Чому не слід витрачати сили на осуд ухилянтів?

Вадим Зукін, представник військових сил СОУ.

Спрощене поділ світу на чорне і біле не завжди є ефективним для характеристики різних явищ. Це стосується й явища ухилянтства. У цій категорії можна виявити не лише тих, хто втік за кордон, але й осіб, які дійсно підпадають під систему СЗЧ, а також так зване "ментальне СЗЧ" — точне визначення, запропоноване Мадяром, щодо людей, які формально виконують свої обов'язки, але фактично залишаються бездіяльними. Крім того, сюди належать і ті, хто "порішав" свої питання, а також безліч інших підгруп з абсолютно різними мотиваціями, страхами та умовами.

Якщо уявити світ, в якому панують лише чорні та білі кольори, то ухилянство сприймалося б як абсолютно негативне явище. Проте, насправді, світ набагато багатогранніший, і його не можна зводити до простих дихотомій. Тут присутні численні фактори, які мають різноманітні характеристики. Скоріше, це великий спектр сірого — від темного до світлого. Перш ніж знову кидатися в критику, давайте спробуємо об'єктивно розглянути це явище з різних перспектив.

Геополітичний аспект

Коли ми згадуємо про ухилянтів, наші думки зазвичай звертаються до українських чоловіків, які не прагнуть приєднатися до Сил Оборони України, що охоплює Збройні Сили, Національну Гвардію, Службу Безпеки та Головне Управління Розвідки. Але варто лише розширити це уявлення, як ситуація стає значно складнішою і менш зручною з політичної точки зору.

Додамо в модель сприйняття світу Будапештський меморандум початку 90-х років, під яким стоять підписи США та Великобританії. Також згадаймо глибинну причину війни - історичне прагнення ситих еліт росії вирватися зі статусу периферійної, по суті азійської імперії, поглинувши Україну з помітно вищим рівнем освіти населення та демократичними цінностями, а в перспективі - й інші країни Східної Європи.

З такою перспективою на світ виникає логічний висновок: основними "ухилянтами" стають не тільки окремі особи, а й цілі країни "західного блоку", які фактично відмовляються від виконання своїх зобов'язань у сфері безпеки. Принцип сили суперечить основам європейських цінностей, адже тоді постає питання: чи можуть маленькі держави, як незалежні балтійські республіки, вижити без силового захисту? Водночас сьогодні важко критикувати країни "західного блоку", адже саме вони надають Україні можливість продовжувати боротьбу, змушуючи Верховного Головнокомандувача "перевдягатися" у відповідні костюми, "дякувати" по кілька разів та виконувати інші принизливі дії заради збереження країни. Сподіваюся, що колись, перебуваючи на пенсії, він зможе в мемуарах чесно розповісти, про що думав у ті моменти. А підтримка від партнерів для України чітко окреслена та обмежена: достатня, щоб не програти, але недостатня для того, щоб Росія зазнала швидкої та безумовної поразки. Адже у європейців та американців виникає побоювання завдати занадто серйозної образи непередбачуваним росіянам.

Отже, в геополітичному контексті можна вважати, що ухилянтами є не лише країни ЄС, але й Велика Британія та США. Аргумент щодо фінансової підтримки тут виглядає не таким очевидним, як може здатися. Часто ці кошти або повертаються назад у вигляді закупівель їхньої власної зброї, або ж становлять незначну частину їхніх оборонних витрат у мирний час. Також варто окремо розглянути питання економічної вигоди, яку приносять українські мігранти в країнах Європейського Союзу, адже їм вже стає не вигідно, щоб ці трудові ресурси поверталися назад. Адже навіщо відпускати молодих, освічених, неконфліктних і працелюбних людей, які дотримуються християнських цінностей? Чув також думку, що Міністерство Родини, Праці та Соціальної Політики Польщі має певні плани щодо залучення українських мігрантів, отже, після укладення мирної угоди, нашим опонентом, якого ми вже не зможемо так просто називати, стане саме це міністерство.

У 2025 році оборонний бюджет США перевищить 950 мільярдів доларів. Президент Трамп неодноразово зазначав, що за майже чотири роки конфлікту в Україні американська допомога склала понад 350 мільярдів доларів. Це означає, що протягом цих чотирьох років США витрачали близько 10% свого оборонного бюджету мирного часу на підтримку України. Якщо врахувати, що значна частина цих коштів була спрямована на закупівлю американської зброї та обладнання, а також на отримання цінного бойового досвіду для військових інструкторів і виробників озброєння, стає очевидно, що Україні дісталася лише невелика частина. Це схоже на те, як батьки дають дитині здачу після покупки "чупа-чупса".

Історичний контекст

Ухилянство має давню історію та не є новим явищем. Є епізодичні згадки в літературі, як у Стародавньому Римі чоловіки відрізували собі великі пальці, щоб не служити в армії. Причому якщо вчитатись в ці свідчення та частоту випадків, то можна помітити закономірність. Що більше впевненості в перемозі в різні історичні часи, то менше випадків ухилянства. А що непевніше виглядають перемоги в різні часи історії, особливо у більш пізній час існування Римської Імперії, то менша кількість чоловіків хочуть доєднатись до такої армії.

Цей текст спонукає до роздумів як політиків, так і представників медіа. З одного боку, ми насолоджуємося свободою слова, що стала можливістю завдяки Помаранчевій Революції 2004 року. З іншого боку, чи варто шукати додаткові лайки за рахунок заяв, які можуть деморалізувати суспільство, яке не завжди має достатній рівень освіти для критичного аналізу політичного контексту? Фрази на кшталт "Усі підуть на війну", "Конфлікт затягнеться надовго", "Ми ніколи не досягнемо перемоги", "Наступ з Білорусі розпочнеться найближчим часом", "Цієї зими нас чекає повний блекаут" — ці заголовки чудово генерують кліки та лайки. Ці кліки та лайки стали своєрідною валютою, адже ЗМІ можуть пропонувати більш вигідну рекламу, а політики здобувають додаткову популярність та голоси на виборах. На жаль, ми часто недооцінюємо потужність, яку мають ці кліки та лайки! У світі політики рідко щось відбувається без певної вигоди. Пригадую, як приблизно рік тому я потрапив на зустріч із представниками НАЗК (Національної агенції запобігання корупції), і їхні обличчя відобразили здивування, коли я представив аргументи, чому можу бути незалежним експертом у сфері запобігання корупції в медицині. Виявилося, що незалежність, якщо у тебе є інші джерела доходу, а в НАЗК ти виступаєш як чистий волонтер, — це досить незвичне явище, яке я чомусь змушений був відстоювати. Зрозумівши, що не маю жодних сподівань отримати щось натомість, а НАЗК не зацікавлене в незалежних експертах, я вирішив не брати участі в цій незрозумілій грі. Нехай інші займаються цим — у мене було безліч інших справ.

До речі, якщо говорити про хроніку війни Росії проти України, що, можливо, багатьох здивує, розпочалася ще у 2014 році, то як змінювалися настрої та процеси мобілізації? У період з 2014 по 2021 рік для виконання завдань, які ставила влада з різних причин, вистачало добровольців, а примусова мобілізація фактично не застосовувалася — ніхто не займався активним відбором. Загалом існувала впевненість у здатності виконати поставлені цілі. Можна дискутувати про їхню обґрунтованість, але, як згадував один із учасників наради, де вирішували питання про можливу війну за Крим у 2014 році, після доповіді про те, що в армії України налічується лише близько 5 тисяч боєздатних військовослужбовців, рішення було ухвалено — Крим здати без бою. Проте, важливо зазначити, що людей вистачало для виконання завдань, що виникли під час АТО, а також для використання ресурсів, наданих іноземними партнерами. На початку 2022 року спостерігалися багатогодинні черги в військкоматах, проте зброї не вистачало. Всі були впевнені в тому, що швидко відбиватимуть агресора — питання ухилення від служби в суспільстві не обговорювалося. Лише у 2023-2024 роках, коли стало очевидно, що військові дії затягуються, і почалися маніпуляції з громадською думкою задля власної вигоди (наприклад, «почути в коридорі парламенту — одразу викласти в Facebook»), тема ухилення від служби почала більш активно обговорюватися.

Економічний вимір

Уявімо Україну як величезну корпорацію, яка веде запеклу боротьбу за своє існування проти росії, котра прагне знищити нас фізично, а також проти країн "західного блоку", які бажають забрати наших найталановитіших громадян. Таким чином, ми маємо справу з конфліктом проти значної частини світу. У цієї корпорації є два основні відділи: фронт і тил. Фронт не може функціонувати без тилу, адже саме тил забезпечує фінансування для ведення війни. Водночас тил втрачає сенс без фронту, оскільки головною метою військових дій є зупинити агресора, принаймні на теперішніх кордонах, а в ідеалі — повернутися до меж 1991 року, забезпечивши можливість більшості людей жити в мирному тилу.

Сьогодні більшість військових витрат в Україні фінансується за рахунок державного бюджету. А цей бюджет, в свою чергу, формується переважно з податків, які виникають лише тоді, коли люди працюють, виробляють, купують і продають. Однак, з цього "економічного кола" вже вийшли мільйони працівників: хтось поїхав за кордон, хтось служить у збройних силах, а інші переховуються. Це свідчить про те, що кожне нове рішення про масову мобілізацію - це не тільки зміцнення армії, а й серйозний удар по фінансовій структурі держави. Дуже хочеться сподіватися, що наразі у керівництва є чітка фінансова стратегія, яка дозволяє розрахувати, скільки людей можна регулярно залучати до армії, щоб уникнути поразки у війні та зберегти економіку від занепаду.

Якщо мобілізувати занадто багато людей одночасно, це може призвести до подвійного негативного впливу на державу. По-перше, доходи падають: мобілізовані особи та їхні родини значно скорочують витрати, що має мультиплікаційний ефект на всю економіку. По-друге, витрати зростають: необхідні гроші на забезпечення, харчування, форму та логістику. У бізнес-середовищі це можна назвати рішенням, яке одночасно знижує доходи та підвищує витрати. Тому фраза "воювати будуть всі" без будь-яких уточнень звучить як невдалий управлінський гасло. Ситуація є набагато складнішою: потрібен тил, стабільна економіка, регулярні поповнення й інші аспекти.

Також не забуваймо особливості українського менталітету. Коли у нас є достатньо якогось ресурсу, ми мало думаємо щодо оптимального використання. І лише коли його починає не вистачати катастрофічно, то ми здатні придумувати геніальні ідеї, що стосується технологічного ведення війни. Тому якби у нас не було щомісячного дефіциту мобілізованих, які реально пішли служити, а не втекли ще з навчальних центрів, то був би менший дефіцит людей, і рішення виконання завдань могли би виконуватись, як би це жорстоко не звучало, не за рахунок технологій, а за рахунок кількості військовослужбовців. Тому тримати армію в легкому дефіциті людей - це є дуже правильно, з огляду і на гарну роботу економіки в тилу, і на постійний тиск на військове керівництво, заохочувати креативність та технологічні рішення проблем.

Духовний вимір

В Україні кожен має право вільно вибирати свою релігійну належність. Дехто ідентифікує себе як християнин, інші - як атеїсти, а деякі знаходяться "посередині". Це може здатися незвичайним, адже нагадує стан "часткового одруження". Проте, це означає, що певна частина суспільства визнає можливість існування Бога та ставиться до релігійних традицій з повагою, навіть якщо не дотримується усіх їхніх принципів.

Цікаво, що незалежно від релігійної належності, в усіх віруваннях можна почути схожі думки щодо засудження інших. У Євангелії від Матвія зазначено:

"Не судіть, щоб і вас не судили; бо яким судом судити будете, таким же осудять і вас, і якою мірою будете міряти, такою відміряють вам. І чого в оці брата свого ти заскалку бачиш, колоди ж у власному оці не чуєш? Або як ти скажеш до брата свого: Давай вийму я заскалку з ока твого, коли он колода у власному оці? Лицеміре, вийми перше колоду із власного ока, а потім побачиш, як вийняти заскалку з ока брата твого. (Мт. 7:1-5).

Оскільки значна частина українців вірить у Бога, це створює певний когнітивний дисонанс. Адже дивно поєднувати віру з осудом інших людей, не маючи повного уявлення про ситуацію та обставини.

Суспільство України передало частину своїх повноважень уряду, включаючи право приймати складні, непопулярні та примусові рішення. За результатами соціологічних досліджень, проведених наприкінці 2025 року, в цілому українці виявляють підтримку чинній владі. Хоча вибори під час воєнного стану неможливі, опитування свідчать про те, що громадяни підтримали б уряд, якби вибори все ж відбулися.

Таким чином, якщо ми вже передали державі повноваження ухвалювати рішення щодо мобілізації, відповідальності та покарань, то навіщо намагатися додатково виконувати роль суддів та витрачати на це енергію? Це як купити квиток на автобус та піти пішки. Доцільним було би спрямувати більше енергії не на осуд інших, а на допомогу, витримку й підтримку життя, яке триває навіть під час війни. А питання суду й примусу - залишити тим інститутам, яким суспільство вже надало на це право і які навіть попри відсутність виборів мають явну підтримку більшості.

Психологічний вимір

Уявімо типову для сьогодення картину. Військовослужбовець уже кілька місяців не бачив родину. Дружина й діти сумують, живуть між тривогами та короткими повідомленнями "я на зв'язку". Він служить у місцях з різним рівнем ризику для життя.

І ось одного дня його дружина заходить в Instagram і натрапляє на пост: ще одна пара в шлюбі безтурботно насолоджується відпусткою на узбережжі. Чоловік вирішив піти іншим шляхом — абсолютно законним, отримавши всі необхідні дозволи від українських органів влади, і маючи всі документи в порядку. На знімках — усмішки, коктейлі та яскраве сонце.

Реакція виникає майже миттєво, без особливих роздумів. З'являється гнівний коментар під постом. Потім - обговорення з подругами: "як так можна", "яка наглість", "не служить - і ще й демонструє своє щастя під час війни". На емоційному рівні цю реакцію легко зрозуміти. Але якщо подивитися на неї спокійніше - вона відкриває глибший психологічний механізм.

Давайте розглянемо це явище, розділивши його на кілька компонентів.

По-перше, важливо керуватися здоровим глуздом. Людина, яка свідомо обрала інший шлях у житті, навряд чи змінить своє рішення під впливом якогось коментаря в соціальних мережах. Можливо, це навіть підсилить її впевненість у власній правоті. Українське суспільство, загалом, має труднощі з веденням конструктивного діалогу та ще більше – з прийняттям альтернативних точок зору. У цьому плані ми не так вже й далеко відійшли від примітивних племен, про які розповідає Комаров. Це видно як у бізнесі, так і в публічних дискусіях: згода з думкою супротивника часто розглядається як прояв слабкості, а зміна своєї позиції — як невдача.

Друга проблема полягає в неефективному використанні часу та енергії. Люди витрачають значно більше ресурсів на обговорення, осудження та внутрішні суперечки з "винними", ніж на власне відновлення, саморозвиток або підтримку оточуючих. Хоча ці дії не здатні змінити ситуацію, вони виснажують емоційні сили.

Третій аспект - це самоотруєння. Засудження не приносить жодних позитивних результатів: пара на курорті продовжує жити своїм звичним життям, військовослужбовець залишається на службі, а найбільше страждає саме дружина військового. До вже непростого існування додається ще один шар злості, роздратування та виснаження. Це часто призводить до побутових конфліктів, зривів на дітей або випадкових суперечок з незнайомими людьми. Так починається цілий ланцюг негативних подій, який не наближає до перемоги, але поступово руйнує суспільство зсередини.

Демографічний вимір

Не варто відкидати і демографічний аспект. Для довгострокового існування держави важливим є розподіл населення різного віку та статі (допустимо, що статі все-таки дві - хоча, на жаль, вже скоро і в Україні неможна буде таке казати). І будь-який демографічний провал негативно впливає на розвиток країни: то різко менша завантаженість пологових будинків, то зростає, і важко втримати якість. То дуже маленька завантаженість шкіл, технікумів, університетів по певному віку, але треба тримати вчителів та якість, бо потім до цього віку дійдуть інші діти. Також стрімкі коливання раптового виходу великої "когорти" населення одного віку на пенсію чи досягнення іншого віку може дорого обходитись країні, галузі охорони здоров'я, наприклад.

Безконтрольна та надмірна мобілізація здорових чоловіків у репродуктивному віці під час затяжної війни неминуче призведе до демографічної кризи. Друга світова війна залишила після себе "демографічні ями", наслідки яких відчувалися країнами ще протягом багатьох років. В Україні на сьогоднішній день народжуваність становить приблизно 200 тисяч дітей на рік, що вдвічі менше, ніж у попередні роки. Це свідчить про те, що демографічна яма вже почала формуватися, і влада повинна мати чітке розуміння, як зменшити негативні наслідки цього явища.

Соціальний вимір становлення української державності.

Сьогодні Україна стикається з найбільшою загрозою в своїй історії, але водночас має і величезну можливість. Як це все сталося, якщо пояснити простими словами?

Київська Русь колись була потужною державою. Однак з часом між її правителями виникли конфлікти, що призвело до розподілу земель. Цей процес поступово призвів до занепаду, а в 1240 році на її територію вторгся хан Батий, який завоював ці землі.

Потім Данило Галицький створює Галицько-Волинську державу наприкінці XIII століття. З'явився новий шанс. Не встигли толком побути державою, як уже в XIV столітті знову почались внутрішні конфлікти, мабуть, це особливість національного менталітету. У підсумку значною мірою самі ж еліти, без масштабного спротиву, фактично "віддалися" Великому князівству Литовському, бо для багатьох це виглядало вигідніше й безпечніше.

Далі - Богдан Хмельницький і повстання 1648 року. Здавалося, цього разу все мало б вийти, навіть попри величезну геополітичну проблему України - надто вигідну локацію між Європою та Азією, контроль над якою протягом усієї історії хотіли мати різні держави. Але Богдан Хмельницький помирає у 1657 році, і після цього починаються внутрішні сварки і боротьба за владу (якщо коротко, бо тут історики справді можуть написати сотні томів про Хмельницького та Руїну). Результат знову той самий - втрата державності.

Завершується Перша світова війна у 1917-1918 роках, і Україна отримує нову можливість. Але в період з 1917 по 1921 рік влада змінюється приблизно десять разів. У таких умовах жоден із урядів не зміг збудувати щось дійсно сильне і стабільне. В результаті – чергове втрачення незалежності, оскільки російська червона армія виявилася більш потужною.

А далі - 1991 рік. Без боротьби Україна отримує незалежність. Ну, або, з дуже маленькою боротьбою, яка точно не могла сама по собі призвести до отримання незалежності.

Таким чином, за всю історію, Україна ніколи у війні не здобувала незалежність. Навпаки, війна зовнішня призводила до внутрішніх сварок. А єдиний раз, коли пощастило, в 1991 році, не змогли використати нормально.

В українців нема досвіду вдалого об'єднання для для спільної, доведеної до кінця перемоги. І саме зараз, після початку повномасштабного вторгнення в 2022 році українці отримують шанс здобути цей досвід. І поставити крапку в питанні незалежності України раз і назавжди. А на заваді стати, як і раніше, боротьба за владу всередині країни.

Висновок

Такого моменту як зараз у нашої країни ще не було. Його треба не спустити, і заради майбутніх поколінь, і заради страждань поточного покоління, яке дуже багато втратило, включаючи життя та здоров'я сотень тисяч українців. Замість полювати на внутрішніх відьом та ухилянтів, всім інфлюенсерам суспільної думки (ЗМІ, політики, відомі люди) варто зосередитись на головному, десь жертвуючи кількістю лайків та підписок, але допомагаючи виборювати незалежність, остаточну, до якої вже ніколи та ні в кого не буде питань.