Інклюзія для дітей з психологічними та поведінковими розладами: розбіжність між сподіваннями МОН та реальними умовами в школах.

Автором цього тексту є Володимир Онацький, кандидат педагогічних наук та заступник директора з навчально-виховної діяльності Центру творчості дітей та юнацтва в Оболонському районі Києва. Раніше він обіймав посаду заступника директора в спеціалізованій школі №23 Києва.

Психічне здоров'я дітей давно перестало бути темою для вузького кола фахівців, нині це -- виклик для суспільства. За даними ВООЗ, кожен сьомий підліток у світі має психічний розлад, а половина випадків починається до 14 років. В Україні ситуацію ускладнює війна: згідно з дослідженнями, третина підлітків має симптоми депресії та пережитої психологічної травми, майже половина -- ознаки психологічного стресу.

Навчальний заклад — це перше середовище, в якому можна виявити, що з дитиною виникають певні труднощі. Саме тут є можливість своєчасно зафіксувати кризові моменти, надати підтримку та допомогу. Проте це можливо лише за умови, що інклюзія буде реалізована не лише формально, а на практиці: з залученням кваліфікованих спеціалістів, системи підтримки та підготовлених педагогів.

Сьогоднішня школа, на жаль, не має необхідних ресурсів для адекватної реакції на цей соціальний виклик. Міністерство освіти, хоча й заявляє про свою увагу до цієї проблеми, пропонує рішення, які виглядають більше як ілюзія турботи, аніж реальні кроки до поліпшення. Які ж існують проблеми в організації інклюзивного навчання для дітей із психічними та поведінковими порушеннями?

У жовтні 2025 року Міністерство освіти і науки України опублікувало рекомендації щодо підтримки дітей, які страждають на психічні та поведінкові розлади. Ці рекомендації базуються на досвіді "Школи супергероїв" — державної мережі сучасних освітніх центрів, розташованих у лікарнях. У таких закладах діти отримують освіту індивідуально або в міні-групах, під медичним наглядом, в умовах спокою та стабільності. Міністерство вважає, що цей підхід можна адаптувати для загальноосвітніх шкіл. Проте це є суттєвою ілюзією, адже клас з тридцятьма учнями, з постійним шумом, дзвінками і контрольними, зовсім не схожий на лікарняну палату.

Учитель, який не має медичних фахівців поруч, не здатний поставити діагноз дитячого розладу та не має права отримувати медичну інформацію. Будь-які спроби дізнатися цю інформацію можуть розглядатися як "порушення прав дитини". Раніше в школах проводили зустрічі з батьками, на яких педагог міг дізнатися про особливості розвитку та потреби дитини. Тепер такі зустрічі відсутні, як і медичні картки чи контакти з лікарями. Відтепер вчителю потрібно "інтуїтивно" вловлювати проблему, в якій він не є експертом. В результаті цього програють усі: дитина, вчитель і сама концепція інклюзії.

Батьки часто не хочуть відкрито говорити про діагноз. В результаті, педагог опиняється наодинці з дитиною, яку йому важко зрозуміти.

Шкільні психологи і соціальні педагоги можуть стати важливою підтримкою для учнів. Проте, їхня кількість у навчальних закладах є недостатньою: за інформацією з nus.org.ua, у 2025 році лише 82,28% українських шкіл мають таких спеціалістів на повну ставку. У Міністерстві освіти і науки визнають, що немають точних відомостей про те, скільки шкіл взагалі позбавлені таких фахівців.

Навіть якщо в навчальному закладі працює психолог, його можливості обмежені без письмового дозволу батьків. Проте, батьки не завжди готові надати таку згоду — через страх, стигму або небажання ділитися особистими проблемами.

Ось із якими ситуаціями може щодня стикатися вчитель. І кожна помилка чи невірна реакція тут може дорого коштувати. Для дитини це може обернутися панічними атаками, аутоагресією, неконтрольованою поведінкою, ризиком травмування себе чи інших. Для вчителя -- виснаженням, емоційним вигоранням, а іноді й звільненням. Для класу -- зірваними уроками. Порівняйте, наскільки відрізняються можливості навчання у лікарняній школі й у звичайній.

Тривожні діти живуть у постійному очікуванні небезпеки. Будь-який гучний звук, погляд чи рух спричиняє паніку. Їм потрібні тиша, м'який голос, передбачуваний розклад, знайоме оточення.

У медичному закладі це стає реальністю: один викладач, спокійна атмосфера, без метушні. Заняття — короткі, з плавним початком і закінченням, що супроводжуються дихальними практиками, малюванням та прогулянками. Тут відсутні поспіх, конкуренція і гамір.

У навчальному закладі панує метушня: контрольні, стрес і постійна напруга. У ті моменти, коли тиша була б доречна, лунає дзвінок або галасує учнівський колектив. Вчитель часто не помічає, як дитина "вибуває" з загального темпу. Там, де необхідно заспокоїти малюка, його підштовхують до дій. А в ситуаціях, коли потрібно надати час на роздуми, від нього вимагають миттєвих результатів.

Діти, які переживають депресивні епізоди, часто виявляють мовчазність. Вони рідко вступають у суперечки або конфлікти. Вранці їм важко підвестися з ліжка, а ввечері – заснути. Іноді вони можуть годинами сидіти, втупившись у простір. Коли їх звертаються, вони відповідають повільно, ніби через товщу води.

У медичному закладі процес навчання розпочинається не з використання підручників, а з відновлення довіри між пацієнтами. Це досягається завдяки музиці, малюванню та відкритим бесідам.

У школі ж очікують активності -- "працюй, відповідай, думай". Але дитина не може, її ресурси вичерпані. Для неї ж кожен день -- наче біг по піску.

Діти, які страждають на ПТСР, не реагують на слова, а на звукові сигнали. Дзвінок телефону, гучний сміх чи навіть сварка здатні перенести їх назад у момент тривоги. Вони можуть застигати на місці, втікати, закривати вуха руками або навіть кричати. Це не просто "капризи", а повторна травматизація, коли вони знову переживають жахи війни. Їхні тіла зберігають пам’ять про вибухи, запах диму та крики інших людей.

У медичному закладі атмосфера під контролем: спокій, короткі заняття з вправами для відновлення відчуття безпеки, допомога психіатра.

У навчальному закладі — численні подразники на кожному повороті: гучний дзвінок, крики, навіть аплодисменти. Вчитель не може зрозуміти, чому учень "втрачає" зв’язок з реальністю, падає на підлогу або голосно викрикує.

Діти, які мають проблеми з поведінкою, часто піддаються осуду з боку оточуючих. Вони можуть голосно висловлювати свої емоції, сперечатися або навіть жбурляти предмети. Але це не прояв агресії, а швидше свідчення їхньої нездатності передати свої переживання словами. Їхні крики, заперечення та вчинки з предметами — це насправді заклик про допомогу.

У стаціонарі з ними щодня працює терапевтична команда: терапія, аналіз поведінки, м'яке навчання з частими перервами, з похвалою за найменший прогрес.

У школі немає команди, є лише вчитель, який має втримати клас, коли дитина зірвалася, заспокоїти її та продовжити урок.

Діти з аутизмом потребують передбачуваності та сенсорної тиші.

У медичному закладі це реалізовано: стабільна атмосфера, постійні ритуали, візуальні орієнтири. Викладач залишається незмінним, завдання повторюються, а простір є знайомим.

У школі -- світло, рух, хаос, гамір, непередбачувані ситуації. Дитина розгублена, тривожна, може замикатись у собі або емоційно вибухати.

Цей список станів дітей, з якими стикаються вчителі, далеко не вичерпний. Серед учнів можна зустріти тих, хто має психопатичні, біполярні та афективні розлади. Всі ці діти, безумовно, потребують належної підтримки та соціалізації, а також особливо створеного середовища та супроводу спеціалістів. Їм необхідний простір, де спокій важливіший за оцінки, а підтримка переважає над звітністю. Однак школа функціонує в умовах постійного шуму, перевантаження та... формальної інклюзії. Коли держава вимагає від вчителя виконання завдань, які можуть бути реалізовані лише командою професіоналів, не надаючи належної підтримки, це вже не про піклування, а про перекладення відповідальності.

Дійсно, рекомендації міністерства пропонують педагогам два варіанти дій у випадку виникнення проблем. Перший з них — це викликати екстрені служби, такі як швидка допомога або поліція, якщо учень проявляє небезпечну поведінку. Другий варіант — спостерігати за змінами в поведінці, настрої та реакціях дитини. Це може бути корисним у медичному закладі, де є спеціаліст-психіатр, але в умовах школи такі підходи не завжди ефективні.

Справжня інклюзія стає реальністю лише за умови, що система функціонує на кожному з рівнів.

Держава зобов'язана на законодавчому рівні закріпити право навчальних закладів отримувати інформацію про поведінкові ризики учнів без необхідності розкривати їх діагнози. Це дозволить тимчасово відсторонювати від навчання тих учнів, які можуть становити небезпеку як для себе, так і для оточуючих, до отримання висновку лікаря. Також необхідно забезпечити наявність посад медичних психологів у школах.

Міністерству освіти необхідно розробити ясний план дій для вирішення кризових ситуацій. Важливо навчити педагогів працювати з психічними розладами, а не обмежуватися загальними розмовами про інклюзію. Не слід покладати всю відповідальність на плечі вчителів.

МОЗ має забезпечити доступ до дитячого психіатра в кожній громаді. Розробити протоколи взаємодії між лікарем і школою.

Інклюзивно-ресурсний центр може не лише формулювати висновки, а й активно підтримувати дітей з особливими освітніми потребами. Він має можливість пропонувати екстернат чи патронаж у випадках, коли навчання в класній обстановці є для них незручним або навіть небезпечним.

Освіта та родина повинні виступати в ролі партнерів. Це не має бути союз, що ґрунтується на замовчуванні, а спільнота, побудована на довірі. Адже неможливо захистити дитину, якщо приховувати її справжній стан.

Методичні рекомендації Міністерства освіти і науки -- крок важливий, але поверховий. І поки МОН звітує про "турботу", вчителі стикаються з реальністю, де щоденна робота нагадує кризову терапію. І де кожен день -- це випробування на витривалість, якої й так бракує.

Школа не є лікарнею, а педагог не виконує роль психіатра. Тому, якщо інклюзія реалізується без належних ресурсів, це може перетворитися на форму насильства для всіх учасників процесу. Найефективніша підтримка для дитини з особливими освітніми потребами не завжди полягає в простому "просто бути поруч". Іноді справжня допомога полягає в усвідомленні того, що дитині потрібне лікування, а не лише оцінка її здібностей.

Українська освітня система повинна бути такою, де вчитель відчуває впевненість, учень почувається в безпеці, а увага до потреб дітей виходить за рамки простої формальності.

Тільки в такому разі можна говорити про справжню інклюзію.