарху.

Зображення: Facebook Архієпископа Митрофана. Архієпископ Митрофан на місці зруйнованого ворогом храму.

Ви вважаєте, що противник навмисно націлився на святе місце? Чи дійсно багато ваших церков було зруйновано?

Під час окупації храм не чіпали, там і лікарня була, і склад. А коли у вересні 2022-го окупанти відступали, то повністю знищили церкву, спалили дотла. Нині і село це знищене. Ще один священник був в окупації в селі Глушківка Куп'янського району. Зараз ми його вивезли, а цього села вже теж немає і що з храмом невідомо. І в окупованому Сватово є наш храм. Ще один наш храм був знищений у військовій частині - 135-літній, пережив дві війни, а цю, на жаль, не пережив. Тож три наші храми знищені повністю. Є в нас храми частково пошкоджені. У церкві Івана Богослова вибило багато вікон, бо прилетіло за 50 м від храму. Ми їх "позашивали". Не поспішаємо відновлювати, бо дуже багато прильотів по місту і не хочеться знову ставити вікна, щоб пошкодили. У деяких храмах ми поміняли вікна - там, де менше прильотів.

Кажуть, що священнослужителі ПЦУ проводили служби на станціях метрополітену, де люди знаходили притулок від ворожих атак...

На початку війни ми опинилися на станції метро, де нехтували зручностями, щоб бути поруч із людьми. Я звернувся до священників: настав час, коли ми повинні самі йти до людей, адже багато хто знайшов притулок у метро, жили в вагонах і на станціях. Мої колеги вирушили туди, щоб проводити богослужіння, підтримувати людей духовно, сповідати їх та роздавати причастя. Особливо пам’ятаю, як читав канон Андрія Критського в метро. Раптом один з вагонів проїхав з оглушливим шумом, і маленька дитина злякалася, закричавши. Тоді всім стало страшно, адже ворог уже бродив містом, і ми не знали, що нас чекає. Проте наші захисники змогли вигнати їх. Харків залишився українським.

В даний час люди сильно страждають від обстрілів. Проте я помічаю, що харків'яни зазнали значних змін. Вони стали більш патріотичними та незламними, тримаються разом, незважаючи на труднощі, і не покидають рідне місто. Якщо спочатку багато хто виїжджав, то згодом повернулися назад. Наше прифронтове місто вражає своєю красою: воно чисте, охайне, квітуче, з фонтанами. Це піднімає настрій місцевим жителям. Коли вночі відбувається обстріл, а вранці все вже прибрано, в очищеному місті до вечора кладуть свіжий асфальт і розцвітають квіти — це справді надихає. Я відчуваю гармонію серед цих людей, ми разом боремося, підтримуємо одне одного та очікуємо на нашу спільну перемогу.

Зображення: Facebook Архієпископа Митрофана Близько 50% священнослужителів єпархії складають капелани.

Близько 50% священнослужителів ПЦУ, які працюють в єпархіях, виконують обов'язки капеланів.

Владико, поділіться, будь ласка, інформацією про вашу єпархію: скільки у вас церковних громад, скільки служителів, та яким чином характеризується ваша паство?

Маємо 35 парафій і 55 священників. І є один монастир - новозбудований, дуже гарний.

Наші прихожани представляють різні соціальні верстви. Серед них можна знайти науковців, чиновників, професорів, студентів та людей похилого віку. Але найважливіше те, що всі вони поділяють проукраїнські погляди. У нашому храмі Івана Богослова, який ми успішно обслуговуємо вже понад 30 років та який розташований у самому серці міста, сьогодні активно відвідують багато колишніх прихожан Московського патріархату.

Якщо звернути увагу на список ваших парафій, можна помітити, що значна частина з них розташована на території військових частин, а чимало священників виконують роль капеланів...

У Харківській єпархії нараховується 25 військових капеланів, які виконують служіння в різних підрозділах Збройних Сил. Більшість з них — молоді священнослужителі, що прагнуть підтримувати наших воїнів та воїнок у їхній нелегкій справі.

Чи помічали ви, що ви носите підрясник захисного кольору з капеланськими шевронами?

Так, я офіційно служу капеланом. У 2022 році один із командирів попросив мене стати військовим капеланом. Я відразу погодився, бо розумів, що настав час йти в армію, бути поруч з військовими, підтримувати їх. Цього року я мав честь очолювати в області службу військового капеланства, мав можливість об'їздити разом із капеланами різних конфесій дуже багато бригад по Харківщині. Найприємніше, коли чуєш слова подяки. Пам'ятаю, як один воїн сказав: "Якщо батюшка тут, значить все буде добре". Вони вірять, що вже через саму присутність священника з ними нічого страшного не станеться, що все буде добре, що тут є Бог.

Для військового священнослужителя найбільше щастя полягає в можливості вінчати військовослужбовців і потім хрестити їхніх дітей. Найбільша печаль наступає, коли доводиться прощатися з воїном, а біля його труни стоять безутішні дитина, дружина чи стара мати. У такі моменти важко знайти втішні слова. Ти просто підходиш, обіймаєш їх і плачеш разом із ними…

Зображення: Facebook Архієпископа Митрофана Все, що існує, є витвором Божим.

"Священники МП готові переходити, коли ними цікавиться ТЦК"

Владико, ви стверджуєте, що війна трансформувала жителів Слобожанщини. Здавалося б, саме вони мали б першими усвідомити необхідність дистанціюватися від Москви. Але чому ж тоді вони не квапляться розривати стосунки з Московським Патріархатом?

Переходи відбуваються дуже важко. Дуже. У нас їх було тільки п'ять, причому всі парафії приєдналися зі священниками. Останній перехід був вельми скандальним. То ми заходили в храм, то вони. Вони добре готуються, "молитовні стояння" влаштовують. Відразу почали поливати брудом священника. Це їхній стиль.

Я вже казав, що в них чимало священників - галичани, багато проукраїнських, але їх залякують.

Багато священників із МП кажуть, що "ще не на часі". Звертаються до мене хіба що коли ними ТЦК зацікавиться (держава не передбачила бронювання духовенства УПЦ МП - ред.). Недавно мені один священник телефонує і каже: "Хочу послужити в Українській церкві". Я вже їхні "прийоми" знаю, кажу: "І в якій ви вже бригаді?" Він відповідає, що в такій-то. На жаль, саме в таких ситуаціях вони згадують про Українську церкву.

Чому громади не здійснюють перехід? Наприклад, у Львівській області парафіяни активно беруть участь у будівництві храмів, завдяки чому мають більше впливу на процеси. В той же час на сході країни будівництво фінансують спонсори, а остаточні рішення приймає священник. Люди часто кажуть: "Коли батюшка вирішить перейти, тоді й ми підемо за ним." У таких громадах священнослужитель має великий авторитет: його благословення визначає напрямок дій.

Крім того, люди схильні піддаватися омані. МП почепили всі таблички українською мовою. У них всюди пише "Українська православна церква, Харківська єпархія" і назва храму - все українською мовою. І вони говорять: "Ми - Українська церква, ми відійшли від РПЦ, ми не з Кирилом". Багато хто не поминає Кирила, поминають тільки Онуфрія Київського і Онуфрія Харківського. І люди вірять їм.

Зображення: pomisna.info Візит Глави ПЦУ до Харківської області не був оголошений через загрози.

Як ви оцінюєте ситуацію з п'ятьма настоятелями, які разом зі своїми громадами залишили УПЦ МП?

Ці священники дійсно заслуговують на похвалу. Коли я відвідував парафії, які змінили свою юрисдикцію, люди запитували, чи маю намір "знімати" їхніх священнослужителів. Я відповідав, що для архієрея є великою радістю бачити, що громада задоволена своїм духовним пастирем. Мені дуже подобаються ці парафіяни, і я з великим задоволенням їжджу до них, адже ми маємо хорошу комунікацію. На даний момент я дозволив їм проводити служби слов'янською мовою. Декільком парафіям я також дозволяю залишитися на старому календарі. Проте поступово вони переходять на українську мову богослужінь та новий календар. Головне — не чинити тиску, а дати їм можливість адаптуватися.

На Харківщині зафіксовано численні випадки співпраці з ворогом серед представників УПЦ МП. Які наслідки чекають на священнослужителя, коли спецслужби викривають його діяльність і затримують?

Єпархія фактично виключає його зі свого складу. Наприклад, коли священник приєднався до нашої громади, йому одразу наклали заборону в єпархії. Натомість, коли один із їхніх виявився зрадником і співпрацював з російськими агентами, ніхто не вжив жодних заходів. У Харківській єпархії є три подібні випадки — не знаю, чи вже покарали цих священників, чи вони все ще під слідством. Серед них є й чимало священників, які співпрацювали з окупантами, і після звільнення територій їм довелося тікати до Росії. Багато хто пам’ятає, як митрополит Єлисей з Ізюма в окупованому Куп'янську приймав так званого губернатора, благословляючи його, а потім і сам змушений був виїхати в напрямку, звідки вже не повернувся.

Зображення: надане автором Архієпископом Митрофаном разом із військовими на передовій.

Владико, чи траплялися ситуації, коли Православна церква України могла б заявити свої права на храм, що, наприклад, належить комунальним або державним структурам?

Так було з університетський храмом Святого Антонія. Він у державній власності, один із губернаторів передав його в оренду на 49 років, потім там Московський патріархат проводив богослужіння, але почалися суди, які тривають досі, храм не передали нікому, він стоїть закритий.

Ми стикаємось із складною ситуацією навколо Благовіщенського кафедрального собору. Нещодавно відбувся апеляційний суд, де Московський патріархат зазнав поразки, а Харківська обласна військова адміністрація здобула перемогу. Після цього Верховний суд ухвалив рішення, що храм належить Харківській обласній військовій адміністрації, проте влада досі не виселила УПЦ МП з його приміщення. Ми направили листа від митрополита Епіфанія з проханням передати цей храм Харківській єпархії Православної церкви України, але отримали відповідь, що наразі немає визначеної процедури чи положення для передачі культурних об'єктів. Хоча Уряд Дениса Шмигаля вже затвердив положення про передачу, я нещодавно знову отримав відповідь, що це "не на часі", і можливо, "колись, згодом". На жаль, за більше ніж 30 років Українська церква на Харківщині отримала лише один храм, і той у напівзруйнованому стані. Протягом багатьох років там функціонував склад, і будівля була знищена на 70%. Ми досі займаємось її реставрацією, адже роботи ще чимало, оскільки храм досить великий. Наразі в храмі Івана Богослова ми проводимо панахиди за загиблими захисниками, на його території встановили меморіальні таблиці на честь тих, хто загинув в АТО, а також плануємо встановлення таблиць сучасним героям.

"На Харківщині наразі існує лише один монастир ПЦУ - це Миколаївський."

Владико, ви викладали у вищих навчальних закладах, поєднуючи це з духовними й адміністративними обов'язками в церкві. І загалом маєте три вищі освіти й науковий ступінь. Вважаєте це потрібно монахові, архієрею?

Спочатку я здобув духовну освіту, а потім завершив навчання в інших університетах. Захист кандидатської дисертації відбувся вже в ролі Харківського єпископа, а темою моєї роботи було "Юридичний статус Української церкви". У Києві я викладав в авіаційному університеті, а після переїзду до Харкова мене запросили на викладацьку роботу в місцеві заклади вищої освіти. Мій досвід викладання становить 12 років. Наразі я продовжую викладати філософію в Харківському університеті радіоелектроніки на 0,25 ставки, оскільки бажаю бути в курсі сучасних молодіжних тенденцій, щоб мати можливість підтримувати студентів, давати їм поради і, можливо, допомагати знайти свій духовний шлях. Мені дуже подобається спілкуватися з молоддю — вони щирі, активні, задають багато запитань і проявляють цікавість до різних тем. Часом я бачу своїх студентів і колег у нашому храмі. Вважаю, що для молоді важливо бачити, що монахи не ізолюються в келіях, а здобувають освіту, стають науковцями і передають знання наступним поколінням.

Фото: pomisna.info Освячення храму в монастирі ПЦУ, першому і поки що єдиному на Харківщині.

Не так давно Предстоятель ПЦУ провів освячення монастирського храму на Харківщині. Але хто ж ці монахи, що мешкають у монастирі: виховані на Слобожанщині чи, можливо, також з західних регіонів?

Намісник Миколаївського монастиря - ієромонах Феодосій - тутешній, раніше був у Покровському монастирі УПЦ МП в Харкові, потім приєднався до Української церкви. Він купив будинок і на цій території розпочав будівництво церкви. У 2021-му блаженніший митрополит Епіфаній заклав капсулу у фундамент. За кілька місяців вдалося частково побудувати стіни, і почалася війна. Будівництво зупинилося. Але минуло півтора року, і роботи відновили. Завдяки нашому доброму жертводавцю, який вже не одну святиню збудував, вдалося звести храм. Другого липня митрополит Епіфаній освятив його. Ми не анонсували його візит, бо небезпечно, в тому селі не раз були прильоти. Але все одно прийшло дуже багато людей. Наразі в монастирі є намісник і один послушник, бо ще немає братського корпусу, щоб оселити монахів. Попри те, що війна, в намісника є план за два роки збудувати корпус, тоді там почнеться повноцінне монаше життя. Там дуже гарне молитовне місце, прекрасний храм із доброю акустикою, я люблю служити в ньому. Миколаївський монастир - перший і поки що єдиний наш монастир на Харківщині.

А чи з'являться нові?

Коли я прийшов сюди в 2013-му, в нас було 12 священників, деякі похилого віку, п'ятеро з них вже померло. А сьогодні ми маємо 55 священників. Я раніше й не думав, що на Харківщині буду висвячувати молодих священників. А зараз бачу, що хлопці прагнуть навчатися, приходять до старших священників, розпитують, переймають досвід. Упевнений, що в нас будуть і монаші покликання. У майбутньому тут буде велика потужна єпархія з монастирями і красивими храмами. Сьогодні багато людей хочуть до Української церкви, шукають її. У нас відбувається дуже багато хрещень, а це значить, що молоде покоління обирає Українську церкву.

Зображення: Facebook Архієпископа Митрофана Найвищою радістю для священнослужителів є хрещення дітей.

Чи маєте намір залишитися?

Все визначається рішеннями Священного Синоду та благословенням предстоятеля. Ми, як монахи, не повинні від чогось відмовлятися або щось вимагати. Тому, якщо церква завтра запросить мене в іншу місцевість, я з покорою прийму цю волю.

Проте мушу зазначити, що цей край став для мене рідним. Пам'ятаю, на початку моєї каденції один з наших парафіян, Олег Ляшко з Видубицького монастиря, організував зустріч із Кернесом. Мене вразила його фраза, адресована мені, новому архієрею: "Це Харків, дитинко". З часом я зрозумів глибину цих слів. Харків - місто зі своїм особливим характером. Воно або приймає тебе, або ні. Якщо ж приймає, ти стаєш його частиною назавжди. Мені подобаються ці люди: якщо вони щось обіцяють, то виконують свої слова. Якби у мене стояло питання, де жити і служити – на Галичині чи в Харкові, я б однозначно обрав Харків. Більше того, з гордістю можу сказати, що минулого року мені надали звання "Почесного громадянина Харківської області". Це свідчить про те, що мене визнали своїм, слобожанином.

Зображення: Facebook Архієпископа Митрофана