Хто в Україні замислюється над "післязавтра" - і чому так мало людей це роблять.

Ми навчилися говорити "після перемоги" з тією ж легкістю, з якою колись говорили "після Нового року" або "після виборів". Це зручна умовна полиця часу, куди складається все складне й небажане: реальні реформи, зміна правил гри, розмова про владу й відповідальність, перезаснування держави.

Війна лише узаконила цю практику. Тепер у неї є виправдання: "не час для цього". Ми існуємо в умовах постійної повітряної тривоги та очікування наступного ранку. Потрібно дотягнути до вечора, витримати черговий удар, завершити збір, завершити закупівлю. Домовитися про ще один фінансовий транш. Це — життєва система країни, що перебуває в стані шоку, і в цьому немає нічого ганебного. Так триває виживання.

Сутність проблеми полягає в тому, що держава, яка існує в режимі виживання і не має бачення свого майбутнього, може опинитися в чужому сценарії. А суспільство, яке звикло мислити лише в короткостроковій перспективі, зрештою прокинеться в реальності, яку хтось інший давно спланував замість нього.

Якщо відверто задати запитання: хто в Україні сьогодні працює на професійному рівні, мислячи про майбутнє країни не лише в рамках бюджетного року, грантових періодів чи виборчих циклів, а з перспективою на десять-п’ятнадцять років уперед, відповідь виявляється надто короткою та розчаровуючою.

Уряд, який повинен виконувати роль основного координатора, функціонує як диспетчер служби порятунку: постійно вирішує термінові проблеми, усуває наслідки негараздів та заліковує тріщини фразами на кшталт "тимчасово в умовах воєнного стану". Його "стратегії" або ж є просто адаптованими з англомовних шаблонів, або ж складаються з правильних висловлювань, але без реальної політичної волі для їх реалізації.

Політичні партії, що в зрілій державі прагнуть до реалізації стратегічних планів, у нашій ситуації займаються більш приземленими справами: намагатися дожити до наступних виборів, не остаточно зіпсувати відносини з чинною владою та зберегти підтримку своїх фінансових донорів.

Багато аналітичних центрів займаються важливими, але обмеженими питаннями: змінами в податковій політиці, реформуванням окремих галузей, аналізом регуляторних ризиків. Вони діють у межах заданих умов, ретельно вдосконалюючи те, що вже існує. Їхні "стратегії" по суті є лише рекомендаціями для підтримки чинної системи, а не планами для її трансформації.

Медіапейзаж існує під контролем новинних стрічок: "що відбулося сьогодні", "які заяви пролунали вчора", "який скандал розгорівся в даний момент". У такому ритмі немає простору для обговорень, які потребують більше часу і уважності, адже вони не приносять миттєвого задоволення у вигляді кліків, а вимагають півгодини спокійного слухання.

Академічна спільнота або дотримується певної дистанції, або занурюється в настільки теоретичні абстракції, що з цього місця не помітно ані укриттів, ані черг на кордоні, ані кабінетів слідчих.

І в цьому випадку слід висловитися без обиняків, а чітко і відкрито.

В Україні на даний момент не існує жодної організації — ані в урядових структурах, ані в парламенті, ані в університетах, — яка б формально або неформально мала завдання "планувати майбутнє України після війни".

Існують відділи, що займаються "стратегічним плануванням", є "концепції розвитку до 2030 року", а також презентації з красивими графіками. Проте це не більше ніж ілюзія прогресу, а радше місця для легкого самообману. Тут "стратегії" адаптуються під вже визначені політичні інтереси та короткострокові цілі, а не під реальні виклики, з якими доведеться зіткнутися в наступні десять років.

Ми маємо оборонні штаби, але бракує штабу, який би займався плануванням майбутнього. І це також є небезпекою, не менш серйозною, ніж ракети.

Щоб усвідомити масштаб, досить звернути увагу на елементарні, але надзвичайно рідко задавані питання.

Хто сьогодні прогнозує, як зміниться легітимність влади через два-три роки без загальнонаціональних виборів? Хто аналізує наслідки того, що країна може звикнути до існування в умовах, коли всі важливі рішення приймаються в закритих кабінетах, без відкритої політичної конкуренції?

Хто займається розробкою сценарію, в якому мільйони ветеранів повертаються до міст, де їм бракує роботи, ясного місця в суспільстві та належної підтримки? Як уникнути того, щоб це не перетворилося на українську версію постафганського синдрому з усіма політичними та кримінальними наслідками?

Які наслідки можуть виникнути, якщо західний світ втомиться від нашої війни раніше, ніж ми фізично не зможемо продовжувати боротьбу? Мова не йде про моральні оцінки на зразок "вони не мають права втомитися", а скоріше про стратегічне планування: які кроки вживаються вже сьогодні, щоб уникнути ситуації, коли ми ще готові до опору, але ресурси вже вичерпані?

Хто є автором концепції, що визначає, як зміниться співвідношення сил у державі, коли фактична монополія на насильство буде розподілена між армією, численними силовими структурами, добровольчими формуваннями, приватними охоронними компаніями та кримінальними угрупуваннями?

Хто відкрито розробляє план, в якому традиційні політичні еліти намагатимуться повернутися з новими гаслами та "ветеранським антуражем", тоді як нові сили прийдуть із чітким посланням: помститися всім, хто був "при владі" під час великої війни?

Think tank у справжньому сенсі - це не організація, яка рахує індекси й друкує брошури. Це інтелектуальний інструмент, що передбачає структуру загроз і можливостей у горизонті післязавтра і пропонує настільки неприємні, але чесні рішення, що політики спершу обурюються, а потім змушені до них повертатися.

У нас немає такого інструменту. Проте існують окремі особи, які функціонують як "мозковий центр" самостійно: військові, що розробляють концепції майбутньої армії; економісти, які аналізують воєнну економіку не як виняток, а як нову реальність; юристи, готові публічно ліквідувати цілу низку пострадянських інституцій, а не просто їх реформувати; урбаністи, які розглядають міста не як бетонні пустелі грантових проектів, а як динамічні організми.

Але це - розсіяні вогнища. Вони гріють, але не дають карти. Вони не бачать одне одного, не зшиті в єдину робочу рамку.

Тим часом майбутнє не сидить на лаві запасних, чекаючи нашої готовності. Воно повільно вже збирається з нинішніх рішень - прийнятих, відкладених, проігнорованих.

Кожен "тимчасовий" правовий режим, кожне кадрове призначення "до кінця воєнного стану", кожне мовчазне погодження на концентрацію влади - це не просто реакція на момент. Це цеглини в стінах тієї держави, у якій ми опинимося, коли помпезно скажемо: "Війна закінчилась".

І в цьому контексті варто згадати ще одну неприємну деталь.

Держава, що не планує на майбутнє, існує за чужими часовими рамками.

Її майбутнє виглядає не як власний план, а як серія "пакетів рішень", підписаних десь без неї: меморандуми МВФ, кулуарні домовленості великих гравців, внутрішні змови еліт.

Без нашого завтрашнього дня ми безумовно отримуємо:

- реванш старих практик під новими гаслами;

- формальну демократію без реальної суб'єктності, коли вибори є, але рішення все одно ухвалюються поза публічним простором;

- протест ветеранів без політичного представництва, який можна легко вивести за межі суспільства або використати як елемент декору;

- силовий дисбаланс, коли зброя і легітимність розійдуться по різних руках.

Це говорить про те, що ми цілком здатні здобути перемогу у війні, але при цьому можемо втратити мир. І не через нашу слабкість, а через те, що не змогли своєчасно уявити, яким має бути цей мир.

Таким чином, постає необхідність не лише в "черговій ініціативі" чи "новому проєкті", а в абсолютно новому підході до мислення. Потрібен простір, де ми можемо і повинні обговорювати не питання "як пережити залишок року", а уявляти, "в якій країні ми опинимося через п’ять років - і кого з нас уже не буде".

Я вважаю, що правильніше називати це словом "Післязавтра". Це не просто бренд, сайт чи студія, а радше спосіб мислення. Це установка: кожну важливу тему, яку ми сьогодні розглядаємо — мобілізація, судова система, правоохоронні органи, освіта, медіа, місцеве самоврядування — необхідно аналізувати не лише з точки зору "що робити зараз", а й через призму "які наслідки це матиме в день після перемоги та в наступне десятиліття".

Проєкт "Післязавтра" для мене є своєрідною публічною лабораторією для експериментів. Це не просто слова про необхідність воєнної економіки, а спроба реально пережити рік у такій системі. Не обмежуємося фразами на кшталт "суди потрібно реформувати", а ставимо під сумнів: яку справедливість можна зберегти після численних злочинів та величезної кількості травмованих? Це не лише "ветерани - основа держави", а питання: як уникнути перетворення ветеранів на політичних інструментів?

Це можуть бути різноманітні медіаформати, відкриті дебати, закриті робочі команди або тексти, в яких ми наважуємося на те, чого так остерігається офіційна політика: думати про майбутнє і не пристосовувати висновки під потреби конкретних ситуацій.

Мої міркування - не заявка на монополію на таке мислення. Навпаки. Це тест. Перевірка, чи є в країні достатня кількість людей, які інтуїтивно відчувають те саме: що воювати без уявлення про післязавтра - це ризикований варіант? Що героїзм фронту без інтелектуальної роботи в тилу може закінчитися дуже знайомими сюжетами з історії інших країн.

Якщо ви дійшли до цього місця й відчуваєте легку тривогу, змішану з незвичною мотивацією, це може свідчити про те, що ви одна з тих, кому я адресую свої думки. Тоді поставлю вам запитання: чи є серед нас достатня кількість людей, готових не лише боротися за майбутнє, а й взяти на себе відповідальність за нього вже сьогодні?

Якщо так - у України ще є своє післязавтра. Якщо ні - нас дуже хоробро й талановито використають у чиємусь чужому сценарії. Як ми бачимо, нам їх вже написано давно в москві і нещодавно і у Вашингтоні, а я про сценарій написаний в граді Києві, столиці України-Руси.

Також слідкуйте за "Прямим" у Facebook, Twitter, Telegram та Instagram.