"Вона просила мене залишити сім'ю і не втрачати всіх, кого я люблю."

Коцюбинський адресував своїй коханій 335 листів.

Нещодавно отримав твого листа з пошти, дорога Вірусенько. Дякую, моя єдина, за теплі побажання з нагоди Нового року. Вони були настільки щирими та милими, що викликали у мене приємне тремтіння в серці, коли я їх прочитав. Але, знаєш, я б не писав так: говорячи про щастя та задоволення, я вирішив уникати займенників "я", "моє", "мені" і натомість використовувати "ми", "наше", "нам"... Тож з новим роком хочу побажати нам спокійного, ясного щастя... ще й... маленького Юрчика! Такого крихітного, щоб він простягав до нас ручки і з ніжністю вимовляв: "тато! мамо!" - написав у своєму листі 12 січня 1896 року до коханої Віри Дейші письменник Михайло Коцюбинський.

Віра Дейша увійшла в життя 30-річного Михайла Коцюбинського наприкінці 1894-го. Їхнє знайомство відбулося на першому Київському з'їзді української "Громади", де Михайло був делегатом від Вінниці, а Віра - від Чернігова. Віра Устимівна була вражена письменником - гарний елегантний одяг, витончені манери. Молоді люди розговорились і зрозуміли, що мають багато спільного. Після закінчення з'їзду Михайло Михайлович мав нагоду супроводжувати дівчину до Чернігова, адже їхав до товариша на хрестини. Згодом він став часто навідуватися до Віри додому. За короткий час Михайло став називати її "моє серденятко".

Віра Дейша, на рік старша за Коцюбинського, з'явилася на світ у місті Ржев, що в Тверській губернії. Після смерті чоловіка її мати переїхала до Чернігова, де проживав її брат, Василь Степанович Гортинський. Юлія Степанівна Дейша спершу працювала класною дамою в жіночому училищі Чернігівської єпархії, а згодом стала його директоркою. Вона самостійно виховала троє дітей.

Віра завершує навчання в Чернігівській гімназії та продовжує освіту на фізико-математичному факультеті Бестужевських курсів у Петербурзі — перших навчальних закладах університетського типу для жінок. Проте царський уряд запровадив жорсткі обмеження, і лише небагато обраних дівчат, які відзначалися здібностями та енергією, могли стати курсистками, маючи велике прагнення до знань і активної участі в суспільному житті.

Революційна діяльність Віри призвела до того, що вона отримала термін ув'язнення та відсиділа майже рік. Тягнувся шлейф неблагонадійності і за Михайла Михайловича через відстоювання ним самостійницьких інтересів. Знайшовши спільні громадські інтереси та ще й оцінивши письменницький талант, Віра Устимівна захопилася Коцюбинським.

24 січня 1896 року Михайло Коцюбинський та Віра Дейша побралися. Михайло Михайлович працював в Одеській філоксерній комісії, яка боролася зі шкідниками винограду на території колишнього Новоросійського генерал-губернаторства. Коцюбинський мав вирушати у тривалу робочу поїздку на початку березня. Віра Устимівна поїхала за чоловіком, але у вересні повернулася до Чернігова, адже невдовзі мала народжувати.

Михайло й Віра постійно писали одне одному.

"Моя люба дитинко! Я писав тобі без кінця, але вже пізно, час відпочити, адже завтра чекає дорога. Тож міцно цілую тебе і пригортаю до серця. Будь веселою та здоровою, не забувай, що твій Мусю дуже тебе любить. Бережи своє серце і здоров'я мами, стеж, щоб не застудилася. Поцілуй її від мене. Пиши, пиши частіше. Цілую всіх, а тебе — найбільше", — написав Михайло.

Він важко переживав розлуку з дружиною, а затягнулася вона майже на два роки. Наприкінці 1896 року в подружжя народився первісток Юрій. Того ж року на пароплаві з Ялти до Одеси письменник сильно застудився.

Коцюбинський подорожував з Криму до Одеси разом із товаришем восени, не маючи при собі теплої одежі і грошей. Вони їхали на палубі, мерзнучи від холоду, та намагалися зігрітися в машинному відділі. Уночі накривалися брезентами на рубці. Через такі умови Коцюбинський застудився, що призвело до серйозного ревматизму, і він почав пересуватися на милицях. Саме в цей період у нього також почалися проблеми з серцем. З середини листопада до середини квітня 1897 року він страждав від хвороби, як згадував поет Микола Чернявський.

Розлука з родиною стала для Михайла Коцюбинського потужним поштовхом до серйозних роздумів щодо можливості залишити свою посаду в комісії і переїхати до Чернігова. Щоб здійснити цей намір, йому був необхідний дозвіл генерал-губернатора, який, у свою чергу, повинен був отримати згоду від департаменту поліції. Михайло чекав на цю ухвалу протягом півроку — з листопада 1897 року до березня 1898 року. У цей період він мешкав у Житомирі і працював у редакції газети "Волинь". Нарешті, навесні 1898 року, письменник переїхав до Чернігова, аби бути разом із дружиною. Вони купили новий дім у місцевого лісника, і сюди ж Михайло привіз свою стареньку матір та сестру Лідію. У подружжя згодом народилося ще троє дітей: Оксана, Ірина та Роман.

У цьому домі Михайло Михайлович провів свої останні 15 років. Віра Устимівна піклувалася про його комфорт: у вазі завжди були свіжі букети, в оселі панувала тиша, сад був у чудовому стані, а щоденні сонячні ванни стали для нього звичною справою.

"Він був вигадливий. Завжди по-дитячому захоп­лювався красою природи, людьми, здобутками людського розуму. Він був людяний, не втрачав цієї риси протягом усього життя, любив добро, вірив у його переможну силу..." - згадувала батька донька Ірина.

Коцюбинського вважали письменником-імпресіоністом. Його твори, зокрема повісті "Тіні забутих предків" і "Fata Morgana", а також оповідання, більше схожі на живописні полотна, аніж на звичайні літературні твори. Проте буденність виявлялася важким тягарем для Михайла Михайловича. У своїй новелі "Сон" він зауважував: "Кожен день був однаковим. Ноги, немов зайві, безсвідомо слідували знайомими маршрутами, а очі, також вважаючи себе непотрібними, безжально сприймали все, що так набридло. Перед ними проходили й безслідно зникали звичні маломістечкові будинки та ті ж самі люди, як старі меблі в кімнаті, між якими можна безтурботно ходити, навіть не помічаючи їх".

На початку 1900-х років Михайло Коцюбинський разом із дружиною працював у статистичному бюро, яке здобуло репутацію демократичної установи. Його вважали притулком для інтелектуалів, які опинилися під політичним тиском. Проте ця робота стала для Михайла Михайловича справжнім випробуванням, оскільки заважала його літературній діяльності, відбирала багато сил і часу. Крім того, фінансове винагородження за цю діяльність було зовсім незначним.

Якось у бюро влаштувалася молода працівниця Олександра Аплаксіна. Як згадувала потім жінка, перше знайомство відбулося вдома в подруги 1902 року, куди завітало подружжя Коцюбинських: "У кімнаті вже були присутні кілька гостей. За деякий час увійшла пара, яка моментально привернула мою увагу. Вона з підстриженим волоссям, високого зросту, квітучим цікавим обличчям, але трохи різкими манерами. Він - стрункий, елегантно одягнений. Вражав його блідий навіть матовий колір обличчя..."

Цього разу Михайло Михайлович не приділив уваги дівчині. Тож, коли Олександра з'явилася в бюро в перший робочий день, Коцюбинський представився їй. Це засмутило дівчину, адже вийшло так, що він її не запам'ятав.

Спочатку їхні стосунки мали суто професійний характер, але з часом Коцюбинський почав виявляти до неї все більше уваги. Одного разу Михайло Михайлович запросив Олександру до телефону в віддаленому коридорі. Дзвінка не було, натомість Коцюбинський, захоплений емоціями, ніжно поцілував дівчину і зізнався в своїх почуттях. Вражена цим вчинком, вона втекла, не відповівши на його вибачення. Незважаючи на те, що Аплаксіна відчувала симпатію, вона вагалася довіритися своїм почуттям. До того ж, між ними існувала значна вікова різниця: їй було 24 роки, а йому – 40.

Для Коцюбинського подружнє життя давно перетворилося на рутину, хоча для всіх вони залишалися зразковою парою. Аплаксіна ж не поспішала відповідати на залицяння чоловіка. Тому Михайло Михайлович пообіцяв більше не набридати зізнаннями. Він почав уникати Олександру, а в разі зустрічі поводив себе сухо та стримано. Так тривало понад рік. Їхнє спілкування поновилося в грудні 1905 року. Тоді одна з працівниць запросила Аплаксіну на вечірку, де Коцюбинський мав читати свої твори. Олександра прийняла пропозицію, а коли побачила письменника, то зрозуміла: за цей час його почуття не зникли. Наступного дня на своєму робочому столі вона знайшла записку від Коцюбинського з освідченням у коханні. Дівчина вирішила з ним зустрітися.

"Михайло Михайлович вже чекав мене. Його хвилювання було очевидним. Ми без слів попрямували до площі, а він, мовчки, взяв мене під руку. Так само безгучно ми пройшли квартал," - пригадувала Олександра.

У той вечір вони тривалий час блукали безлюдними вулицями. Згодом Коцюбинський і Аплаксіна стали зустрічатися майже щодня за межами міста. Їхні зустрічі були лаконічними, тому вирішили обмінюватися листами, які ненав'язливо залишали на роботі.

"Якою ж важкою видається така тривала розлука, та все ж я безмежно щасливий знаючи, що ти мене любиш. Це таке величезне, таке яскраве, захопливе щастя, що я буквально сп'янів від нього. Ти мене любиш! Ти моя! Я можу цілувати тебе, пестити, чути твій голос, бачити твої чудові очі, любити тебе й віддати тобі своє серце нероздільно", - було в одному з послань Коцюбинського Аплаксіній. Загалом написав коханці 335 листів.

Пізніше Олександра Іванівна згадувала: "Якщо спочатку ми жили сьогоднішнім днем, то з часом нас усе більше гнітили думки саме про майбутнє - про сумісне життя. Михайло Михайлович часто говорив і писав, що не може жити без мене, що ­задихається в таких умовах. Він повторює, що й робота у нього пішла б краще, і здоров'я подужчало, якби ми жили разом".

Проте письменник не наважувався залишити свою родину. Віра Устимівна була в курсі всіх подій, але робила вигляд, що нічого не сталося. Одного разу Михайло Михайлович терміново вирушив у справах, і не встиг попередити свою молоду коханку. Тож його дружина випадково прочитала лист, адресований Коцюбинському. З ним вона звернулася до матері Олександри Аплаксіної, просячи вплинути на доньку і погрожуючи, що заради чоловіка готова на крайні заходи, навіть на вбивство. Проте спілкуватися зі суперницею вона відмовилася. Після цього Віра Устимівна провела розмову з чоловіком, деталі якої Коцюбинський описує у своєму листі: "Мені пред'явили твій лист, стверджуючи, що це від тебе. Вона перевершила всі мої очікування — жодних докорів чи сцен. Навпаки, таке благородство, співчуття та доброта, що я був шокований. Виявилося, що Віра Устимівна дуже любить мене, чого я зовсім не сподівався. Вона благала мене не залишати родину і не знищувати всіх. Мені було нестерпно важко, настільки, що я не зміг стримати сліз. Не знаю, чи витримаю цю важку душевну боротьбу - конфлікт між обов'язком і почуттям. Що мені робити?"

Олександра спершу вирішила розірвати стосунки з коханцем, але змучений вигляд чоловіка викликав жалість і вона вирішила залишити все, як було.

Драми оточували Михайла Коцюбинського не лише в його особистому житті. У 1908 році, на підставі розпорядження губернатора, його виключили з товариства "Просвіта", в якому він обіймав посаду голови. Це рішення було зумовлене революційною активністю його сестри Ольги. Проте з часом життя Коцюбинського повернулося до звичного русла. Він пообіцяв дружині, що розірве зв'язок з Аплаксіною, а Віра Устимівна зробила вигляд, що прийняла цю обіцянку.

Здоров'я Михайла Коцюбинського швидко погіршувалося. Лікарі виявили невтішний діагноз — серцеві проблеми та астму. Втіху йому приносив відпочинок на італійському острові Капрі, де він міг відволіктися від турбот.

У травні 1911 року Київська спілка підтримки української літератури, науки та мистецтва призначила Михайлу Коцюбинському щомісячну пенсію в розмірі 2 тисяч рублів на рік. Це також привернуло увагу до його творчості за кордоном. Завдяки цьому він зміг залишити свою посаду в статистичному відділі. У цей час Коцюбинський активно подорожував і займався письмом. Однак після чергової поїздки до Карпат влітку 1912 року він захворів. Митець поїхав на лікування до Києва, а через три місяці повернувся до Чернігова. 12 квітня 1913 року Михайло Коцюбинський відійшов у вічність.

Серед людей, які проводжали письменника в останню путь, виділялися дві ключові жінки - його дружина та коханка. Вінок, який сплела Аплаксіна, складався з ніжних білих квіточок яблуні. Його акуратно поклали біля голови покійного, незважаючи на категоричну заборону Віри Устимівни приймати будь-які квіти від Аплаксіної.

Вісім років потому, після смерті Віри Дейша-Коцюбинської, Олександра Аплаксіна залишилася одна на все життя. Після втрати Коцюбинського вона вирушила до Москви, де знайшла роботу в бібліотеці. Переживши тяжку емоційну травму, вона втратила зір. У 1945 році Олександра повернулася до Чернігова, де в грудні 1973 року пішла з життя у віці 92 років.