Неможливо уявити гірше, ніж злочин. Які причини спонукали Росію розпочати масштабний конфлікт з Україною?

#Політика

Повномасштабне вторгнення в Україну -- фатальна помилка Кремля. Якби Володимир Путін знав, що не візьме Київ за три дні, він, напевно, не ризикнув би напасти. Однак і самим лише волюнтаризмом диктатора ситуацію не пояснити. Насправді велика війна стала підсумком внутрішніх процесів, які тривали в російській владі упродовж останніх 20 років. І без усвідомлення цього годі й сподіватися, що у Європі укладуть тривалий мир.

Текст опубліковано на сайті LB.ua

Напад Росії на Україну в лютому 2022 року мав свої корені в трьох глибоких причинах та одній ситуаційній деталі. Ситуаційною обставиною стала невідповідність між реальним становищем Росії та України та уявленнями Кремля. Тривала стабільність влади, брак опозиції та жорстка цензура в медіа протягом багатьох років здатні формувати у диктаторів спотворене уявлення про світ. Варто також врахувати психологічні особливості Володимира Путіна та його тривалу ізоляцію під час пандемії 2020 року. Тому не дивно, що російський президент дійшов до висновків про непереможність Росії, штучність України та байдужість міжнародної спільноти до масштабного конфлікту. Ілюзії переважили над реальністю.

Трьома причинами повномасштабного вторгнення були:

а) Авторитаризм виступає як ефективний інструмент, що Кремль використовує для реалізації стратегії зовнішньої експансії з метою вирішення власних внутрішніх криз. Це можна охарактеризувати як "маленька переможна війна" або "експорт хаосу", і Кремль демонструє готовність продовжувати цю політику, зокрема щодо України.

б) Імперіалізм — це частково вдалий процес Кремля щодо перерозподілу глобального впливу, що має на меті закріплення Росії на особливій позиції ("вставання з колін", "багатополярний світ" і "можемо повторити"), а також відновлення імперських амбіцій, в тому числі за рахунок України.

в) великоросійський шовінізм і українофобія – це особисте неприйняття Путіна України, яка стала яскравим і загрозливим для Росії прикладом демократичних змін та європейської інтеграції. Це неприязнь переросла в заперечення самої ідеї існування українців, адже він стверджує, що "росіяни та українці – це один народ".

Перетин цих трьох шляхів у одному місці (Україна) та в один час (післяковідний період) разом з ілюзіями спонукають російського авторитарного лідера прийняти доленосне рішення про захоплення України.

Авторитаризм: "невеличка тріумфальна війна"

Усупереч поширеним уявленням, Путіна турбує рівень лояльності не лише еліт, але й простих росіян. Щонайменше раз за кар'єру він мусив відмовитися від початкового задуму через тотальний спротив населення -- під час монетизації пільг 2004-2005 рр. Витрати на пропаганду та фальсифікація виборів є очевидними ознаками того, що для Путіна важлива картинка всенародної підтримки -- хай навіть і нещирої. Щойно президентський рейтинг починає знижуватися, Кремль докладає всіх зусиль, аби виправити ситуацію -- і батогом, і пряником.

Здійснення зовнішньої експансії як засобу для вирішення внутрішніх проблем є давньою практикою, що притаманна не лише автократам, але й демократичним режимам. Кремль, варто відзначити, вміло оволодів цією стратегією і використовує її з максимальною ефективністю.

Вперше термін "маленька переможна війна" був використаний для легітимації приходу Путіна до влади. Можливо, що вторгнення Шаміля Басаєва в Дагестан у серпні-вересні 1999 року стало результатом спеціальної операції, проведеної ФСБ. 16 серпня того ж року Путін став главою російського уряду. Зокрема, ФСБ організувала серію вибухів у житлових будинках в російських містах у вересні, відомих як "рязанський цукор". Ці події створили передумови для початку Другої чеченської війни 30 вересня — кульмінаційного етапу плану. 31 грудня 1999 року Борис Єльцин призначив Путіна виконуючим обов'язки президента, 6 лютого 2000 року Грозний впав, а 26 березня Путін був обраний президентом Росії з незначною перевагою у 53 %.

Кремль знову вдався до цього методу через два роки. Наприкінці 2002 та на початку 2003 року рейтинг Путіна знизився навіть нижче показників його першого президентського року, а попереду вже маячили вибори до Державної думи, яка залишалася поза контролем. У вересні та жовтні 2003 року російська сторона спровокувала конфлікт навколо острова Тузла в Керченській протоці. Незважаючи на тверду позицію України, провокація не принесла бажаних результатів, проте Кремль все ж отримав певні вигоди на внутрішній арені. Рейтинг Путіна зріс на 10%, партія "Единая Россия" здобула 223 мандати, а націонал-шовіністична партія "Родина" – ще 37, що в сумі забезпечило їм абсолютну більшість у парламенті.

Третій раз стався 2008 року. У травні збіглися в часі велика рецесія й заміна Путіна на Дмитра Медвєдєва -- хай маріонеткового, але іншого президента. Попередні дев'ять років ціна на нафту зростала з приблизно 20 до майже 140 доларів за барель, і ще ніколи у своїй історії пересічні росіяни не жили так добре. Кінець епохи багатства викликав закономірну фрустрацію народних мас, аби виправити становище, терміново організували війну проти Грузії. За якихось п'ять серпневих днів Путін додав у рейтингу 13 %, при тому лише як прем'єр. Війна виправдала себе на всі 200 %, але про її зовнішньополітичні наслідки йтиметься нижче.

На межі 2011 і 2012 років в Росії розгорілася нова внутрішня криза. У вересні було оголошено про так звану "рокіровку" – добровільну відмову Медвєдєва від участі в президентських виборах на користь Путіна. А в грудні сталися масові фальсифікації на виборах до Державної Думи. У Москві спалахнули протести на Болотній площі. Чому ж росіянам не вдалося скинути владу – це тема для окремої дискусії. Важливо те, що для Путіна це були одні з найважчих моментів у його житті.

Хоча документальних підтверджень цього немає, численні свідчення свідчать про те, що відео страти лівійського лідера Муаммара Каддафі, яке було опубліковане 20 жовтня 2011 року, залишило яскравий слід у свідомості російського диктатора. Спостерігаючи за останніми моментами Каддафі, Путін усвідомив два ключові факти: втрата влади може призвести до трагічної загибелі; а громадянська непокора, особливо "кольорові революції", організовані Заходом, становлять серйозну загрозу для режиму. Дії Кремля в наступні роки лише підтверджують цю точку зору.

Ця криза була настільки серйозною, що потребувала комплексного реагування. Деяких активних представників болотного руху було репресовано, в той час як широким масам було запропоновано Олімпіаду в Сочі. Проте в Україні розпочалася Революція гідності, і страхи Путіна знову спалахнули.

Щоб покарати Україну та запобігти подібним тенденціям у Росії, у лютому 2014 року Путін ухвалив рішення про анексію Криму — безпрецедентний крок для Європи після закінчення Другої світової війни. Рівень підтримки Путіна під час Кримської кампанії досяг вражаючих 86-88%. Успіх цієї операції відкрив Кремлю можливість для провокацій на сході України, а в серпні дозволив розпочати відкриту агресію на Донбасі.

Кримський феномен втратив свою силу в 2018 році. До труднощів режиму додалися економічні проблеми, зокрема зниження цін на нафту, жахливі наслідки пандемії COVID-19, яка забрала, щонайменше, мільйон життів, а також криза легітимності, що виникла через обнулення конституції в 2020 році.

Станом на середину 2021 року популярність Путіна впала більш ніж на 20%. Виходом із цієї кризи повинна була стати нова переможна війна — на цей раз не обмежена невеликими масштабами. Оскільки анексію Криму та конфлікт на Донбасі в Кремлі сприймали як успішні кампанії, Україна знову стала об'єктом агресії.

Імперіалізм: "підйом з колін"

На противагу поширеній думці, Путін за час свого президентства не перетворився з простого корупціонера на глобального терориста — він завжди був таким. Протягом десятиліть аналітики в Росії, Україні та Заході потрапляли під вплив небезпечної ілюзії щодо суті путінської влади. Вони вважали, що, переживши важкі 90-ті, він прагне лише до особистого збагачення як лідер країни (палац у Геленджику став підтвердженням цієї теорії).

Проте, насправді, Путін з самого початку демонстрував психопатичні риси, без вагань вдаючись до вбивств росіян для досягнення своїх цілей (від вже згаданого рязанського цукру до справи Олексія Навального) і не виявляючи жодних ознак співчуття до випадкових жертв ("Курськ" 2000 року, "Норд-Ост" 2002 року, Беслан 2004 року). Масштаб злочинів Путіна визначався лише його можливостями та реакцією міжнародної спільноти, точніше, її відсутністю. Таким чином, з кожним новим десятиліттям і кожним додатковим мільярдом доларів на рахунках Кремля, кількість жертв путінізму лише зростала.

Таким чином, Путін ніколи не мав наміру відновлювати СРСР; ця ідея завжди була частиною його світогляду. Поки російське суспільство залишалося чітко антирадянським, йому доводилося грати роль демократа, реформатора та технократа. Наприклад, у 1994 році лише 20% росіян вважали Сталіна найвизначнішою фігурою в історії, а 35% – Леніна. Тому не дивно, що в грудні 1999 року, у своїй статті "Росія на межі тисячоліть", Путін стверджував, що радянський досвід важливо враховувати, але водночас не слід забувати про "колосальну ціну, яку сплатило суспільство та народ під час цього соціального експерименту".

Проте виклики посткомуністичного переходу породили в суспільстві певний червоний ресентимент, що змусило Путіна змінити "генеральний курс". Вже у 2000 році він відновив радянський гімн (без тексту), а в 2005 році охарактеризував розпад СРСР як "найбільшу геополітичну катастрофу XX століття". Хоча вислів "вставання з колін" був відомий ще за часів Єльцина, саме за Путіна він набув особливого розголосу.

Поки Росія використовувала свої значні доходи від нафти для подолання наслідків дефолту 1998 року, Путін реалізовував помірковану зовнішню політику. Більше того, під час глобальної боротьби з тероризмом Росія виступила союзником США, надавши в 2001 році військову підтримку Північному альянсу, який був основним противником талібів в Афганістані.

Однак недовгий етап дружби завершився у 2004 році, коли відбулося чергове розширення НАТО, яке включало країни Балтії, а також Помаранчева революція. Путін сприйняв ці події як зраду і особисту образу. У той час, коли ціни на нафту зростали (2006-2007 роки — до 120-140 доларів за барель), реакція не забарилася.

У 2007 році Володимир Путін зробив знамениту Мюнхенську промову, що стала відправною точкою для нової етапу російської експансії. Він акцентував увагу на кризових явищах однополярного світу та виразив бажання Росії мати незалежну зовнішню політику. Вже наступного року ці заяви отримали підтвердження у вигляді вторгнення Росії до Грузії.

Проте для нового президента США Барака Обами питання туалетів для трансгендерів у навчальних закладах виявилися пріоритетнішими, ніж російська агресія. У результаті Кремль не лише уникнув санкцій, а й отримав можливість для перезавантаження відносин з Америкою. З 2009 по 2015 рік американські літаки здійснювали перевезення військових вантажів до Афганістану, пролітаючи через територію Росії.

Оскільки Грузія перестала бути під контролем Путіна, він без вагань вирішив застосувати силу проти України у 2014 році. І коли йому не було дано належної відповіді, він у 2015-2016 роках розпочав військові дії в Сирії. Російське втручання в цю війну фактично розпочалося ще в 2013 році з постачання хімічної зброї і тривало до падіння Башара Асада в 2024 році. Слабкість Обами, який не відреагував на порушення своєї червоної лінії щодо хімічної зброї, а також новий ворог – ІДІЛ – сприяли успіху російської стратегії: Кремль знову став не ізгоєм, а "шанованим партнером".

Ситуація змінилася за Дональда Трампа -- америкаці вдарили "томагавками" по Шайрату 2017 року і розстріляли "вагнерівців" авіацією під Хішамом 2018 року. Але прихід до влади Джо Байдена (колишнього віцепрезидента Обами) повернув усе. Росія продовжила вільно почувати себе в Сирії (а заодно й у вісьмох країнах Африки), натомість США із трансльованою на весь світ ганьбою залишили Кабул.

Тож 2021 року Путін відчув себе настільки впевненим, що вирішив у буквальному сенсі завоювати Україну. Знаком про остаточне рішення напасти можна вважати публікацію в червні статті "Про історичну єдність російського і українського народів". У грудні Путін висунув США ультиматум, фактично зажадавши ліквідувати військову інфраструктуру НАТО в усій Східній Європі. Проміжною демонстрацією сили Росії стало втручання в протести у Казахстані 5-19 січня 2022 року. Ультиматум відкинули 26 січня 2022 року.

На основі Мюнхенської промови, ультиматуму 2021 року, а також виступів Путіна 21 і 24 лютого 2022 року, можна визначити основні принципи, які характеризують путінський режим, а також ключові вимоги щодо ролі Росії в міжнародному контексті, які викладені в програмі університетського курсу "Основи російської державності".

Загалом їх можна сформулювати так:

а) Росія є окремою державою-цивілізацією, рівною за статусом США і Китаю, з власною сферою впливу, до якої входить Україна;

б) Росія має на меті не тільки відстоювати свої власні інтереси, а й сприяти встановленню "світової справедливості", яка включає в себе права на альтернативні до західних стандарти та "традиційні цінності".

Практично це означало повернутися до моделі Першої холодної війни з розділенням на країни-наддержави і країни-сателіти. Змінювалася лише кількість полюсів -- тепер їх мало бути три: США, Китай і Росія. Завоювання України ставало останнім аргументом в російській заявці поділу світу на трьох.

Успішне приєднання України:

1) утверджувало Росію як другу за воєнним потенціалом країну у світі, зокрема, збільшувало її збройні сили;

2) визначало кордони недоторканої зони впливу Москви, зменшуючи вплив США та НАТО в Східній Європі;

3) перетворювало Росію на лідера світового антиамериканізму, а США занурювало в чергову іміджеву кризу;

4) інтегрувало природні ресурси України — від газу до зерна — у російську економіку;

5) дозволяло якщо не розв'язати, то принаймні полегшити етнодемографічну кризу в Росії;

6) змінювало співвідношення сил на нафтовому і газовому ринках Європи на користь Російської Федерації;

7) сприяло створенню умов для остаточного вирішення питання Криму та скасування західних санкцій;

8) відкривало шлях до формального відродження СРСР 2.0 у соту річницю першого союзного договору.

Отже, якщо Мюнхенська промова лише проголошувала наміри відновлення чергової російської імперії, то "взяття Києва за три дні" стало реальним втіленням цих амбіцій. Без контролю над Україною не могло бути й мови про рівноправне співіснування з США та Китаєм. Оскільки ані Захід не бажав визнавати московські претензії, ані Київ не планував капітулювати без опору, Путін вдався до "останніх аргументів влади".

Великоросійський шовінізм та українофобія: концепція "єдиного народу"

Якщо російські "маленькі переможні війни" та "вставання з колін" могли бути спрямовані на різні країни, не обов'язково на нашу, то третя причина масштабного конфлікту безпосередньо стосується України. А точніше, великоросійський шовінізм давно став ключовою стратегією Кремля, під який потрапляли різні групи, зокрема американці (в політичному контексті), представники ЛГБТ (в гендерному), євреї (в етнічному), мусульмани (як іммігранти та за релігійною ознакою) та інші меншини. Однак ненависть до українців в Росії розвивалася цілеспрямовано.

У багатьох колишніх імперіях звільнення найбільших колоній або периферій часто викликало потужний сплеск реваншистських настроїв. Як Британія тривало утримувала Ірландію, а Франція – Алжир, так і Росія досі не може примиритися з незалежністю України. Російсько-українська холодна війна за Крим тривала з 1992 по 1997 рік, а домінування Москви у відносинах з Києвом ніколи не зникало. Найважливіше, що імперські шовіністичні та українофобські настрої були поширені не тільки серед політичних еліт, але й серед широких верств російського населення. Тому Путін мав чимало підстав для реалізації своєї політики.

До заперечення існування українців Путін прийшов не одразу. 2001 року він вітав з Днем Незалежності "багатонаціональний український народ". З 2004 року в мові Путіна надовго прописалося формулювання "братній український народ", яке він використовував і під час привітань, і протягом газових війн.

Помаранчева революція 2004 року стала для Путіна особистою образою: українці не лише відмовилися слідувати російському сценарію і приймати "наступника", але й наважилися відкинути кандидатуру Віктора Януковича, яку підтримував Кремль. Народні протестні рухи завжди викликали неприязнь у колишнього чекіста, але цього разу він зазнав ганебної поразки, адже передчасно привітав Януковича з перемогою. Відтак, Путін розпочав економічний тиск на Україну.

Президентство Януковича лише укріпило Путіна в його поглядах. 27 липня 2013 року в Києві на конференції "Православно-слов'янські цінності -- основа цивілізаційного вибору України" Путін прямо, хай і з численними застереженнями, сказав, що "спільні духовні цінності" роблять росіян, українців і білорусів "єдиним народом".

Тріумф Революції гідності став каталізатором для Путіна, активуючи старі образи з подій Майдану 2004 року та Болотної площі 2011/12. Це призвело до перетворення його неприязні до України на глибоку ненависть. Як наслідок, відбулися анексія Криму та вторгнення в Донбас.

Гібридний конфлікт, що розгорнувся проти України, переслідував численні цілі:

1) Відреагувати на українців, які знову позбулися кремлівського ставленика, щоб відновити для Путіна образ сильного лідера.

2) заблокувати можливість України вступити до НАТО, залишивши її під контролем Росії;

3) захопити ключовий порт Чорного моря -- Севастополь, а заразом і кримський шельф з родовищами газу й газопроводами;

4) показати росіянам негативні наслідки кольорових революцій;

5) дати російському суспільству почуття втіхи від "повернення в рідну гавань" Криму -- одного з найцінніших імперських символів -- і тим подолати наслідки Болотної.

Більшість з цих цілей вдалося реалізувати, але Росія виявилася не готовою до широкомасштабного конфлікту. Тому Путін вирішив підтримати внутрішню напругу в Україні, намагаючись змусити Київ повернути Донбас на умовах Кремля, включаючи російську мову та заборону вступу до НАТО. Очікуючи на падіння влади Майдану, Путін демонстрував дружелюбність, називаючи українців братнім народом у своїх виступах 2014-2019 років. Проте навіть тоді він не забував згадувати про «один / єдиний народ».

Перемога Володимира Зеленського на виборах 2019 року мала б змінити підхід Путіна, оскільки новий президент України ще рік до цього підкреслював важливість діалогу з Росією і виглядав менш агресивно в порівнянні з Петром Порошенком. Проте під час Петербурзького міжнародного економічного форуму 7 червня 2019 року Путін не згадав про "братній народ", говорячи про Україну. Натомість він також торкнувся білорусів, заявивши: "історія склалася так, що ми -- єдиний народ, і я вважаю, що білоруси, росіяни та українці -- це один народ".

У своєму інтерв'ю для ТАСС 20 лютого 2020 року Володимир Путін проігнорував можливість заперечень з боку українців щодо ототожнення їх з росіянами, заявивши: "Я вже неодноразово висловлював думку, що ми є одним народом". На зауваження, що українцям це може не подобатися, він відповів: "Не можу сказати, подобається це чи ні, але якщо поглянути на реалії, це так і є". Цю позицію Путін продовжував відстоювати й у наступні роки: у його статті 2021 року вже йшлося про це, а в промовах 21 лютого та 30 вересня 2022 року він знову акцентував увагу на тому, що населення України є "нашими родичами" та "частиною нашого єдиного народу".

Таким чином, українофобія Путіна ґрунтується на двох основах, що мають як особистий, так і інституційний вимір. Як диктатор, Путін не може терпіти успіхи України в демократизації, європейській інтеграції та націотворенні. Україна стає прикладом для опозиції, приваблює нижчі верстви еліти та підриває єдність серед звичайних росіян.

Путін, як природжений диктатор, не може пробачити українцям втрату власного авторитету — повалення Януковича — і це сталося вже двічі. Як посадовець, що прагне загарбання, він усвідомлює, що без підкорення України не можливо реалізувати жодну концепцію "великої Росії". Путін, можливо, справді вірить у наявність "триєдиного російського народу", але навіть якщо це не так, він, безперечно, відчуває неабияку ненависть до "англосаксів" і "бандерівців", вважаючи їх винуватцями всіх негараздів, що трапляються в Росії.

Висновки

Немає сенсу приховувати правду: усі попередні 20 років правління Путіна підтверджували правильність його обраної стратегії. Вона включала малозначні, але приємні для народу війни, демонстрацію сили на міжнародній арені, а також прояви державного шовінізму та українофобії. Росія систематично здобувала перемоги, в той час як Україна змушена була відступати, а США та Європа, по суті, ігнорували руйнування світового порядку, що здійснювалося Кремлем, а також агресію проти сусідніх країн. Таким чином, диктатор мав всі підстави вважати, що й цього разу ситуація розв’яжеться на його користь.

Захоплення Києва протягом трьох днів стало б не лише найбільшим тріумфом для самого Путіна, але й важливим досягненням Росії з 1953 року.

По-перше, чергова внутрішньополітична криза була б відстрочена ще на одне-два десятиліття. За захоплення "матері міст руських" росіяни вибачили б Путіну абсолютно все і назавжди. Сам диктатор міг би відродити новий СРСР і очолити його, передавши РФ наступнику.

По-друге, глобальна архітектура була б остаточно підірвана, а авторитарний альянс між Москвою, Пекіном, Тегераном і Пхеньяном зміг би домінувати над дезорієнтованим і розрізненим демократичним Заходом. Хоча Кремль не повернувся б до біполярного розподілу світу, як це було в ХХ столітті, але виконувати роль одного з трьох світових контролерів — це зовсім не погано.

По-третє, деградація та зникнення етнічних росіян могли б бути зупинені на багато років, а трансформація православної Росії в ісламський Русистан була б відкладена на тривалий час. Втрата української (а згодом і білоруської) нації стала б вигідною для Кремля.

Погодьтеся, мало який деспот устояв би перед такою спокусою. А це означає, що без руйнування путінського режиму й перетворення Росії на нормальну державу Україна буде в небезпеці. Навіть коли підпишуть перемир'я.

Бо причини, які породили одну агресію, рано чи пізно породять іншу.

І ми повинні бути підготовленими до цього.