Фахівці в галузі медицини частіше обирають немедичні сфери зайнятості, ніж вирушають за межі країни.
Почну з цитати міністра.
Підтримайте LB.UA - ми працюємо для вас
Віктор Ляшко зазначив: "Як тільки Україна отримає повноцінне членство в Європейському Союзі і кордони відкриються в певних напрямках, ми можемо зіштовхнутися з істотним відтоком медсестер. Я усвідомлюю, що багато з них згодом можуть повернутися, але це питання, яке потребує нашого прогнозування. Нам потрібно чітко розуміти, як стимулювати молодь обирати цю професію, які фактори мотивації є дієвими, а також готувати фахівців не лише на сьогоднішні вакансії, а й для тих періодів, коли ми можемо зіткнутися з нестачею кадрів через їхній виїзд."
Чую від багатьох лікарів тези, що нам дуже важливо втримати молодь у медичній професії, бо вона демотивується і йде. Тому сьогодні запросила молодь, якій довіряю. Чи справді ви бачите, що є або може бути відтік з української медсистеми? І якщо так, то чому?
Ксенія Михайлюк: Без сумніву, ця небезпека стосується всіх працівників сфери охорони здоров'я. У контексті війни ми стали свідками того, що багато дівчат мали можливість виїхати і частково це вже сталося. Як тільки кордони відкриються, питання стане ще більш актуальним для молодих людей. Якщо виникне єдиний європейський простір, ця загроза залишиться.
Сьогодні фахівці в галузі медицини все частіше обирають немедичні сфери діяльності, ніж виїжджають за кордон. Проте, очевидно, що багато з них не бажають залишатися в медичній професії.
Інеса Гуйванюк: Спостерігається виражений відтік кадрів, який, на мою думку, зумовлений різними хвилями. Початок вторгнення, пандемія COVID-19 та інші значні події в медицині, які були пов’язані або не пов’язані з реформами, внесли свій вклад. Я вважаю, що ця ситуація є наслідком недостатньої освіченості та інформованості. Люди не усвідомлюють, що в медичних системах Європи та світу також існують численні проблеми. Ми звикли критикувати те, що відбувається у нас, але маємо обмежене уявлення про ситуацію за кордоном.
Знання та усвідомлення принципів функціонування можуть спонукати нас до перегляду нашої особистої системи.
Система охорони здоров'я в Україні має величезний потенціал для розвитку молодого покоління.
Так, у нас багато незакритих питань, але це суперкласний простір для ініціативи, хороший старт для тих, хто хоче себе проявити, щось змінити і зробити цю систему кращою. Бачу, як медреформа розвивається. Чому не залишитися й робити щось тут?
Зображення: кадр з відео Зліва направо: Ірина Андрейців, Інеса Гуйванюк та Ксенія Михайлюк.
Що ж відштовхує лікарів у наш час? Я зосереджуся на проактивних спеціалістах, оскільки вони мають відповідну підготовку, володіють англійською мовою та активно ознайомлюються з науковими дослідженнями, а не практикують методи, які залишилися з радянських часів.
Багато медичних працівників не відрізняються проактивністю. Було б чудово, якби вони просто були компетентними спеціалістами. У жодному колективі не може бути 100% активістів, які постійно перевершують свої можливості.
Саме це і визначає різницю в мотивації, чому ми обираємо ті чи інші шляхи. Дехто, зокрема я та Інеса, а також ще двоє амбітних людей, відчувають потребу в викликах і прагнуть створити щось нове. Такі особистості бачать перед собою незаймані можливості. Наприклад, у Німеччині, якби ми працювали як хірурги, нас навряд чи запрошували б на співбесіди, адже ми не були б частиною проактивної еліти. Наша діяльність стала б рутинною і передбачуваною. І для когось це також має свою цінність.
Коли розмірковую про причини, чому люди покидають свої домівки, намагаюся дивитися на це не лише з власної перспективи.
Моя Україна – це яскраве, незаймане поле для нових можливостей. Працюючи на цій землі, ти можеш досягти успіху, якого не відшукаєш за межами країни.
Проте завжди варто враховувати людей з різними мотиваційними аспектами. Хоча багато хто може зосередитися на фінансових питаннях, саме вони не є єдиними факторами, що впливають на відданість співробітників нашій системі.
Іноді атмосфера в медичних закладах може виявитися більш стомлюючою, ніж матеріальні труднощі.
Інеса: Так і є. Щоб ставати самодостатнім лікарем чи лікаркою, в Україні теж потрібно пройти певний шлях. В офіційному варіанті він набагато коротший, ніж за кордоном, в ідеальних країнах. Але після офіційної частини починається життя: треба знайти ментора / менторку, з якими надалі набувати навички, знання і досвід.
Багато людей стикаються з труднощами в досягненні своїх цілей через відсутність ініціативи з боку більш досвідчених. Люди прагнуть навчатися і розвиватися, але їм бракує підтримки.
Зображення: кадр з відео Інеси Гуйванюк
Питання в управлінцях і адміністраціях лікувальних закладів чи на вищих ланках. Часто це люди зі старої системи, які не мають розуміння і ширшого кругозору, як давати можливості новому поколінню для змін і трішки вийти за рамки того, до чого вони звикли. Молоде покоління -- прогресивне, амбітне -- обмежується зовнішніми факторами. Тому треба попрацювати над ними, щоб було більше можливостей і шансів вдихнути на повні груди.
Багато людей лякаються невідомості. Чому їдуть люди за кордон? Тому що там усе структуровано. Стільки-то ти тут, стільки тут, те-то маєш зробити -- і тоді станеш лікарем чи посадовцем. А в нас невідомість. Які люди тобі зустрінуться, на яке стажування ти потрапиш, з якими людьми будеш спілкуватися -- усе грає роль у тому, що з тобою відбуватиметься в системі.
Необхідно уважно зважувати, що говориш на публіці.
Протягом багатьох років я чув від численних медичних працівників про конфлікт між традиційними та сучасними підходами в українській медицині, де багато людей опинилися "посередині", як зазначила Ксенія. Лікарі висловлювали думки про те, що молодим спеціалістам заважають пробитися вперед через авторитети, професорські привілеї та перешкоди, які обмежують доступ жінок до хірургічної практики та керівних посад. Коли ви розглядаєте це "неоране поле" з одного боку та наявну систему з іншого, як ви вміло знаходите баланс між цими двома аспектами?
Інеса: Необхідно бути надзвичайно освіченим, постійно займатися читанням, навчанням і володіти актуальними знаннями. Це є основою.
Ми здійснили дослідження, яке показало, що 80% жінок у сфері хірургії на певному етапі свого навчання чи кар'єрного розвитку стикалися з думкою, що їхнє місце не в цій професії через їхню стать. Якщо вже на такому первинному рівні виникають такі перешкоди, то про які перспективи розвитку можемо йти мова? Маючи ці результати, ми можемо звертатися до вищих інстанцій та професійної спільноти.
Керівників або команди старої школи ставить у глухий кут і лякають твої знання і те, що ти щось нове постійно робиш і пропонуєш, робиш щось краще. І це працює. У колективах старого зразка часто важко щось робити -- тобі не дозволяють, дискримінують. А коли тобі вдається, спочатку трішки остерігаються, а потім починають поважати, бо чомусь у тебе виходить.
Ксенія: Якщо у нашій сфері відсутня злагодженість і прозорість, рекомендую обрати команду, яка сприяє твоєму розвитку. Хірургічна атмосфера часто наповнена стереотипами, авторитетами, сексизмом та іншими подібними проблемами.
Зображення: кадр з відео Ксенії Михайлюк.
Ти не можеш їх здолати зразу всі і в усій країні, особливо коли йдеш на інтернатуру чи шукаєш роботу після неї. Тому важливо знайти максимально приймаюче, безпечне середовище, де можеш запитувати, помилятися, висловити свою думку, навіть якщо вона, можливо, ідіотська. Це важливо, щоб ти зростав як спеціаліст. Поки що формуються острівці здорового глузду, які будуть поширювати це якось глобальніше.
Одного разу я мала розмову з хірургинею, яка поділилася своїм досвідом щодо перешкод, з якими вона стикалася у своїй професії. Вона згадувала, як колеги старшого покоління, серед яких є й такі, що продовжують навчання та успішно лікують, шкодили її пацієнтам. Її слова були сповнені розчарування, адже такі дії призводили до серйозних наслідків для людей, яких вона лікувала. Я запитала: "Чи можеш поговорити про це детальніше?" Вона відповіла: "Дай мені трохи часу, щоб зміцнити свої м'язи — і тоді я готова буду говорити." Це означало, що їй потрібно пройти певний етап розвитку, аби сміливо сісти переді мною і чесно визнати: "Так, це дійсно відбувалося."
Інеса: Ти права. Я не думаю, що кілька років тому могла б щось схоже сказати. Скажу більше: напевно, через кілька років розкажу ще більше.
Ксенія: 100 %.
Інеса: Ми не живемо у вакуумі, і медична спільнота є досить конкурентною та агресивною. Важливо обережно підходити до того, що говориш публічно, мати підтримку менторів і оточувати себе колективом, який не є токсичним і поділяє твої погляди. Лише коли ти відчуєш впевненість і готовність виступити, ти зможеш підняти голос щодо проблем і стати голосом тих, хто страждає.
Як ви вважаєте, скільки таких острівців існує в нашій країні?
Ксенія: Не впевнена, але вони існують, і це вже вагомий аргумент. Різні дослідження свідчать, що для досягнення змін не потрібно 20-40 %, а всього лише 3-5 % активних осіб, готових докладати зусиль для трансформації системи. Можливо, доведеться потрудитися, пройти через випробування, зазнати невдач або змінити обставини, але все ж можна знайти однодумців, з якими можна працювати.
Ще важливо: інколи молодь переймає патерни спілкування попереднього покоління. У нас є колега-онкологиня, темою магістерської роботи якої був харасмент у лікарському середовищі. Це не тільки домагання, а й приниження, булінг, будь-який психологічний дискомфорт.
Так от, майже кожен медичний співробітник стикається з психологічним дискомфортом. І коли він приходить у середовище, де булять, кажуть, що ти "дніще", нічого не розумієш, твоя справа -- писати історії і так далі. Хтось розвернеться і піде, хтось збереже свої моральні орієнтири і стане хорошим фахівцем, а хтось мімікрує під це середовище.
Вони перетворюються на видатних професіоналів, проте продовжують підривати систему, діючи всупереч усталеним нормам. І це навіть гірше, ніж якби ми не здобували знання і не належно лікували пацієнтів.
Зображення: facebook/Чернівецька обласна лікарня Медичний персонал Чернівецької обласної клінічної лікарні
Матеріальні аспекти не є єдиними, що мають значення. Вкрай важливо працювати в колективі, де тебе оточують ввічливі, доброзичливі люди, де немає потреби виконувати принизливі завдання, і де молодшим працівникам надають повагу та підтримку.
Важливо отримувати знання та навички від досвідчених менторів, оскільки вони можуть бути справді корисними. Проте необхідно також вміти фільтрувати цю інформацію та адаптувати її до свого середовища. Коли зарплата невелика, розумієш, що, вчитися та вдосконалювати свої навички, ти здатний покращити свою продуктивність, а отже, і отримувати вищу винагороду. Але якщо ти відчуваєш неприязнь до колег, які морально виснажують тебе, то навіть значна компенсація не зможе змусити тебе залишитися в такому оточенні. Тому важливо працювати над створенням здорового суспільства, де молодь не піддається утискам і приниженням.
Інеса: Я вважаю себе щасливою, адже громадська організація GMKA приваблює молодих, амбіційних та свідомих людей. У нашій команді зазвичай працюють студенти, стажисти або молоді медики, які відчувають тут безпечну атмосферу з відкритою комунікацією. Ми акумулюємо їхні зусилля, що дозволяє розширювати ініціативи та ідеї, а також надавати їм можливість бути почутими. Вони мають шанс реалізувати власні проєкти. Тому для мене важливими острівцями є не лише лікарні, але й громадські організації, фонди, волонтерські групи та спільноти в соціальних мережах. Коли вас більше, вас і слухають уважніше.
Які переваги ці острівці можуть надати пацієнту?
Інеса: Коли пацієнту дивляться у вічі, вітаються у відповідь, звертаються на ім'я, не змушують чекати в черзі годинами, він відчуває вдячність, починає поважати людей, які з ним спілкуються. Комунікація має бути прошита через всю лікарську освіту і розвиток загалом. Це стосується як комунікації всередині колективу, так і зовнішньої і з пацієнтами, і з зовнішніми структурами.
Це один з наріжних каменів якісної меддопомоги. Перед тобою сидить людина. Коли є острівець здорового глузду, нормального середовища, пацієнт це відчуває і починає довіряти лікареві ще до того, як він пояснить варіанти лікування.
Зображення: gylyajpole.city Жінка на консультації у свого сімейного лікаря.
Ксенія: Ми часто обговорюємо важливість психологічного та загального благополуччя медичних працівників, адже коли людина перебуває в гармонії з собою, вона ефективніше виконує свої обов'язки. Якщо ти в стресі і не можеш впоратися з власними фінансовими труднощами, чужі проблеми можуть викликати у тебе лише роздратування, а не співчуття. Отже, пацієнти безумовно виграють від роботи кваліфікованих лікарів.
"Хто керуватиме?"
Коли ми говоримо про старші покоління, одна з тез, яку чую від ваших колег, лунає в контексті впровадження в Україні лікарського самоврядування. Мовляв, якщо ми впровадимо самоврядування в такому вигляді, як пропонують, старі еліти задушать зародки молодого й прогресивного, бо їм вигідніший статус-кво. Чи боїтеся ви як молоді фахівчині цього? Неоране дике поле -- це більше свободи, це ваш вибір, як лікувати. А тут з'явиться хтось, хто буде це контролювати.
Інеса: Не можу стверджувати, що відчуваю страх. Проте у мене є кілька питань щодо законопроєкту. Я спостерігала, як працює самоврядування в інших країнах, і мені не зовсім зрозуміло, як ми можемо адаптувати ці моделі до українських реалій. Ідея лікарського самоврядування мені імпонує, але питання полягає в тому, як втілити це в життя.
Найбільший консьорн (стурбованість. -- Ред.) лікарів, більшості молодих: хто очолить комітети, хто ці люди? Бо вони визначатимуть, хто буде в професії, хто ні, чи буде якесь покарання за лікарську помилку, якої ще немає в законодавстві. Це комплексна проблема.
Друге питання -- самоврядування нам спускають зверху, а запит має бути знизу. Спільнота медпрацівників має захотіти це. У нас, на жаль, трохи пасивна медспільнота, бо багато представників старої системи. Це совєтський спадок, коли ти повинен пасивно робити своє, а ініціатива не вітається.
Якби комунікація була ширшою і ближчою до медспільноти, якби були відкриті зустрічі, обговорення, пояснити, що це, може, запит знизу був би більшим.
Однак найважливіше питання полягає в тому, хто саме буде визначати всі ці процеси. Я вважаю, що це, швидше за все, будуть особи, які вже мають значну владу та авторитет, а не ті, хто представляє молоде покоління і прагне внести нові ідеї та очолити зміни.
Ксенія: Згодна, але без перебільшень. Було б цікаво спостерігати, як це почне реалізовуватися і справляти вплив. Призначення суперечливої особи на важливу позицію не є катастрофою, з цим можна боротися; в історії були подібні ситуації, і ми знаємо, як з ними впоратися.
Зображення: кадр з відео Ксенії Михайлюк.
Наскільки вам, як професіоналкам, не вистачає спільного обговорення? Щоб не просто кожен працював на своєму окремому острові, а щоб результати цих зусиль могли впливати на загальну систему.
Інеса: Це фантастично, коли люди будуть об'єднуватися і впроваджувати ініціативи. Зазвичай людей об'єднує те, що їх болить. Основне -- вибрати, що болить найбільше і що реалістично виправити. Бути відкритими й неупередженими одне до одного нам усе ще важко. Навіть серед молодого персоналу поговорити про щось відверто не завжди вдається.
Ксенія: Чи прагнеш розширити ці острівці? Авжеж. Це ж не безглузда боротьба, адже ти не просто так займаєшся цим. Будь-яка діяльність, що перевищує базовий рівень, вимагає зусиль і ресурсів, і хочеться, щоб це справді змінило систему та правила гри в цілому. Звичайно, ти мрієш про той момент, коли усвідомиш, що нам вдалося досягти значного прогресу і система зазнала змін.
"Для забезпечення високої якості медичних послуг необхідно спочатку їх розробити."
Коли ви згадуєте про об'єднання з огляду на страждання, які саме болі вас турбують?
Інеса: Я відчуваю глибоке занепокоєння щодо якості медичних послуг. Це питання мене турбує вже тривалий час, але я не могла точно визначити, в чому саме полягає моя проблема. Потім я вирушила на стажування до Гарвардської медичної школи і зрозуміла, в чому полягає цей біль.
За кордоном (не ідеалізую будь-якої системи чи лікарні) побачила, що спершу, щоб контролювати якість, її треба створити. Побачила, як її створюють і скільки людей над цим працює, як вони це роблять. Це було шоком і відкриттям.
Дуже класно організовано. Перша думка: "Боже, скільки ж це коштує? Це скільки грошей, зусиль, ресурсів?". Потім почала знайомитися з цими людьми, провела багато часу з ними і зрозуміла: "Ми можемо це зробити". Прості речі можна змінити за внутрішнього бажання, не витрачаючи багато ресурсів, людських чи фінансових.
Зображення: кадр з відео Інеси Гуйванюк
Якщо ми вирішимо розпочати процес покращення медичних послуг, варто почати з простого збору та відкритого аналізу даних. Важливо демонструвати як наші помилки, так і досягнення, розбиратися в причинах невдач і працювати над їх виправленням. Навчаючись на своїх помилках, ми зможемо досягти підвищення якості. Після цього можна буде впроваджувати вже відомі індикатори для оцінки та контролю цієї якості.
Для мене це головна проблема — донести до людей та медичної спільноти, що контроль якості стане можливим лише після впровадження якісних стандартів.
Ксенія: Цей погляд вражає, адже в результаті ми маємо пацієнта. Але мене турбують проміжні етапи на шляху до досягнення якості. Я відчуваю біль у питанні реалізації жінок у житті та медицині, зокрема в хірургії, і ще більш конкретно – у сфері великої хірургії.
Болить фінансове становище жінок, бо воно говорить про їхню свободу, можливість вибору, багато інших речей.
Звідси фінансове становище лікаря.
Усі ці речі пов'язані, бо працювати над якістю і над собою можна, коли закриті базові потреби.
З іншого боку, існують внутрішні мотиватори: деяким людям цікаво кар'єрно зростати, відчувати свою владу, здобувати той патерналізм, який вони відчували в минулому, коли були на самому дні. Інші ж мають спортивний азарт: "Я зможу всіх вилікувати, коли ніхто не зміг, я знайду рішення" — і це також надзвичайно важливо. Але для цього необхідний певний рівень добробуту, особливо для жінок, які беруть на себе безліч обов'язків, включаючи роль лікаря.
Зображення: Інна Варениця, відділення реанімації медичного закладу Охматдит.
Інеса: Я теж відчуваю цю проблему. Існують дослідження, які вивчають вертикальну та горизонтальну сегрегацію жінок у професійній сфері. Горизонтальна сегрегація проявляється в тому, що в медичних університетах навчається значно більше дівчат, ніж хлопців, але коли справа доходить до керівних позицій, частіше за все їх обіймають чоловіки. Я не маю нічого проти чоловіків, вони мені дуже подобаються (посміхається). Проблема в тому, що чоловіки займають більшість керівних посад, тоді як жінки складають більшість у самій професії. Це абсолютно неприйнятно. В першу чергу, мають враховуватися професійні навички та особисті мотиви кожної людини.
Ксенія звернула мою увагу на питання медичної освіти. Цю тему активно розглядали кілька років тому. Хоча є певні позитивні зрушення, їх явно недостатньо. Система медичної освіти в Україні залишається нестандартною і неструктурованою. Це викликано різними обставинами, але рівень допуску до професії залишається вкрай низьким.
Чимало осіб, які вирішують пов'язати своє життя з медициною, часто не мають достатньої мотивації. Вимоги для вступу до медичного університету не є надто суворими.
В університеті навчання дуже відрізняється залежно від кафедри, місця навчання, викладачів, внутрішньої мотивації. Знання, які тобі пропонують, диктує викладач чи кафедра. Класно, що з'являється більше молоді -- вони як ковток свіжого повітря. Але все одно більшість -- закореніла, стара система.
Студенти не завжди набувають знань у необхідному обсязі. Лише їхня власна мотивація може стати поштовхом для пошуку альтернативних джерел інформації або шляхів особистісного зростання.
Ситуація з інтернатурою виглядає аналогічно. Зараз існує електронна система розподілу, і це просто чудово. Тепер важливо створити план для цієї інтернатури: які кроки потрібно зробити, щоб все працювало ефективно. Це стане чудовим внеском у покращення всієї освітньої системи, адже все починається з навчання: хто вступає, як проходить навчання і ким стає після закінчення.
Image: Official Kyiv Medical University
Ксенія: Я якось пожартувала, що в Україні є лише одна інклюзивна освіта – це медичний університет.
Бо там беруть усіх? (Сміх.)
Ксенія: Там не існує жодних вимог, тобі не потрібні ніякі здібності, ти просто отримаєш диплом.
Це може бути важко для пацієнтів, але наша система охорони здоров'я перенасичена лікарями. Ми не потребуємо такої кількості спеціалістів, яку випускають численні університети. Кількість лікарів повинна бути меншою. Потрапити до лікаря має бути трохи складніше, ніж просто через 15 хвилин після появи симптомів. Лише тоді ми зможемо говорити про високу якість медичних послуг.
Перед запровадженням електронного розподілу в системі медичної освіти єдиною значною зміною стало введення порогу у 150 балів для вступу до медичних університетів за результатами ЗНО. Це викликало справжні баталії. Величезна подяка команді Супрун і Лінчевському, які тоді відстояли цю ініціативу. Завдяки цьому, хоча б частина абітурієнтів була відфільтрована.
Тут не знайдеться зручних чи загальноприйнятих варіантів. Усі рішення, пов'язані з медичною освітою, якщо вони справді працюватимуть і матимуть ефект, викликатимуть незручності і протест. Ми повинні просуватися в цьому напрямку, адже існуючий стан справ не може тривати далі.
Пригадую, коли вперше запроваджували IFOM – це був фактично американський екзамен з медицини, який неможливо сфальсифікувати. Він дійсно відображає рівень знань. Тоді менше ніж третина учасників змогла його пройти.
Інеса: Я справді була рада, що відбувся хоча б один IFOM. Це допомогло нам отримати справжнє уявлення про ситуацію. Ми побачили, що проблема існує, і вона не є вигаданою. Було б чудово, якби цей іспит повернули або запропонували альтернативу. Так, у нас є КРОК, і це позитивно, але існують й інші можливості, які можуть забезпечити незалежну оцінку системи. Саме такі незалежні результати можуть стати поштовхом для нашого подальшого розвитку та вдосконалення.
Зображення: кадр з відео Ірини Андрейців, Інеси Гуйванюк та Ксенії Михайлюк. Тиск від професорських капелюшків.
Ви зазначили, що більшість викладачів у медичних навчальних закладах представляють стару школу. Це дуже цікава ситуація. Для людей, які не пов’язані з медициною, статус професора, як підкреслював колишній заступник Віктора Ляшка Сергій Дубров, досі залишається важливим. Як часто у вашій професійній кар'єрі ви стикалися з тим, що вашу думку як молодого спеціаліста знецінюють, а думка професора чи особи з іншим академічним титулом автоматично вважається більш значущою, навіть якщо ви відвідали безліч конференцій за кордоном?
Інеса: Я часто з цим зустрічалася. Але тепер, на щастя, знаходжусь у більш безпечному оточенні. Громадська організація – справді затишне місце.
Це проблема, бо ти не можеш працювати, тебе часто зупиняють, ти демотивуєшся, постійно треба знаходити внутрішні сили і підтримку, щоб іти далі.
Тема професорських, доцентських та інших наукових звань в українській медичній системі викликає чимало дискусій. Наукові ступені мали б присуджуватися на основі відповідних наукових досягнень. Проте, в рецензованих міжнародних виданнях представлено дуже обмежену кількість українських досліджень та публікацій. Існує безліч українських наукових журналів, де публікують...
Ксенія: Мурзилок...
Не просто так ми зараз засміялися.
Інеса: Якість українських даних, їхня достовірність викликає багато питань. Дуже мало місць в Україні готові ділитися даними і робити науковий складник. Багатьом хочеться купити багато нової апаратури, написати багато постів, що класна команда і ми робимо все, що хочете. Але коли звертаєшся до них, мала безліч таких випадків: "Поділіться даними, заповніть форму -- проаналізуємо, в нас є міжнародні експерти, які допоможуть, зробимо ще краще", багато хто каже: "Хто ви такі? Чому ми маємо ділитися даними?". Ми ГО, хочемо допомогти.
Зображення: кадр з відео Інеси Гуйванюк
Ксенія: Наукові звання тут також мають свою особливу інклюзивність. Якщо бажаєш – можеш стати кандидатом. Додам ще дещо.
Ми розмежовуємо старе і нове, але я не зовсім демонізую старе. Радше боюся того, коли молоді успадковують цей патерн. Принижувати і ставити нас на місце, в куток, починають з першого дня в університеті. На кафедрах, у деканаті, на роботі. Це рутинне явище в медичному середовищі. Але ми не повинні приймати його і нести далі. Чому так поводяться старші лікарі? Вони є різні. Це все совок, культура брехні, страх покарання: за помилку тебе лінчують, звільнять, загноблять. Ці люди самі не почуваються в безпеці і поширюють цю небезпеку далі, не бачать потреби казати правду. Чого ти боїшся показати свої дані? Чи дати молодому колезі зробити якийсь етап операції? Тебе що, звільнять завтра?
Анастасія Пристая, хірургиня та проктологиня, обговорює питання зменшення пологових травм. Вона підкреслює важливість налагодження комунікації між фахівцями, які займаються післяпологовим лікуванням, і медичними закладами, де відбуваються пологи. Часто жінки стикаються з ускладненнями через кілька місяців після народження дитини, але не повертаються до пологових будинків, оскільки вже звернулися до інших лікарів. Анастасія вважає, що лікарі пологових будинків можуть не бути в курсі про такі ускладнення. Вона наголошує, що, якщо б їй вдалося провести лекції та обговорення в пологових будинках, це могло б допомогти зменшити кількість травм. Проте, існує страх перед юридичними наслідками і негативними відгуками, що ускладнює відкриті розмови про проблеми. Вона закликає до спільного пошуку рішень, але зазначає, що це питання залишається нерозв'язаним через небажання лікарів об'єднувати зусилля.
Це, напевно, також є складовою нашого спадку.
Ксенія: Я займаюсь трансплантацією органів, і в цій сфері чітко видно недоліки в медичній освіті, брак прагнення до розвитку та обман, що панує в галузі. В Україні щорічно проводять приблизно 100 трансплантацій печінки, тоді як у Сполучених Штатах ця цифра досягає 10 000. Це величезна різниця, навіть якщо порівнювати у відносних значеннях. У нас є кваліфіковані лікарі та фінансова підтримка, але цього недостатньо.
Зображення: Радіо Свобода Процес збору кісткового мозку у донора
Лікарі-нетрансплантологи, які після виявлення проблеми мали б скеровувати на трансплантацію у трансплант-центр, цього не роблять.
Тому що погано освічені, без бажання розвиватися і зі страхом отримати від заввідділення... "Заввідділення ніколи не відправляв на трансплантацію. Чого я буду вимахуватись? Буду далі крапати фуфломіцини, складати їх у стандартні труни -- і все буде нормально. Піду додому, і мене ніхто не буде сварити, що така розумна". У нас є гастроентерологічні стаціонари, що саме по собі трошки нонсенс. Що там лікують? Лікують здебільшого ті речі, які мають бути трансплантовані. А це десятки тисяч життів щороку.
Інеса: Я мрію про створення національного реєстру трансплантацій в Україні, який би наочно демонстрував інформацію про пацієнтів, проведені процедури та отримані результати. Така система вже успішно функціонує у США, де можна легко дізнатися, скільки трансплантацій було здійснено та який їхній результат. Це, безумовно, мотивує лікарів і медичні заклади до розвитку та сприяє зростанню всієї галузі.
Які, на вашу думку, основні висновки люди повинні зробити з цієї бесіди?
Інеса: Українські пацієнти повинні бути обізнаними та приходити на прийом із запитаннями або знати, де знайти відповіді на свої запити. Коли пацієнт усвідомлює ситуацію, він може ставити правильні запитання лікарю, спонукати його до більш продуманих відповідей та, можливо, самостійно отримати нові знання. Освіта є процесом, що відбувається з обох сторін – і пацієнта, і лікаря.
Ксенія: Так, треба ділити цю відповідальність. Стара медична система патерналістична. Ти приходиш до лікаря, вклоняєшся його шапкам, кажеш: "Усе зроблю". Адекватні лікарі хотіли б розділяти відповідальність з пацієнтом, щоб він відчував залученість до процесу, щоб у нас була синергія.
#Європа #Лікар #Україна #Німеччина #Facebook #Знання #Організація громади #Медицина #Хірургія #Медсестро! #Північна та Південна Америка #Лікарня #Європейський Союз #Комунікація #Психологія #Мотивація #Стереотип (поліграфія) #Ступінь магістра #Зовнішнє незалежне оцінювання #Трансплантація органів #Влада (соціологія) #Візерунок #Еліта #Груди. #Дискомфорт #Сенс
