Молочні потоки
Я безмежно обожнюю своїх теличок. Наразі ми поступово переходимо на джерсійську породу, і вони просто неймовірні. Це схоже на те, як взяти додому безпритульного кота, попрати його, зігріти та підгодувати — він розслабляється і починає виявляти свій характер. Саме так і з цими тваринами. Мій чоловік жартує: "Як вигнати джерсеїв з ферми? Просто заїжджаєш на тракторі, піднімаєш їх підйомником і вивозиш". Інакше це просто неможливо. Вони дуже емоційно прив'язані до людей і один до одного.
Фото: Олена Кучмій /Суспільне Тетяна на фермі
На фермі зараз розташовано тридцять голів худоби. У грудні Таня отримала грант у розмірі 1,5 мільйона гривень від Українського фонду підтримки ветеранів для автоматизації свого господарства та налагодження процесу заготівлі кормів.
— Коли я радію, так і верещу! — сміється вона. — Напевно, сусіди подумали, що відбувається щось страшне. Мрію про повну механізацію: гноєтранспортери, вакуумні системи для доїльних апаратів, а також косилки й комбайни.
Гроші фонд перераховує траншами на певні етапи робіт. Зараз це бетонування гноєтранспортера і облаштування вакуумної лінії. Але тут вистачає своїх нюансів й клопотів.
Для виконання бетонних робіт необхідна позитивна температура, а зима видалась доволі холодною. Тому роботи розпочались лише нещодавно. Постачальники обладнання затримують доставки, пояснюючи це тим, що заводи тільки-но відновили свою роботу через проблеми з електрикою. А строки виконання проекту дуже важливі. Крім того, коли я у минулому році розробляла бізнес-план, я враховувала зовсім інші ціни, -- ділиться Таня.
Одночасно вона планує зведення сучасної сироварні.
Спочатку господарство зосереджувалося переважно на постачанні молока для переробки іншим підприємствам, але тепер Тетяна має намір самостійно увійти в цей сегмент. Вона починає з невеликого проекту – мобільного магазину, через який реалізуватиме своє молоко, масло, вершки та бринзу. Наразі Тетяна переробляє лише 30 літрів сировини на день, але в її планах розширення асортименту, зокрема виробництво напівм'яких сирів, таких як качотта, а пізніше – і твердих сортів.
-- Крім розширення асортименту це дасть змогу зберігати молоко. Адже 5-6 днів і все, бринзу викидаєш, а от та ж качотта може визрівати до пів року. Але для цього потрібне відповідне обладнання. Поступово протягом двох років хочу вийти на переробку 500 літрів молока на день.
А почалось все це колись з підліткового бунту, принаймні збоку схоже було на те.
Я виявила, як можна вирватися на волю завдяки підтримці друзів, соціальним мережам та поширенню інформації. В іншому випадку я б залишилася вдома, і, напевно, мене б охрестили "очікувальницею".
Зображення: надане Тетяною Меньшиковою. Втекти від усіх
Мама Тані пішла з життя всього за місяць до її випуску зі школи. Вона просто заснула і більше не прокинулась — сталось те, чого ніхто не чекав: тромб відірвався. І тепер Таню чекали перші серйозні вибори щодо того, як їй будувати своє майбутнє.
Мама хотіла, щоб донька стала лікарем, як бабуся і тітка, батько хотів у родині військового. Спочатку Таня навіть намагалась відповідати їхнім очікуванням. То був 2003 рік, коли вперше можна було вступити в кілька університетів, що вона і зробила, -- вступила до Полтавського військового інституту, в медичний у Вінниці, та на біохімію в тоді Житомирський педуніверситет. Залишалось обрати щось одне.
-- У нас у Житомирі є такий мікрорайон -- Крошня. Пам'ятаю, як ми сиділи там з друзями, пили пиво, у мене з собою пакет документів, я ламаю голову, куди їх нести. І тут чую по радіо рекламу: агроколедж приймає на спеціальність "технолог фермерського господарства". У мене народжується ідея: чом би мені не послати рідню куди подалі і не піти туди?
Таким чином, вона стала студенткою агроколеджу. Бабуся була в стані шоку, а батько навіть вирішив припинити спілкування з донькою.
-- Чесно вам скажу, я ж дитина асфальту, для мене сільське господарство -- це була повна дупа. Мене навіть карали ним. Дзвонять мамі зі школи, жаліються, що я прогулюю уроки. А вона каже: "Знаю, ти вже доросла, нащо тобі та школа, тільки штані протирати". І взяла особисто для мене 40 соток буряків сапати. Тільки досапав один нескінченний рядок, починаєш інший. З цього моменту в мене не те, що не було тяги до землі, це була ненависть, -- усміхається Тетяна. -- Зараз я вирощую різні культури -- зернові, картоплю, тільки не буряк. Чоловік каже: "Посію буряк". Бажаю тобі успіхів, ти його сієш, ти його сапаєш.
Фото: Олена Кучмій /Суспільне
Повертаючись у минуле, вона намагається зрозуміти причини свого бунту. Врешті-решт, вона дійшла висновку, що це, скоріше, була реакція на почуття самотності. Після закінчення школи Таня опинилася наодинці: мати відсутня, батько зайнятий своїми справами, старший брат створив власну сім'ю, молодший брат розгублений у своїх розвагах, а тітка нещодавно стала матір'ю.
Я прийняла рішення, що не хочу бути для когось тягарем. Вирушила в подорож, аби уникнути тих, кому я насправді була байдужою. Чи правильний мій вибір, я ще не знала. Але це був перший шлях, який я обрала власноруч.
Навчання проходило легко і захоплююче, іноді навіть феєрично. "Ніхто не контролює, хлопців тут цілий гурт". Коли Таня закінчувала, викладачі зі сльозами на очах радісно хрестилися, згадує вона.
Ще під час навчання Таня пішла працювати офіціанткою в кафе, потім барменом і врешті-решт стала адміністраторкою закладу. Але почався 2007-й, з ним фінансова криза, і зарплата, яку перестали платити, а ти ще й живеш в орендованому житлі.
-- І тут батько згадав, що в нього є донька. Каже: "Іди в армію, в полк зв'язку, я вже домовився. Я служив 20 років зв'язковим і ти будеш". Звісно, я відповіла, що не піду, бо не люблю, коли мною командують і кажуть, що робити.
Але безгрошів'я і відсутність змоги платити оренду все ж змусили передумати.
Батько вміло підбирав слова: "У нас є квартира в самому серці міста. Якщо ти підеш в армію, я оформлю її на твоє ім'я. Один контракт — і квартира стане твоєю". Тетяна зрештою вмовила себе, що зможе витерпіти три роки, і вирушила служити в 93-й окремий лінійно-вузловий полк зв'язку, який розташовувався в Житомирі. І знову повторювалася та ж сама історія.
Бандит з ясними очима. Крим — Кринки — Київщина: як це — вивести коня з-під окупації.
Три роки служби в армії.
Тетяна вже проходила службу, коли одного разу на вулиці несподівано натрапила на свого вчителя. Він запитав: "Меньшикова, ти в армії?" — "Так". — "Ну що ж, тепер в Україні армії не буде".
— Як у воду дивився, — усміхається Тетяна. — Коли звучало моє прізвище, мені здавалося, що весь майданчик здригається. І це повторювалося постійно. Мені навіть присвоїли позивний, хоча на той час це не було так поширено, — "Бестія".
Те, чого Тетяна намагалася уникнути, вперше наздогнало її в двадцять один рік.
Зображення: з Facebook-сторінки Тетяни Меньшикової Тетяна Меньшикова в збройних силах.
Наступні три роки пройшли, з одного боку, з регулярними доганами через незадовільну поведінку, а з іншого -- з грамотами за відмінно виконані завдання.
Я завжди вважала навчання простим, але сам процес виявився не таким вже й легким. Адже коли молода дівчина без чоловіка потрапляє в армію, людей охоплює хибне уявлення. Коли мені спочатку почали говорити, що я сплю з одним, потім з іншим, мені було дуже важко. Я намагалася стримати сльози, але це виявилося неможливим. Зрештою, я вирішила відповісти: "Чому б вам не написати мені весь список, щоб я знала, з ким маю справу? Інакше, якщо раптом зустріну когось, буде незручно". Після того, як я почала сприймати це з гумором, люди просто відчепилися від мене.
Батько щиро сподівався, що його донька вирішить продовжити контракт. Він мріяв про те, щоб військова династія продовжувала своє існування, і, дивним чином, саме ця місія була покладена на її плечі. Мати колись уберегла братів від такої долі.
Вона не мала належного ставлення до армії. Вважала, що в умовах мирного життя хлопці там втрачали свої навички. Відповідно до старого вислову: "куди не кинь, всюди клин". Тоді говорили, що якщо немає можливості знайти роботу, варто йти служити. Після навчання тобі обіцяють звання лейтенанта, а поки зрозуміють, що ти не надто розумний, ти вже можеш стати майором.
Попри батькові сподівання Таня не збиралась там залишатись. Особистого життя немає, постійно на службі, собі не належиш.
-- Ставлення до військових -- то взагалі окрема історія. Дуже погане було, як до бомжів. Чому я не хотіла подовжувати контракт? Бо машину, апартану ГАЗ-66, я заправляла сама, ремонтувала сама, інструменти до неї купувала сама, форму купувала сама. А потім приїжджає якийсь генерал і у мене сувора догана і мінус десять відсотків від зарплати, бо шнурки не так зав'язала. Так це виглядало зсередини. А ззовні для людей ми були дармоїди.
Однак останньою краплею терпіння стало те, що Таню, яка паралельно здобувала вищу освіту, адже знання завжди корисні, не відпустили на іспити. Коли ж нарешті дозволили, в університеті повідомили, що вже запізно.
Так чи інакше, вибратися зі служби вдалося лише після значних зусиль.
-- Поведінка в мене була жахлива, але там якось до того звикли, а спеціалістом я виявилась гарним. Як вони казали: "Соображаловка хорошо стоит". Я могла з будь-якої ситуації знайти вихід, з будь-якого дроту зробити антену -- там щось припаяла, там і ось вже є зв'язок.
Отже, спершу відділ "втратив" її заяву на звільнення. Проте Таня повідомила своєму командиру, що все одно залишить службу, навіть якщо доведеться йти через суд. В цей момент вона змогла вирватися, згадуючи слова батька: "І що ти тепер робитимеш зі своїм дипломом технолога та своїм характером? Ніхто тебе не стане терпіти". Проте обіцянка про квартиру була виконана.
Після того, як я звільнилася, я вирушила до церкви, де придбала три літри свяченої води. Потім я обмила нею прохідну, щоб, не дай Боже, більше ніколи не опинитися там.
Не принесло результату.
Максим і Віка. "Медицина пропонує різні можливості. Але кожен повинен сам вирішити, що продовжує рухатися вперед і не відмовляється від боротьби."
Зображення: Олена Кучмій /Суспільне Відпочиваючі корови на фермі Тетяни Справжнє життя
"Тепер нарешті почалося справжнє життя", - ділиться Таня. Вона працювала технологом на заводі, що виготовляв молочні продукти, а згодом перейшла на підприємство, де виготовляли квас, і навіть встигла попрацювати завскладом. У 2014 році її викликали до військової частини, але на той час вона вже встигла вийти заміж і стати матір'ю доньки, якій ще не виповнився й рік, тому про службу мова не йшла. Після цього їй неодноразово пропонували підписати контракт, але Тетяна завжди відмовлялася.
-- Я це вже проходила, мені вистачило.
Натомість, вона вирішила прислухатися до переконливих слів свого викладача та повернутися до навчання, щоб здобути вищу освіту. Тетяна знову стала студенткою Поліського національного університету, цього разу на третьому курсі. Крім того, вона заохотила свого чоловіка приєднатися до навчання, "щоб було веселіше". Саме в цей період відбувся знаковий момент у її житті: Тетяна вирушила на тримісячну практику до Швеції, звідки привезла ідею для створення власної ферми.
Я побачила безліч маленьких фермерських господарств, де утримували до тридцяти корів джерсейської породи. Мене вразило, що кожен бажаючий міг прямо на місці купити молоко. Це було неймовірно цікаво і надихаюче. Приїжджаєш на ферму, і там стоїть холодильник з краном. Ти можеш взяти свою ємність, налити стільки молока, скільки потрібно – літр, два, чотири, десять. Після цього просто змиваєш все зі шланга і прибираєш за собою. Біля холодильника є коробка, куди кладеш гроші. Я зрозуміла, що нам теж слід влаштувати щось подібне.
Коли вона розповіла про свою ідею чоловікові, то вислухала нотації в стилі "тобі нема чим зайнятися?". Та й взагалі, кому б не розповідала, в очі їй казали: "Молодець!", а потім крутили пальцем біля скроні, мовляв, буває, людина пересиділа в декреті. На той час в родині народилась уже друга донька.
Однак Тетяна залишалася вірною собі, не звертаючи уваги на думки оточуючих.
Нарешті вона вирішила витягти старі конспекти, і освіта, яку здобула в агроколеджі, знадобилася як ніколи. Вона розрахувала необхідну площу для своєї ферми та визначила оптимальне поголів'я. В інтернеті натрапила на проєкт "Сімейні молочні ферми" і скористалася можливістю залучити фінансування. Оформивши ФОП, вона розпочала будівництво. Інвестор надав їй 150 тисяч гривень, а вона додала свої заощадження. Загальна сума, вкладена на старті, становила 30 тисяч доларів. І тут спалахнув ковід.
— Чоловік, повернувшись з Фінляндії, де працював, залишився вдома. Я йому кажу: "Чому ти просто сидиш? Підемо на ферму!". І під час пандемії він власноруч з нуля звів її. Єдине, в чому йому допомогли, — це дах, — ділиться Таня.
Зображення: Олена Кучмій / Суспільне Фермерське господарство
21 грудня 2021 року вона, нарешті, стала володаркою диплому магістра Польського національного університету, а вже наступного дня на ферму доставили перших дев'ять корів.
Через місяць Таню мобілізували знову. Ця служба впіймала її вдруге, коли їй виповнилося тридцять шість.
Острів собак. "Декотрим людям заважають не так обстріли, як тварини"
Інші три роки
Таня підготувала три пакети документів для кожного члена сім'ї ще в січні 2022 року, крім своїх. Автомобіль був заправлений, адже вона усвідомлювала, що у разі тривоги може знадобитися швидкий виїзд, тому вирішила забезпечити безпеку родини. Коли момент нарешті настав, Таня звернулася до чоловіка: «Ось діти, документи, мої картки, коди до них». Дві її доньки були відправлені до свекрухи. Також варто зазначити, що старший брат Тані теж бере участь у бойових діях.
-- Я чекала, що буде війна. Бо бачила, як розформовують наш полк зв'язку, як скорочують інші військові частини. Або от нас відправляють на навчання "Сі Бриз", тому що таке розпорядження від Міноборони. А коли повертаємось, то хапаємо догани, бо є інший наказ -- не їздити туди. А хто крайній? Таких дзвіночків було чимало.
У лютому 2022 року Тетяна приєдналася до 115 бригади територіальної оборони, зайнявши посаду зв'язківця.
У мене не було відчуття страху в класичному розумінні. Я знала, що вмію стріляти, здатна вижити, і вмію воювати — це те, чого мене навчали. Моя родина має військові традиції, і я просто виконувала свій обов'язок. Взяла зброю до рук, адже в думках панувало одне: головне — не дозволити, щоб росіяни дісталися до моїх дітей.
Це матиме свою ціну потім -- стосунки з дівчатками. Коли Таню мобілізували, молодша донька була надто мала -- три роки -- щоб щось розуміти. Мама для неї святе.
Поцілунки та обійми — це про неї. А старша донька добре усвідомлює ситуацію. В нашій стосунках досі панує дистанція. Вона ображена і вважає, що я віддала її бабусі, залишивши, як дитину з інтернату. Один раз, під час сварки, вона прямо сказала мені, що я обрала армію замість сім'ї, що вирішила піти і ризикувати життям, а не залишитися поруч із нею. Я намагаюся налагодити зв'язок, але підлітковий вік додає складнощів — все виглядає інакше, і нічого не так, як хотілося б. Два в одному...
На початку команда деякий час була розташована на межі з Білоруссю.
Ми займалися виявленням диверсійно-розвідувальних груп. Після цього нас перевели до Авдіївки, Торецька, Нью-Йорка та Часового Яру. На цьому напрямку наші втрати були значними.
Тому в 2024-му бригаду перевели на відновлення у Запорізьку область у район Степногірська. Там було тихіше в порівнянні з Часовим Яром, який буквально полоскали "Градами". Але близькість до лінії зіткнення все одно відчувалась.
Зображення: armyinform.com.ua діяльність зв'язківця Збройних Сил України
Ми проводили час на дачах, хлопці навіть виростили розсаду — помідори, перці, поливали їх, встановили сітку для затінення. Мозок починає плавитися, і ти починаєш страждати від такої нісенітниці, якої ніколи раніше не відчував. Протягом тижня-півтора вони дбали про город, поки не з'явився КАБ. Всі залишилися живі. Хлопці сказали: не біда, будемо ловити рибу. Але потім КАБ спіймав і мене. Це сталося якось дивно. Хоча були й набагато страшніші моменти — коли їхали під обстрілом "Градів" і мусили стрибати в канави, або коли по нас працювала мінометна батарея. А тут таке...
Внаслідок вибуху Таню накрило уламками бетону та металевими предметами. Це призвело до контузії, а також до того, що осколок потрапив у ногу і розлетівся на дванадцять дрібніших фрагментів.
— Потім начальник штабу жартував, що я справжня відьма, — сміється Таня. — Ще в Часіку мені ставили запитання: "Чого ти прагнеш?". Я відповідала: "Хочу отримати поранення в ногу, щоб нарешті повернутися додому, побачити дітей, пройти реабілітацію, а може, знову до вас завітати". І ось, на тобі, сталося це поранення. Гарно загадала, два місяці не могла ходити.
Після отримання поранення Таня, сповнена адреналіну, кинулася до антени, щоб відновити зв'язок, який зник через обстріл. Після цього вона потрапила до стабілізаційного пункту, а згодом до лікарень у Запоріжжі, Дніпрі та Кривому Розі. Проте, коли опинилася в госпіталі в Бердичеві, раптово втратила здатність ходити.
Внаслідок вибухової травми мої внутрішні органи отримали зміщення. Під час дії знеболювальних я ще могла якось рухатися, хоча іноді непритомніла. Але щойно знеболення закінчилося, моє тіло вирішило, що настав час для відпочинку.
Лікарі видалили з ноги два осколки, десять залишили, як є, але все ж гіршою за наслідками виявилась контузія. Восьма була вже контрольна, віджартовується Таня.
It seems like you've included a placeholder or a symbol (==) instead of text. Please provide the content you'd like to have rephrased or made unique, and I'll be happy to assist you!
-- Голова дуже постраждала. Через втрати свідомості мені ледь не поставили діагноз епілепсія. Навіть зараз щойно я сходжу з ліків, як починаються проблеми з мовою, пам'яттю, не можу сфокусуватися.
Після року, проведеного в лікарняних установах, у квітні 2025 року Таня отримала третю групу інвалідності та подала заяву на звільнення з військової служби.
Від керівництва я вже почула, що в моєму пораненні винна я сама, і взагалі, що воно не є настільки серйозним. Мене планували відправити на нуль. Як з'ясувалося згодом, комбату «дісталося» через те, що інформація про моє поранення була подана невчасно. У нас це робили, щоб закрити добу як "без подій". І ця неприємна ситуація з його боку тривала, тому я вирішила звернутися до юриста. Мені вже було все одно, як саме, головне — звільнитися, адже я не могла більше це терпіти.
Завдяки його підтримці та призначенню нового командира, який не затримував Таню, вона змогла звільнитися зі служби.
— Але це все марно, адже потім було ДБР, — сміється вона. — У мене завжди так виходить. На фронті мені давали автомобіль і казали, що я найкращий тестувальник, бо у інших він працює, а у мене з'являються всі можливі проблеми.
Тоді слідчі почали перевірку одної з лікарок МСЕК (до 2025 року встановлювала групу інвалідності) та її рішень і підстав для них, в тому числі і щодо Тані. Тому аналізували її госпіталізації, обстеження, деякі їй довелось пройти повторно, і питання зрештою вичерпали.
Вже майже два роки пройшло з моменту травми, а її наслідки все ще відчуваються — Таня досі приймає медикаменти і стикається з проблемами зі сном.
-- Про реабілітацію в Україні можу сказати одне -- це відділення в лікарні, де пишуть на табличці "Реабілітація". Я її не бачила, крім як на своїй фермі.
Життєвий шлях, що триває понад дві тисячі кілометрів, 3,5 роки та повернення додому. Це розповідь про Сергія Ахметова, який був звільнений з полону.
Проживаючи вдома
Повернення до звичайного життя для неї виявилося зовсім не легким. Виявилося, що просто вийти з армії недостатньо — потрібно також знову знайти своє місце вдома. Це виявився тривалий і складний процес. Часом Таня відчуває сплески агресії, а іноді — апатію, і думки про те, що їй варто звернутися до психолога, стали для неї звичними. "Я відчуваю, що можу кинутися на людей, якщо вони подивляться на мене не так, як мені хочеться, або скажуть щось, що не подобається", — зізнається вона.
Зображення: надане Тетяною Меньшиковою Тетяною Меньшиковою.
Наприклад, коли я чую фрази на кшталт: "Ми не починали цю війну, чому ж ми маємо воювати?" або ж чую упередження про військових, що вони алкоголіки. Один знайомий сказав мені: "Ти вважаєш цивільних нижчими за військових". Я відповів: "Ні, я просто бажаю, щоб цивільні ставилися до нас на рівних". Дуже важко слухати на якихось вечірках людей, які, не знаючи труднощів, скаржаться на те, що мусять платити податки на армію, в той час як ти усвідомлюєш, що всі твої заробітки і зусилля йшли на захист. Іноді навіть доводилося думати, як швидко помитися, щоб не залишити слідів від одноразового душу, або де просушити ноги. І це ще не всі труднощі. Одного разу, на зустрічі ветеранського фонду, актриса сказала щось, що запам'яталося: "Коли ви зустрічаєте когось, хто ставить під сумнів вашу гідність, згадайте мене. Я прошу вибачення за них". Вона навіть стала на коліна перед нами. Я часто згадую цей момент і розумію, що не всі військові - це ті, про кого говорять негативно.
На початку було особливо тяжко. Коли ти приїжджаєш, навколо все виглядає нормально: будинки стоять неушкодженими, вікна цілі, а автомобілі не мають жодних ушкоджень. Люди мирно виходять з квартир і прямують на каву.
Ви просто не усвідомлюєте, що це значить на передовій. Коли виходиш із позиції, перше, що робиш — вирушаєш на кілька десятків кілометрів, щоб насолодитися кавою і з’їсти хотдог або шаурму. Лише після цього починаєш усвідомлювати, що ти вийшов, і тепер можеш відзначати свій день народження. І в цей момент поіменно згадуєш тих, хто вже не зможе відзначити.
Ферма стала тією рукою допомоги, яка витягла Таню з безвиході, в якій вона опинилася, повернувшись додому. Тепер же її завдання – врятувати саму ферму, адже наразі господарство перебуває у збитках. Тому Таня активно шукає всі можливі варіанти для поліпшення ситуації. Зараз їй потрібно завершити бізнес-план для будівництва сироварні та подати його на фінальний етап конкурсу грантів. А попереду ще одне завдання – підготувати заявку на фінансування обладнання.
Зображення: надане Тетяною Меньшиковою.
Мені імпонують фермери, яких я вважаю справжніми творцями. Вони не лише вирощують продукцію, а й здатні аналізувати свою діяльність з різних перспектив, що дозволяє їм відкривати нові можливості.
За задумом Тані, простір майбутньої сироварні буде повністю інклюзивним, щоб там могла пересуватися людина на колісному кріслі чи на на милицях.
Чоловіки знову впроваджуватимуться в мирне життя. Для роботодавців важливо мати здорових і фізично витривалих працівників. Проте я прагну співпрацювати з тими, хто став інвалідом. Я сама маю інвалідність і розумію, як важливо мати можливість самостійно заробляти, а не залежати від допомоги. Це питання гідності.
Вона має схильність розглядати свій проєкт у більш широкому контексті, особливо як ініціативу, спрямовану на реабілітацію.
Таня ділиться історією про свого друга, якого несподівано зустріла в місті під час його відпустки.
-- У нас є кафешка біля автовокзалу, фактично генделик. Він сидів там, взяв собі горілку, оселедець, картопельку, рюкзак поруч. Питаю: "Що ти тут робиш?". А він: "Приїхав додому сьогодні вранці". "Зараз майже вечір, а ти тут сидиш з рюкзаком, бухаєш? А діти, дружина в курсі, що ти приїхав?". Говорить, ні, не казав. "Не знаю, як йти додому. Просто не можу".
Таня не стала довго міркувати, швидко підштовхнула його до машини і повезла на ферму. Вручивши йому лопату, вона наказала прибрати ділянку від гною. Він намагався відмовитися, але Таня була непохитною. "Я сержант, а ти — солдат. Це твоя задача". Зрозумівши, що сперечатися безглуздо, він схопив лопату і почав працювати, вивозячи одну тачку гною, потім другу, а згодом і третю.
Зображення: Олена Кучмій / Суспільне Відра корів на господарстві Тетяни
Потім він зупинився, закурив сигарету і запитав: "Є десь можливість помитися?" Я відповів: "Так, є душ і бойлер, можеш йти". "Тепер я готовий повертатися додому. Спочатку, однак, хочу купити дружині торт і квіти, а дітям — іграшки". Протягом двох тижнів відпустки він не тинявся по барам, а проводив час із родиною. Пізніше він сказав мені: "Коли я чистив гній, я не лише ферму прибирати почав, а й викидав усе сміття зі своєї голови". Тож, дійсно, робота на фермі має терапевтичний ефект.
Минулого року Таня привезла до свого господарства двох морських піхотинців, які проходили реабілітацію після перебування в полоні.
-- Мені подзвонила знайома психолог. Каже: "Я з ними намагаюсь спілкуватись, а вони тільки "так, так, ні, ні". Не знаю, що з ними робити". Я запропонувала звозити їх в село. Вона під свою відповідальність забрала хлопців, бо з госпіталю просто так не відпускали. А вони ж зовсім молоденькі. Показую їм: це теля, це те, це се, а в них нуль реакції, ніби заморожені. У нас на вулиці була огорожа зі свинями та поросятами і одне мале пробило дощечку, а далі через ту дірку вилетіло штук тридцять поросят. А їм же по 2-3 тижні, і ось ця вся дрібота розбігається. Ми кинулись ловити, хлопці теж. Дивлюсь, вони бігають, намагаються їх схопити, падають, крутяться з ними, регочуть. Потім ми на ставку зробили шашлики. На наступний день мені дзвонить ця психолог, каже: "Таню, не знаю, що ти з ними зробила. В них бісики в очах". Тому я хочу, щоб ферма допомогла й іншим.
Вона ще не знає точно, як це реалізувати, але щось обов'язково вигадає. Колись їй казали, що і ферми в неї не буде. А ось вона є.
-- Я зараз роблю все одразу. Можливо, так не можна, але в мене немає завтра. Та й взагалі, якби дід дізнався, що Меньшикова відступає, я би вислухала, тому я не зупиняюсь. Якось думала, що треба собі дати два-три дні відпочинку, але вони пішли в одне місце. Я просто завмираю. Тому я і стараюся постійно щось робити, щоб відчувати себе.
Створити новий образ і фермерське господарство.
#Лікар #Дніпро #Вища освіта #Історія #Facebook #Збройні сили України #Білорусь #Крим #Лікарня #Нью-Йорк #Фінляндія #Швеція #Запоріжжя #Житомир #Молоко #Інвалідність #Зв'язок #Номер військової частини #Вінниця #Рінат Ахметов #Бердичів #Антена (радіо) #Авдіївка #Бета (рослина) #Полк #Худоба #Масло вершкове #Торецьк #Бог #Заробітна плата #Вакуум #Технології #Бриндза #Ферма #Мама
