Обговорюючи питання болю з обережністю: рекомендації для журналістів, що співпрацюють з жертвами війни.

Від психологічної безпеки до юридичних ризиків -- головні висновки дискусії про журналістику в воєнних умовах.

Як журналістам взаємодіяти з чутливими історіями, спілкуватися з жертвами та свідками воєнних злочинів, зберігаючи їхню безпеку та власні емоційні ресурси? Починаючи з 2022 року, Інститут висвітлення війни та миру (ІВВМ) реалізує проєкт "Україна: правосуддя наживо", що навчає журналістів етичним і безпечним методам висвітлення питань правосуддя, підготовки судових репортажів про воєнні злочини, а також створює платформу для співпраці між журналістами, правозахисними організаціями та міжнародними партнерами.

19 березня відбувся форум "Від свідчення до вироку. Правосуддя в умовах війни", який став підсумковою подією другої фази проєкту, в його межах експерти презентували практичний посібник із конфліктно-чутливої журналістики.

Під час дискусійної панелі "Безпека, етика, чутливість: професійні практики роботи з постраждалими" учасники розповіли про свій досвід роботи з людьми, які постраждали від російських воєнних злочинів, обговорили помилки та поділилися порадами, як зробити цей процес комфортнішим і менш травматичним для обох сторін.

В обговоренні взяли участь: головна редакторка Інституту висвітлення війни та миру та редакторка проєкту "Правосуддя наживо" Даніела Пелед, лідерка ГО "Нумо, сестри" Людмила Гусейнова, журналістка та редакторка Kyiv Independent Євгенія Моторевська, медіаюристка і адвокатеса Оксана Максименюк, експертка координаційного центру з психічного здоров'я Кабінету міністрів України програми "Ти як?" Анастасія Голотенко та провідна дитяча психологиня фонду "Голоси дітей" Юлія Тукаленко.

Ведучою заходу стала медіаекспертка, авторка для ІВВМ та редакторка проєкту "Правосуддя наживо" Ольга Головіна.

У своєму вступі Даніела Пелед підкреслила, що журналісти відіграють в міжнародному правосудді таку ж важливу роль, як і інші учасники судової системи.

Під час створення посібника команда провела консультації з українськими стейкхолдерами для визначення найбільш актуальних потреб. Як зазначила Пелед, акцент було зроблено на темі травми, оскільки в умовах війни вона стала надзвичайно важливою, як ніколи раніше.

Зображення: Керівництво по конфліктно-чутливому висвітленню злочинів під час війни

Модераторка панелі, Ольга Головіна, підкреслила, що обговорення теми роботи з постраждалими в першу чергу стосується відповідальності та піклування.

Вона підкреслювала, наскільки важливо бути обережним у спілкуванні: "У кожного є свої способи впоратися з емоціями, але найголовніше — пам'ятати, що, спілкуючись з людьми, які пережили складні моменти, варто зважити свої слова кілька разів. Потрібно підходити до цього з чуттєвістю і делікатністю, адже ми не знаємо всіх обставин і ніколи не зможемо повністю усвідомити їхній досвід".

Вона звернулася до Людмили Гусейнової з питанням, як знайти ресурси для роботи з травматичним досвідом та підтримувати жінок у їхньому бажанні ділитися своїми переживаннями.

Людмила Гусейнова зазначила, що не всі інформаційні матеріали про постраждалих отримують схвальну реакцію, іноді навіть викликають образу. Тому важливо, щоб тренінги та обговорення на цю тематику проводились регулярно.

Вона зазначила, що близько 20 тисяч цивільних осіб все ще знаходяться в руках російських військ. Більше того, багато людей роками живуть в умовах окупації, під постійним тиском, без можливості висловити свою думку та отримати захист. "Як говорити про це, як ставити запитання — до цього потрібно підготуватися. Коли журналіст або документаліст приходить за свідченнями, важливо, щоб він спочатку надавав інформацію, а не лише отримував її. Це має велике значення. Підготуйте відомості, які зможете передати постраждалій особі. Це стосується інформації про доступні види допомоги в Україні. Ви можете розповісти, що існують об'єднання чоловіків та жінок, які пережили полон, тортури та сексуальне насильство, пов'язане з конфліктом. Це також інформація про спеціалізованих психологів та нові закони, які забезпечують підтримку і допомогу цим людям".

Гусейнова також поділилася своїми переживаннями з приводу неприйнятних запитів від представників медіа. Вона наводить приклад, коли журналісти шукали свідчення для свого матеріалу, орієнтуючись на критерій сексуального насильства, яке сталося в конкретному році: "Мені дуже сумно і боляче, коли отримую повідомлення з проханням: "Ми готуємо матеріал, але наш донор наполягає, щоб це була жінка, яка пережила зґвалтування в тому році". Подумайте, як я маю реагувати на таке. Як я можу запитати: "Хто був зґвалтований у 24 році? Давайте організуємо інтерв'ю". Це абсолютно ненормально".

Вона зазначила, що такі запити завдають болю не лише тим, хто їх отримує: "Організації на кшталт 'Нумо, сестри' керуються людьми, які самі пройшли через ці випробування. У нас немає місця для цинізму чи дистанції. Ваші запити також залишають у нас рани".

Гусейнова також наголосила на важливості ретельного планування умов для інтерв'ю, включаючи вибір місця та організацію транспорту. Вона зазначила, що особи, які повертаються з полону після тривалого часу, часто стикаються з незнайомим оточенням і можуть відчувати страх перед транспортом і скупченням людей.

Вона також підкреслює, що важливо звертати увагу на те, як особа відчуває себе після розмови, особливо після того, як їй доводиться знову переживати трагічні спогади. Саме тому не слід різко завершувати інтерв'ю; краще допомогти людині плавно вийти з емоційного стану. Це можна зробити, наприклад, поспілкувавшись після запису, запрошуючи на чашку чаю або кави, або поцікавившись її потребами.

Водночас вона застерегла від надмірного занурення в чужу проблему та обіцянок, які неможливо виконати, а лише ту інформацію, якою людина зможе реально скористуватися.

Модераторка Ольга Головіна звернулася до Євгенії Моторевської з питанням щодо балансу між етичністю та конкуренцією в медіа, коли редактори часто опиняються перед вибором між етичністю і гарячою темою, яка порушує важливі питання, але може зашкодити людині.

Журналістка зазначила, що її професійні принципи зазнали радикальних змін з моменту початку повномасштабної війни. Раніше вона займалася антикорупційними розслідуваннями, де пріоритетом був публічний інтерес: "Ніщо не могло зупинити мене від публікації матеріалу. Я розуміла, що якщо є публічний інтерес, матеріал обов'язково побачить світ. Проте з початком війни мені довелося переосмислити свої підходи. У випадках воєнних злочинів все виглядає зовсім інакше. Особистий інтерес людей став для мене важливішим за публічний".

Зображення: Євгенія Моторевська

За її словами, у Kyiv Independent були випадки, коли доводилося або відмовлятися від публікації історій, або шукати компроміс. Тож зараз головний підхід у роботі з уцілілими -- це правильна комунікація.

Вона навела приклад матеріалу про страту українських військових, коли родина одного з загиблих не вірила в його смерть і просила не публікувати інформацію: "Ми дуже обережно пояснювали, говорили з ними. Врешті-решт знайшли варіант, який їх не ранив і дозволив нам опублікувати статтю. Ми відмовилися від імені й прізвища, але залишили позивний".

Інший випадок стосувався розслідування подій, що відбулися в Оленівці. Команді вдалося ідентифікувати особу загиблого військовослужбовця, однак його мати, яка знаходилась в окупованому Бердянську, не хотіла приймати правду про загибель свого сина.

"Для мене це було дуже важке рішення, але ми вирішили не включати цю історію в публікацію. Ми лише передали матеріали офісу Генерального прокурора й ООН, але повага до цієї матері для мене важливіша", -- пояснила журналістка.

Моторевська поділилася власними помилками, які стали для неї цінними уроками. Вона згадала, як у момент, коли між нею та свідком встановилася довірлива комунікація, без попереднього узгодження відправила йому знімки військових, серед яких міг бути і загиблий. У відповідь отримала повідомлення про те, що свідок тривалий час відновлювався, а ця фотографія знову повернула його до стану, схожого на полон.

За її словами, цей досвід показав, наскільки важливо попереджати людей про можливі тригери:

"Тепер ми завжди питаємо: чи можна вам показати ці матеріали. Якщо людина готова -- добре. Якщо ні -- ми не наполягаємо. Ми також працювали з темою сексуального насильства й були змушені показувати фотографії та графічні матеріали. Одна з героїнь нашого фільму вперше посміхнулася, коли побачила злочинця, бо для неї це був шанс на правосуддя", -- розповіла журналістка.

Вона також акцентувала увагу на обговореннях у журналістських колах стосовно узгодження інтерв'ю: "Щодо політиків, я вважаю, що узгодження не є необхідним. Проте, коли мова йде про воєнні злочини, ми все ж робимо це, якщо інтерв'ю є надчутливим або виникає запит з боку учасника. Наші героїні фільму про сексуальні злочини переглянули повну фінальну версію, і ми були готові внести корективи".

Зображення: Євгенія Моторевська й Оксана Максименюк

Модераторка Ольга Головіна запитала Анастасію Голотенко, як доносити людям, що все-таки підтримка психологів потрібна як постраждалим, так і журналістам.

Анастасія Голотенко зазначила, що однією з основних проблем залишається скептицизм щодо психологів у осіб, які пережили травматичні події.

"Ми часто чуємо від тих, хто пережив полон, окупацію чи депортацію: 'Лише людина, яка пройшла через подібні випробування, зможе мене зрозуміти.' Це питання дуже особисте – деякі залишаються з цими думками, а інші вирішують звернутися до фахівця," – зазначила вона.

Зображення: Анастасія Голотенко

Вона зазначає, що ставлення до психологічної підтримки значною мірою обумовлено стигматизацією цієї сфери, яка виникла ще до початку повномасштабної війни. "Відчуття радянської психіатрії, яка асоціювалася з репресіями, а також складні межі між психологами і психотерапевтами – усе це негативно впливало на сприйняття. Проте зараз ми спостерігаємо позитивну тенденцію: люди стають більш відкритими до звернень за допомогою і активно цікавляться цією темою".

Вона також акцентувала увагу на результативності методу "рівний рівному" в роботі з постраждалими: "Важливо усвідомлювати, що цей підхід не зводиться лише до спільного досвіду полону, насильства чи інших потенційно травматичних ситуацій. Це також про особу, яка пережила такі події, але змогла їх опрацювати та отримала спеціальну підготовку. Інакше це може призвести до взаємної травматизації".

Подібні програми реалізуються в традиційних університетах, а випускники мають можливість працювати в реабілітаційних центрах. Це сприяє інтеграції осіб з травматичним минулим у суспільство: "Це цивільні навчальні заклади — Полтавська політехніка, університет Шевченка, Острозька академія, Черкаський університет. Це про те, щоб досвід не залишався ізольованим, а став невід'ємною частиною загального життя."

На її думку, травматичний досвід може торкнутися кожного, навіть якщо це не завжди помітно. Суспільство повинно бути готовим до того, що для деяких індивідуумів те, що здається незначним, може спровокувати сильну реакцію.

"Ми ніколи не знаємо, які випробування пережила людина поруч із нами. Це може бути щось зовсім неочікуване — кольоровий шарф чи мелодія телефону. Але це не означає, що нам слід уникати спілкування. Навпаки, це спонукає нас вчитися новим способам комунікації та бути готовими до можливих помилок. Головне питання полягає в тому, як ми реагуватимемо на ці помилки, що скажемо чи, можливо, мовчатимемо", — підсумувала вона.

Ольга Головіна підняла питання залучення дітей до обговорення воєнних злочинів. Вона зазначила, що це викликає ряд етичних проблем, зокрема, чи можуть свідчення дітей мати вагу, і як при цьому убезпечити їх від можливих травм.

Юлія Тукаленко поділилася інформацією про те, що команда фонду "Голоси дітей" створила освітні програми, присвячені етичним аспектам роботи з дітьми, які зазнали травматичних переживань.

"Існує думка, що коли головним персонажем є дитина, це викликає глибше емоційне сприйняття. Це створює спокусу висвітлювати події через призму дитячого досвіду. Проте, перше, що потрібно усвідомити: чи можу я донести цю історію без залучення дитини? Яка моя справжня мета? Чи враховані при цьому інтереси дитини?" — зазначила вона.

Експертка акцентувала увагу на необхідності отримання згоди та участі дорослих. Вона зазначила, що це особливо актуально для малюків, оскільки вони не завжди здатні усвідомити наслідки своєї участі в інтерв'ю.

"Ми обговорюємо необхідність отримання дозволу. До досягнення 12-річного віку рекомендується, щоб батьки або опікун були присутніми. Також надзвичайно важливо навчити дитину, що вона має право не відповідати на запитання," — зазначила Тукаленко.

Вона особливо акцентувала увагу на концепції "формули безпеки", яка підходить як для дітей, так і для дорослих. На її думку, важливо чітко роз’яснити всі аспекти взаємодії: "Безпечний простір означає повернення відчуття контролю особи. Необхідно пояснити: хто я, чому я тут, яка мета нашої бесіди. Слід дати можливість вибрати місце, зробити паузу або запросити когось поруч."

Тукаленко розповіла, що діти можуть реагувати на інтерв'ю по-різному. Для когось це шанс бути почутим і допомогти іншим. Водночас інші можуть погоджуватися через страх відмовити дорослому. Саме тому важливо створювати умови, у яких дитина справді має вибір.

На її думку, інтерв'ю не обов'язково має бути травматичним досвідом. За правильного підходу воно може мати терапевтичний ефект. Важливо не лише говорити про травму, а й допомагати людині осмислити пережите.

Модераторка Ольга Головіна перейшла до питання дотримання балансу між суспільним інтересом і правом людини на приватність. На що Оксана Максименюк відповіла, що ключову роль у цьому процесі відіграє редактор і командна робота. Журналіст, занурюючись у тему, часто втрачає відчуття межі, саме тому потрібен зовнішній погляд, який допоможе оцінити матеріал критично. Також важливою є юридична перевірка.

"Перше, на що варто звернути увагу -- чи дійсно ця інформація є суспільно важливою. Наприклад, журналісти часто підкреслюють вік: "жінка старшого віку пережила насильство". Але чи додає це ваги? У більшості випадків -- ні. Вік може ідентифікувати людину, але не завжди є необхідним", -- пояснила Максименюк.

Вона також акцентувала увагу на деяких аспектах, які можуть виявитися надмірними. Зокрема, мова йде про локацію інциденту або інші деталі, що допомагають визначити особу. У багатьох ситуаціях така інформація не є вирішальною для сприйняття події.

Окремо Максименюк зупинилася на використанні фото 1 відео, особливо з соціальних мереж. Вона сказала, що навіть відкритість таких матеріалів не означає автоматичної можливості їх використання.

Експертка також підкреслила важливість отримання згоди від постраждалих, але застерегла, що цього недостатньо: "Навіть коли ви отримали згоду, ви маєте оцінити, чи потрібно це публікувати. Люди не завжди розуміють наслідки. Наприклад, людина, яка пережила сексуальне насильство, після публікації може стати об'єктом переслідування і нападок".

Модераторка зазначила, що фотожурналісти часто виправдовують публікацію чутливих зображень потребою "повернути Україну на сторінки новин". У зв'язку з цим, вона звернулася до спікерок із запитанням, чи можливо створювати емоційні фотографії, зберігаючи етичне ставлення до людей.

Зображення: Анастасія Голотенко, Людмила Гусейнова та Юлія Тукаленко

Юлія Тукаленко поділилася, що журналістам колись запропонували провести порівняння між різними типами зображень — на яких обличчя постраждалих були відкриті, і більш нейтральними, що зберігали анонімність. За її словами, всі присутні погодилися, що не завжди потрібно порушувати конфіденційність, щоб викликати емоційний відгук. Вражаючими виявилися навіть ті фотографії, на яких людина була зображена зі спини або лише частково.

Людмила Гусейнова поділилася своїми переживаннями щодо можливих тригерів під час зйомок: "Я неодноразово стикалася з ситуаціями, коли мені не повідомляли про майбутнє фото чи відео. Чомусь інколи під час зйомки все навколо обгортається в темний колір. Це викликає страх, можу вам сказати. Дуже важко налаштуватися на процес. Один раз я зовсім відмовилася від подальшого спілкування, оскільки не змогла перебороти внутрішній бар'єр. Це особливо неприємно для тих, хто пережив тортури, полон або стресові ситуації, коли фотографи підходять ззаду. Намагайтеся уникати таких моментів або заздалегідь обговорювати з людиною, з якого боку її знімати."

Окрім того, вона радить журналістам бути обізнаним щодо дій у випадку, якщо у людини почнеться панічна атака або нервовий зрив. Тому дуже важливо перед інтерв'ю проконсультуватися у психологів, мати при собі заспокійливі краплі, воду та серветки.

Оксана Максименюк щодо чутливих фото сказала, що ключовою є майстерність фотографа, аби донести інформацію без порушення гідності: "Фото жінки з Бучі, де показано лише манікюр, було набагато промовистішим, ніж фото, де виносили з розбомбленого будинку в Києві чоловіка, який був роздягнений".

На її думку, альтернативні методи, такі як загальні концепції, розмиті образи та непрямі символи, можуть виявитися не менш результативними. "Вони здатні передати не менше інформації та донести до світу правду про злочини", – зазначає вона.

Анастасія Голотенко зазначила, що міжнародна аудиторія не активно користується українським сегментом Facebook і не цікавиться матеріалами місцевих медіа чи регіональних ресурсів. Водночас, перенасичення українського інформаційного простору контентом, що містить травматичні елементи, лише погіршує ситуацію, провокуючи нову травматизацію.

Вона вважає, що протягом років повномасштабного конфлікту українське суспільство звикло до жорстоких зображень, тому те, що може здаватися нам не надто шокуючим, може вразити міжнародну аудиторію.

Євгенія Моторевська зазначила, що українські журналісти не є лише спостерігачами, а активними учасниками конфлікту, оскільки багато з них мають родичів, які перебувають в окупації або в полоні, а деякі вже втратили близьких. Тому, за її словами, редакторам важливо усвідомлювати чутливі теми для своїх журналістів і, якщо певні питання можуть викликати емоційний дискомфорт, спробувати знайти альтернативні варіанти. Це є частиною відповідального підходу до роботи з командою в умовах війни.

Євгенія також зазначила, що незважаючи на те, що теми є досить важкими, їх обговорення не повинно зупинятися. Наразі команда Kyiv Independent має намір зайнятися підготовкою матеріалу про випадки зґвалтування дітей: "Ця тема викликає у мене великий страх, оскільки існує безліч етичних аспектів, які потрібно врахувати".

Водночас вона переконана: якщо медіа не писатимуть про це, то для світової спільноти цієї проблеми не існуватиме, а з роками ці злочини можуть бути забуті. Саме тому такі теми потрібно фіксувати -- робити правильно, етично, але не замовчувати.