Фіксувати, а не просто висловлювати незадоволення: як вчителі у Великій Британії діляться своїми спостереженнями про учнів і яке це має значення.

Автор: Надія Майбогіна, кандидат економічних наук та освітній працівник. Професійний аналітик даних у Poole High School, Англія.

У школі з дитиною працює багато дорослих -- учителів, вихователів, психологів та інших фахівців. Кожен із них бачить її лише протягом години на уроці. Тому часто для розуміння її поведінки або успішності бракує контексту: що відбувається вдома? що змінилося в житті дитини останнім часом? які тривожні сигнали стають помітними? Якби всі дорослі, які працюють із дитиною, могли скласти разом свої спостереження -- це однозначно пішло б їй на користь. У британській системі освіти я побачила, як школа може організувати таку систему взаємодії. У цьому тексті -- мій досвід того, як працює така система і що може стати в пригоді українським школам.

Коли я працювала вчителькою в українських школах, у мене була одна звичка, яка, зізнаюся, серйозно ускладнювала моє життя. Я завжди була емоційною, і після кожного уроку відчувала неймовірне бажання поділитися враженнями з кимось. Чи то був успішний урок, чи глибока розмова з дітьми, чи раптовий прогрес "слабачка", або ж неприємна ситуація між учнем та мною або між самими учнями – все це хотілося обговорити, "випустити пару". Перерви між заняттями тривали всього 10-15 хвилин, і, навіть не встигнувши впоратися з емоціями від попереднього уроку, я вже входила до нового класу. Моя звичка полягала в тому, що, мчачи до вчительської, щоб змінити журнал, я могла натрапити на будь-кого і виливати на нього свої переживання або захоплення. Найбільше діставалося класним керівникам учнів, про яких я говорила. Може, вони з батьками поговорять чи якось інакше "вирішать" ситуацію? Гадаю, у них є спеціальні папки на кожну дитину! Але те, що мене стримувало, — це погляди класних керівників, які нагадували загнаних коней. Я фактично навантажувала їх ще одним тягарем або завдавала новий удар. Чесно кажучи, я вважала цю звичку проявом власного непрофесіоналізму і намагалася стримувати себе, але це виявлялося вкрай важким, оскільки в глибині душі я думала про те, що:

Батькам важливо відчути новий подих, яким може стати навіть незначний успіх їхньої дитини. І лише я, можливо, помічаю ці зміни. Батьки є моїми спільниками, і я беру на себе ініціативу, адже тільки спільними зусиллями школи та родини можна досягти справжніх змін.

Конфлікти з учнями можуть виникати не лише в моїй практиці, але й у колег. Більш досвідчений педагог, ймовірно, вже знайшов спосіб вирішення таких ситуацій і міг би поділитися своїми напрацюваннями зі мною.

-- Мої спостереження можуть бути не "лише здалось", а ланцюжком у тому, що відбувається з дитиною. Можна було б побачити ширшу картину, якщо збирати інформацію від усіх.

За вчинками дітей може приховуватись щось значно глибше, що відомо лише тим, хто має зв'язок із їхньою родиною: медичний діагноз, тиск з боку однолітків або ж сімейні негаразди.

Я не бажаю згодом шукати виправдання чи згадувати подробиці, якщо ситуація стане напруженою. Пам'ять може підводити. А істина часто визначається тим, хто має останнє слово.

Кожна дитина є неповторною, і її шлях формуються кожного дня на моїх заняттях, а не лише в дипломах і сертифікатах.

-- Що не кажіть, а "навчання -- це все про стосунки" (фраза мого британського начальника), які зшиваються з непомітних стороннім дрібниць.

Отже, врешті-решт, хтось повинен покласти край діям цього учня! А хто ж цей "хтось"?

Досвід роботи в британському освітньому середовищі, зокрема в коледжі, кардинально змінив моє ставлення до власних слабкостей. Виявилося, що спостереження та документування — це не лише привілей, а й обов'язок кожного вчителя. Якщо учень приходить з червоними очима, і ви підозрюєте, що це може бути пов'язано з наркотиками, вам слід зафіксувати це. Хоча це може нічого не змінити, можливо, інший працівник помітить ту ж проблему, і служба безпеки зможе з’ясувати ситуацію. Але це вже не ваша відповідальність. Якщо учень не залишився після уроку для обговорення, проігнорував інструкції, виявляє неповагу, чи залишив клас без дозволу, або має проблеми з відвідуваністю — все це вимагає вашої уваги. Якщо ви дізналися про його сімейні труднощі під час спілкування з батьками або самим учнем, і вас турбує його успішність на екзаменах, взаємини з однокласниками чи атмосфера в класі, вам варто зробити запис. Це потрібно не для того, щоб поскаржитися, а щоб захистити учня, себе та навчальну групу.

Твої записи доступні іншим педагогам, групі підтримки поведінки, команді інтенсивної допомоги та службі безпеки навчального закладу. Система самостійно виявляє закономірності, визначає, які дії вжити, кого залучити та які кроки здійснити. Проте за це отримують винагороду інші. А ти просто виконуєш свою роботу на вищому рівні.

"У Марійки тато з мамою в судовому конфлікті, не дозволяйте татові зустрічатись із дитиною, якщо раптом прийде на територію коледжу". Під цим повідомленням із десяток "Узяв до уваги" від інших співучасників процесу. "У Матвія вчора помер тато, будьте обережні, врахуйте це в роботі". "Учора дзвонила мамі Сергія, вона просила тримати в курсі щодо...". "Друг Артема вчинив спробу суїциду, Артем важко це переживає, врахуйте це в роботі". "Спілкувалась із Анютою, вона вважає, що в неї немає друзів. Організуйте роботу на уроці так, щоб вона їх знайшла". "У мене на уроці Оленка була нестримана..." -- "У мене аналогічно. Я з нею поспілкуюсь..." Потік зауважень не йде суцільним чатом, а одразу відсортований за учнями. Ти можеш прочитати тоді, коли є час.

Усі ці стислі звіти та спостереження разом із позитивними відгуками автоматично зберігаються в профілі дитини. Також там фіксується інформація про психічний стан, діагнози дітей та їхні додаткові навчальні потреби. Ці дані доступні для всіх працівників закладу, оскільки питання безпеки дитини є пріоритетом. Кожен співробітник, навіть той, який не брав участь у складанні звіту, має можливість ознайомитися з усією історією учня.

Ці звіти відкривають тобі більше, ніж просто інформацію про дітей. Вони демонструють справжню командну взаємодію вчителів та спеціалістів із підтримки. Один із них телефонує батькам і обговорює результати розмови. Інший складає "листа занепокоєння" та ділиться відповідями від батьків у чаті. Хтось зміг поговорити з дитиною і виявити її "точку болю". Інші ж організовують допомогу для родини або вирішують фінансові питання учня.

Так розподіляються ресурси. Так народжується вдячність і повага до колег. Так зникають взаємні звинувачення, упередження й страх опинитися "сам на сам" із проблемою.

Ще простіше з визнанням! Воно зберігається в профілі учня і автоматично надсилається батькам. Це невеликий жест, але суттєвий крок до встановлення довірливих стосунків.

Можливо, хтось зауважить: "Таке вже є і в Україні". Я все більше переконуюсь у тому, що в Україні можна знайти все. Водночас, наявність цього всього часто не має реального змісту. Справжнє "є" — це коли система визначає 99% щоденних процесів установи, а не базується на ентузіазмі окремих "вокальних героїв" чи особистих угодах. Справжнє "є" — це коли це стає нормою, а не випадковістю на кшталт "комусь пощастило з керівником".

Ще один можливий контраргумент на тему можливостей в Україні звучить так: "У нас це не вийде, бо потрібні фінансові ресурси". Безумовно, програмне забезпечення відіграє важливу роль. Проте, існує можливість почати і без значних інвестицій.

Наприклад:

Нехай у тиші формуються історії кожної дитини. Це стає чудовою нагодою для глибоких бесід із батьками, шляхом уникнення емоційних вибухів у вчительській, а також шансом приймати рішення не лише на інтуїтивному рівні, а опираючись на конкретні спостереження за окремою дитиною.

А як щодо емоцій? Chat GPT перетворює мої "а-а-а-а-а-а" на чіткі, офіційні повідомлення. Завдяки цьому я можу нарешті розслабитися і спокійно заснути, відчуваючи легкість у душі.

Така взаємодія вчителів -- не про складні звіти. Це про щоденну звичку бути уважним і ділитися -- не емоцією, а інформацією. Щоб учителі не залишалися наодинці з проблемами. Щоб батьки отримували зворотний зв'язок не тільки в критичних ситуаціях. Щоб кожна дитина мала навколо себе дорослих, які бачать трохи далі за свою ділянку. І діють не на рівні відчуттів, а осмислено разом.