''Географія знаходиться на грані вимирання''. Український освітянин коментує тривожний сигнал з НМТ-2025, ''освітніх жартівників'' та виклики, що стоять перед державними школами.

Нещодавно у соціальних мережах розгорілася жвава дискусія навколо посту вчителя Андрія Уткіна, у якому він розповів про ситуацію в державному навчальному закладі. Адміністрація заборонила йому організовувати зустрічі з учнями після уроків, щоб разом грати в настільні ігри, співати пісні та насолоджуватися смаколиками. За словами вчителя, це стало однією з причин його звільнення. Наразі Андрій викладає географію в приватній школі в Києві, проводить заняття для учнів "Школи Супергероїв", що діє на базі "Охматдиту", і навіть робить прямі трансляції з Антарктиди!

OBOZ.UA поспілкувався з Андрієм Уткіним про "аніматорство" серед учителів, різницю між державними і приватними закладами освіти і важливість TikTok у сучасних методах викладання. Чому випускники дедалі рідше обирають географію на НМТ, що варто змінити у школах, щоб молодь йшла вчителювати, та що не так із програмою НУШ? Про це та багато іншого - у першій частині нашого інтерв'ю.

- Пане Андрію, ваш допис про причини звільнення з державної школи, як зараз модно казати, підірвав мережу. Однією з причин ви називали заборону збиратися з учнями на позакласні заходи. Які ще проблеми ви б назвали у державних школах, через які не залишилися там працювати?

Вибір покинути державну школу не став для мене спонтанним чи емоційним рішенням – це було результатом тривалого процесу. Я зіткнувся з численними обмеженнями, які ускладнювали як розвиток дітей, так і мою роботу як педагога. Йдеться не лише про адміністративні регуляції, а й про загальну відсутність гнучкості: коли важко змінити формат уроку, запровадити сучасні методики чи запропонувати інноваційні рішення без зайвих узгоджень.

Не можна обійтися без обговорення теми заробітної плати. Вона залишається досить низькою, особливо якщо ви прагнете бути не просто вчителем за розкладом, а професіоналом, який постійно розвивається, вкладає свій час у дітей поза уроками, бере участь у різних заходах і працює з натхненням. А якщо до цього додати ще й обов'язки батька, фінансовий тягар стає ще важчим.

Я маю честь знати талановитих педагогів у державних навчальних закладах, які щодня здійснюють справжні дива, незважаючи на складнощі. Проте я обрав для себе інший шлях, який дозволяє мені реалізовувати свій потенціал і забезпечувати своїй родині комфортне життя.

Які причини спонукали вас обрати професію вчителя? Які фактори на це вплинули? Як ви вважаєте, якими рисами має володіти сучасний педагог?

На моє рішення вплинули троє абсолютно незалежних один від одного людей. Першим був мій дідусь, який ніколи не працював учителем, але умів так захоплююче розповідати про різні країни та народи, що з дитинства я сприймав його розповіді не лише як знання, а як справжнє мистецтво передачі досвіду. Другим був мій вчитель географії в школі, Ігор Каньшин. Він навчав мене тому, як вчитель може запалити інтерес, залучити до навчання, надихнути та оживити уроки.

Уже в 9-10 класі я чітко знав, що хочу викладати географію й історію. Після першого досвіду проведення уроку на дні самоврядування сумніви зникли остаточно. На жаль, у Києві не було спеціальності "географія та історія", тож я вступив на "географію і біологію" - хоча біологію в школі зовсім не любив. І тут доля звела мене з викладачем ботаніки та ґрунтознавства Іваном Борисовичем Чорним. Хоч він і належав до "старої гвардії", саме Чорний довів, що вік не має значення, коли йдеться про справжню педагогіку. Повага, емпатія, пристрасть до справи - без цього педагогіка не працює.

Урок у початкових класах, під час якого ви провели трансляцію з Антарктиди, справив на мене величезне враження! Ви згадали, що учні самі ініціювали цю ідею. Чи трапляються такі випадки часто? Чи сподобалось це дітям?

- Насправді ідея телемосту зі станцією "Академік Вернадський" була суто моєю, але народилася не за один день. Ми вивчали у школі Антарктиду, діти активно цікавилися: "А як там виглядають станції?", "А що їдять полярники?", "Чи можна там полювати?". Я намагався зробити уроки цікавішими - додавав віртуальні тури, демонстрував вебкамери зі станцій, моделював кліматичні умови через платні додатки. Але згодом відчув: хочеться чогось більшого, живого, несподіваного.

Одного разу в нашій школі відбулася надзвичайна зустріч з українським полярником Олександром Полуднем. Разом з колегами ми організували участь учнів сьомих класів у цій події, і після нашого знайомства з паном Олександром він погодився, що колись ми зможемо провести пряму трансляцію з Антарктиди. Через тиждень я викладав урок у "Школі Супергероїв", під час якого ми показали всі можливості сучасних технологій у навчанні. Це стало справжнім тріумфом. Проте, незважаючи на успіх, я прагнув до ще більшого. Ідея прямих трансляцій захопила мене, але я вирішив зберегти її в таємниці, щоб створити ефект несподіванки. Я майже нічого не розповідав ані дітям, ані адміністрації, хоча мав підготувати детальний звіт про процес уроку. Лише кілька людей були в курсі моїх планів.

Цей процес вимагав величезних зусиль у технічному, організаційному та емоційному планах: потрібно було налагодити взаємодію трьох різних установ. І все це відбувалося на фоні постійних тривог. Нічого не могло змусити мене відмовитися від цієї амбітної задумки. Навіть перелом двох хребців у моєму куприку лише на тиждень відтермінував дату заходу.

Ми зуміли інтегрувати географію з інформаційними технологіями і провели спільний онлайн-урок разом із освітньою територією MIDGARD, де я працюю, де колега ІТ-вець демонстрував неймовірно цікаву побудову графіка ходу температур, зафіксованих в Антарктиді за останні 10 років.

Я проводив урок у стінах державної установи "Школа Супергероїв", яка розташована неподалік від величного "Охматдиту". Ми транслювали заняття до навчальних осередків у медичних закладах по всій Україні. Особливою родзинкою нашого уроку стало пряме включення зі станції "Академік Вернадський", де пан Олександр зумів вразити всіх, продемонструвавши крижану темряву антарктичного світанку на фоні теплого українського дня.

Коли все склалося якнайкраще, я звернувся до пана Олександра з проханням про допомогу в організації ще одного заняття, цього разу для учнів третього класу. І знову я впевнився, що найгеніальніші ідеї виникають під час уроку, якщо учням надати можливість вибору та інтерактивності.

Ці два уроки з Антарктиди не мали нічого спільного з екзотикою. Вони вчили нас вірити в те, що навіть під час війни, сидячи в класі в Києві або в лікарнях в регіонах, можна досягти найвіддаленіших куточків світу – якщо вчитель надихає своїм ентузіазмом.

Які основні відмінності в освіті та методах роботи з дітьми між державними та приватними школами? Як ви вважаєте, які зміни слід впровадити в державних навчальних закладах, щоб зробити процес навчання більш захоплюючим для учнів?

Різниця полягає не лише в наявних ресурсах, а й у підходах до навчання. У приватних навчальних закладах учні сприймаються як партнери, до думки яких прислухаються. В державних школах їх часто розглядають лише як виконавців, адже справжніми партнерами стають переважно унікальні особистості, а не освітня система в цілому. У приватних школах відзначається більша гнучкість, використання сучасних методик, а також атмосфера довіри й свободи для вчителів. Тут не бояться новаторських ідей, а ініціативність вважається перевагою, а не проблемою.

Я не вважаю за доцільне ділити школи на "погані" та "хороші". Є державні навчальні заклади, які демонструють кращі результати, ніж деякі приватні. Ключовими факторами є підхід керівництва, команди та основні цінності. Якщо вчителі мають свободу в своїй роботі, якщо учнів сприймають як особистостей, і якщо є віра в активний процес навчання, діти з радістю будуть засвоювати нові знання. У державних школах необхідно змінювати не лише підручники, а й саму модель взаємодії: потрібно зменшити рівень страху та збільшити рівень довіри.

- Багато розмов навколо освітніх втрат школярів. Так, наприклад, освітня омбудсменка пропонує залишати дітей на другий рік. Водночас батьки та деякі вчителі не погоджуються. Яка ваша думка з цього приводу?

- Освітні втрати - це реальність, її не можна ігнорувати. Але залишення на другий рік - це крайній захід, який повинен застосовуватись не масово, а індивідуально й дуже обґрунтовано. Бо інакше ми ризикуємо ще більше демотивувати тих, хто й без того втратив зв'язок із навчанням.

Часто, як батьки, так і вчителі, свідомо чи на підсвідомому рівні, порівнюють сучасних учнів із власним дитинством. Проте це порівняння є некоректним. Багато дітей пережили зовсім інші обставини: пандемію COVID-19, війну, онлайн-навчання, постійний стрес і відчуття нестабільності. Деякі учні, зокрема з молодших класів, жодного разу не відвідали школу в звичайному форматі. Тому ми не маємо морального права оцінювати їх за тими ж стандартами, що й себе у 2005 році.

Я виступаю за підтримку, що включає індивідуально спроектовані освітні маршрути, додаткові консультації та роботу над мотивацією. Якщо ми не адаптуємо наш підхід, ми ризикуємо остаточно втратити тих дітей, які вже відчувають себе розгубленими і відстороненими від навчального процесу. Сьогодні їм необхідні не примус, а розуміння, підтримка та доступ до ресурсів.

- Вчителі державних шкіл часто скаржаться на надмірне навантаження і роботу, яка не передбачена посадовими обовʼязками. Це призводить до хронічної втоми та вигоряння. А як у вас із цим? Звідки берете натхнення проводити уроки?

Навантаження дійсно значне, як у приватних, так і в державних навчальних закладах. Проте ключова різниця полягає в наявності відчуття сенсу та підтримки. У системі, де вчитель сприймається лише як інструмент для звітності, вигоряння стає неминучим. Натомість, у середовищі, де панують довіра, автономія та можливість для творчості, навіть значні обсяги роботи сприймаються по-іншому.

Я також відчуваю втому. Але мене підтримує усвідомленість у своїй діяльності та натхнення, яке черпаю з роботи з дітьми. Їхня вдячність та позитивні відгуки після заходів надзвичайно мотивують. Коли я проводив інтегровані уроки в своїй школі, викладав у "Охматдиті", стрімив ігри разом з учнями або готував проектний урок про Антарктиду — це було не просто виконання обов'язків, а справжнє покликання. Це мій спосіб підтримувати вогник усередині себе, зберігати сенс діяльності та відчуття зв’язку з дітьми.

Безумовно, я й сам орієнтувався на таких педагогів, як Артур Пройдаков, Руслан Циганков, Віталій Дрібниця (автор YouTube каналу з історії Vox Veritatis) - маяків, які освітлюють творчий шлях як молодим, так і досвідченим учителям. І я впевнений: і для них, і для мене головне джерело енергії - це діти. Бо саме вони дають той імпульс, заради якого ми лишаємося в професії.

Згідно з останніми відомостями, лише 21 з 30 тисяч вступників не змогли досягти мінімального порогового балу з географії на НМТ у 2025 році. Це досить позитивні результати. Проте минулого року жоден учень не зміг набрати максимальні 200 балів з цього предмета. Як ви вважаєте, чого бракує школярам у їхній підготовці до вступних іспитів?

- Я часто наголошую в соцмережах на важливості географії - і під цими дописами регулярно отримую підтвердження: на думку багатьох педагогів, батьків і навіть учнів, географія залишається дуже недооціненою. Тому, попри те що лише 21 вступник не подолав пороговий бал, а це об'єктивно гарний показник, ситуація насправді складніша.

Чому так? Бо географію обрали дуже небагато абітурієнтів. Серед них переважно мотивовані учні, які чітко усвідомлювали свою мету і серйозно готувалися: або самостійно, або з допомогою репетиторів. Проте таких лише одиниці. Інші ж просто не сприймають географію як важливу дисципліну.

Ця ситуація є проблемою не стільки учнів, скільки самої української освітньої системи. Географія часто розглядається як щось другорядне, призначене лише для формального виконання. Наразі цей предмет опинився на межі зникнення. Його зводять до запам’ятовування назв столиць та малювання контурних карт, замість того, щоб навчати учнів просторовій логіці, критичному мисленню та розумінню глобальних процесів. Тому високий відсоток тих, хто успішно склав НМТ, свідчить не про якість навчання, а скоріше про те, що географія майже нікому не цікава. Якщо ми не змінимо підхід до вивчення цього предмета, ані програми, ані результати не зможуть відобразити реальну ситуацію.

Цього року багато вчителів і репетиторів проходили НМТ, щоб зрозуміти, з якими викликами стикаються абітурієнти. Наприклад, фізик Руслан Циганков зазначив, що це досить важко, особливо коли доводиться йти на іспит після безсонної ночі. Які зміни ви б запропонували в тестуванні? Чи обирали ваші учні географію для НМТ?

Це питання логічно випливає з попереднього. Адже той факт, що цього року жоден із моїх випускників не вибрав географію для НМТ, є ще одним важливим сигналом. І справа тут не в моїх якостях як вчителя. Учні зазвичай захоплюються географією, їм цікаво на заняттях, вони активно ставлять запитання, беруть участь у проєктах і обговорюють глобальні проблеми. Проте, коли йдеться про вибір предметів для НМТ, вони орієнтуються не на свої інтереси, а на те, що вважається "необхідним для вступу".

На жаль, географія затребувана вкрай рідко – більшість популярних спеціальностей не вимагають її як предмет для конкурсу. Отже, навіть ті, хто щиро захоплюється географією, змушені обирати інші дисципліни, щоб підвищити свої шанси на вступ. Це не лише проблема окремої дитини, а системи в цілому: географія знову і знову залишається на другому плані.

Щодо самого іспиту, я висловлюю свою повагу колегам, які вже проходили НМТ, зокрема пану Руслану Циганкову. Хоча я ще не складав його, не виключаю такої можливості в майбутньому. Цілком погоджуюсь, що в теперішніх умовах скласти іспит - це справжнє випробування. Після тривожних ночей, без електрики і в укриттях, зосередитися та продемонструвати свої знання надзвичайно складно. Іспит повинен залишатися серйозним, але водночас бути справедливим, адаптованим до сучасних реалій, з акцентом на перевірку знань, а не на стресостійкість.

- Серед освітян, школярів та їхніх батьків немало нарікань на програму НУШ. А яка ваша думка щодо цієї програми? Що б ви в ній змінили?

Це питання викликає жваві обговорення, і я б не сказав, що воно просте. Проте, як і більшість колег, я працюю в рамках програми Нової української школи і в цілому підтримую її основні принципи. Безсумнівно, це значний крок вперед: акцент на діяльнісному підході, інтеграція предметів, стимулювання критичного мислення. Однак, будучи практикуючим вчителем, я спостерігаю певні системні недоліки. Іноді програма виявляється перевантаженою, теми подаються уривчасто, а навчальні ресурси не завжди відповідають заявленим методологічним підходам.

Одна з головних проблем, на мій погляд, - брак синхронізації між предметами. Коли різні вчителі говорять про подібні речі у різний час, із різною термінологією, без узгодження - учень не бачить цілісної картини. У нього знання розпадаються на окремі фрагменти, замість того щоб вибудовуватися в логічну систему.

Цю проблему можна подолати лише завдяки спільній роботі: як серед вчителів у навчальних закладах, так і в рамках предметних груп, що займаються розробкою навчальних планів. Я не стверджую, що володію всевідомістю, але впевнений: поки кожен навчальний предмет функціонує в ізоляції, учень буде плутатися в їхньому різноманітті. Взаємозв'язок між предметами залишиться лише словами на папері, а не реальним підходом.

Нещодавно почали з'являтися численні критичні коментарі на адресу творчих педагогів, які, на думку деяких, більше нагадують аніматорів. Вони активно розважають дітей, створюють контент для TikTok і прагнуть поділитися своєю діяльністю в соціальних мережах. Ви також є відомим вчителем у мережі. Чи має така активність вплив на якість освіти для учнів?

Я, як і багато моїх колег, активно обговорюю це питання в соціальних мережах. Я навіть провів опитування серед педагогів, батьків та учнів. Багато хто вважає, що присутність вчителя в соцмережах - це не проблема. Все залежить від цілей, які переслідує особа, та від того, яку інформацію вона представляє. Ясно, що дітям подобається, коли у них з викладачем є спільні інтереси, коли вчитель виступає не лише як авторитет, а й як жива, цікава особистість. Важливо, щоб ти не був тільки вчителем або наставником, а також міг пожартувати, підтримати та зрозуміти.

У сучасному світі, коли педагог вступає до класу з морально застарілим підручником і розпочинає зі слів "відкрийте параграф №...", він вже зазнав поразки, навіть не почавши. Сучасні діти існують у швидкоплинному візуальному середовищі. Щоб досягти їхньої уваги, ми повинні використовувати їм знайомі формати: стріми, тіктоки, інтерактивні елементи. Проте форма ніколи не повинна випереджати зміст. Без глибокого розуміння, підготовки та знання матеріалу жоден візуальний елемент не зможе виправити ситуацію.

Соціальна мережа є інструментом. Якщо вчитель використовує її для особистих цілей або в колі близьких, це цілком прийнятно. Проте, коли мова йде про публічну діяльність в ролі освітнього блогера, відповідальність зростає: необхідно усвідомлювати, що саме ти озвучуєш і як це може вплинути на твою аудиторію.

Щодо "анімованості", я вважаю, що видатні вчителі тридцятирічної, п’ятдесятирічної давності, а можливо, навіть столітньої давнини, теж виконували роль свого роду аніматорів, хоча сам термін ще не був у вжитку. На жаль, сьогодні слово "аніматор" часто сприймається зі зневагою, ототожнюється з образом клоуна. Проте я переконаний, що вчитель, який володіє театральним талантом, емоційністю та живою енергією, є не просто entertainer, а справжнім харизматичним фахівцем. Дітям не важливо, чи ти "молодий спеціаліст" чи "провідний методист Всесвіту". Вони запам’ятають, як ти їх підтримав, здивував або розсмішив. Головне не те, що ти пропонуєш, а як ти це робиш. Якщо вчитель вміє передати знання з елегантністю та натхненням, це не просто добре - це справжня суть педагогіки.

Вам часто доводиться стикатися з критикою з боку батьків учнів або колег? Не всі вчителі підтримують ініціативи своїх колег, які прагнуть зробити уроки більш захопливими через різноманітні активності.

Звісно. Коли ти намагаєшся вийти за межі звичних стандартів або робиш щось по-іншому, завжди знайдеться людина, якій це не сподобається. Це абсолютно нормально. Ми всі існуємо в різних професійних контекстах і маємо різні цінності.

Проте критика не завжди має негативний відтінок. Для мене це свідчення того, що я рухаюсь у правильному напрямку, якщо викликаю певну реакцію. Більшість батьків, з якими я взаємодію, навпаки, схвалюють цікаві, динамічні та іноді нестандартні уроки. Вони бачать емоції своїх дітей після занять і чують, як ті з захопленням переказують матеріал. Це є найкращою підтвердженням якості моєї праці.

Серед моїх колишніх колег зустрічається певний скептицизм, і він залишається, навіть коли ми підтримуємо зв'язок, який я дуже ціную. Деякі вважають, що стрімінги з учнями, ігри, меми, а також посилання на комікси чи інфлюенсерів - це несерйозно. Але насправді це просто інший підхід. Це не гра заради розваги, а використання гри як інструмента. Уроки стають виставою, діалогом, спільною пригодою - це не просто розвага, а спосіб залучити дітей до активного мислення. І коли дитина починає запитувати "чому?" - для мене це вже свідчить про успіх.

Ознайомтеся також з інтерв'ю з Ольгою Федотовою — вчителькою з Харкова, яка ділиться своїми думками щодо викликів Нової української школи та розповідає, як реагує на випадки, коли її учні спілкуються російською.

На OBOZ.UA ви можете знайти інтерв'ю з освітянкою та засновницею української школи в Португалії. Вона ділиться своїм досвідом, говорячи про труднощі, з якими стикаються діти з України, випадки булінгу з боку вчителів та причини, чому біженці за кордоном вивчають іноземну мову.