Битва за ресурси 2048 року: чому Україні потрібна Антарктика та як криголам "Ноосфера" приносить прибуток

#Наука

У 2048 році буде знята заборона на видобуток корисних копалин в Антарктиці, регіоні, де зосереджено близько 10% глобальних запасів мінералів. Україна стане частиною ексклюзивної групи з 29 країн, які, ймовірно, матимуть вплив на управління цими природними ресурсами.

У бесіді з РБК-Україна директор Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий розповідає про важливість наявності власної станції на віддаленому континенті, про досягнення наших науковців, які публікуються у виданні Nature, а також про те, чому старі російські станції не є нам потрібні, навіть у контексті репарацій.

Читайте також: "Якщо Антарктида розтане - міста підуть під воду". Інтерв'ю з полярником про роботу на краю світу

Головне:

Україна входить в "Антарктичний клуб" країн, які володіють інфраструктурою в Антарктиці (інфографіка РБК-Україна)

6 лютого відзначаємо тридцяту річницю повернення України до Антарктики. Яким чином, в середині 90-х, молода країна усвідомила важливість свого представництва на цьому континенті? Які події стали фоном для нашого відновлення зв’язків з Антарктикою?

Перші роки після здобуття незалежності виявилися надзвичайно важкими: ми не мали жодного уявлення про те, як функціонувати в умовах ринкової економіки. У ті часи заробітна плата становила всього 5-20 доларів, і часто її виплату затримували на кілька місяців.

І у таких умовах Україна ухвалює рішення повернутися в Антарктику. Це не відповідало бюджетним можливостям держави, але це яскравий приклад, як попри бідність у нас були амбіції, бачення майбутнього країни й готовність інвестувати у нього.

Навіть на п'ятому році великої війни наше тилове життя стало набагато комфортнішим у порівнянні з 90-ми. Проте в ті часи ми мали більш далекосяжне стратегічне мислення, ніж сьогодні.

Рішення щодо Антарктиди було прийнято з орієнтацією на десятиліття вперед. Адже в той момент, коли з'явилася можливість для нової держави, необхідно було зайняти своє місце у почесному "Антарктичному клубі".

Це рішення було ініційоване українськими науковцями. Саме завдяки науковим аргументам вдалося донести до політичного керівництва країни важливість повернення в Антарктику, що було швидко і позитивно сприйнято.

Керівник Національного антарктичного наукового центру Євген Дикий (інфографіка від РБК-Україна)

Чому ми акцентуємо увагу на поверненні України, а не на старті "дослідження" Антарктики?

Антарктика завжди була близькою для українців, а не лише далеким і незнайомим місцем. Наші співвітчизники активно долучалися до перших експедицій, що відкривали цей континент понад двісті років тому. Протягом всього радянського періоду, з 1940-х до 1992 року, українці відігравали важливу роль в дослідженнях Антарктики.

Ми були ключовою складовою експедицій: кожен третій радянський полярник - українець. Деякі функції закривали виключно наші співвітчизники.

Єдине підприємство в межах усієї Радянської імперії, яке змогло розробити транспортний засіб, здатний працювати при температурі -50 градусів, — це Харківське конструкторське бюро імені Малишева.

На їхньому всюдиході "Харків'янка" трималась вся логістика радянських полярних експедицій, зокрема гордість Союзу - станція "Восток". Харків десятиліттями забезпечував експлуатацію й обслуговування станції.

До 1980-х років у повітряному просторі Антарктиди були представлені виключно літаки, розроблені київським конструкторським бюро "Антонов". Ми не лише постачали техніку, а й щосезону забезпечували роботу наших льотчиків-випробувальників.

Китобійний радянський флот на 90% формувався з моряків, які походили з Одеської, Миколаївської та Херсонської областей. Це розповідь про страшний злочин, вчинений Союзом проти природи, що виявився в безрозсудному браконьєрському знищенні популяцій китоподібних. Проте це також частина нашої власної історії.

Подібна ситуація виникла й у рибальстві, де важко було знайти когось, окрім українців. Таким чином, умови для повернення України в Антарктику були надзвичайно вагомими.

Після проголошення незалежності України приблизно 200 осіб мали досвід участі в радянських антарктичних експедиціях. Ще близько тисячі людей працювали над дослідженням зразків, які були привезені з цих експедицій. Ці науковці підняли питання про можливість повернення в Антарктику.

- Чому Україна після розпаду СРСР залишилась без полярних станцій?

Після розпаду Радянського Союзу, все майно, яке належало СРСР за межами країни, підлягало розподілу між республіками, що його створили. Це питання було закріплено в Біловезькій угоді.

З 12 радянських антарктичних станцій ми розраховували на 1-2. Це було досить помірковане очікування. Ми сподівалися, що отримаємо їх як правонаступники Союзу, проте не взяли до уваги позицію росіян щодо цього.

Російська влада розглядала Антарктиду як важливу стратегічну можливість і не планувала дозволяти іншим колишнім республікам СРСР отримувати доступ до цього регіону.

Так у 1992-му все майно Совєтської антарктичної експедиції за одну ніч стало майном Росії. І це було абсолютно незаконно.

До речі, РФ не спромоглась їх утримувати. Сьогодні із 12 станцій працює 6, решта - законсервовані.

У 1993 році Україна заснувала Центр антарктичних досліджень, який зараз відомий як Національний антарктичний науковий центр. У той же час країна намагалася безуспішно успадкувати радянську станцію.

Власне, вся хроніка створення цього центру безпосередньо пов'язана з трьома ключовими особами: професором фізики Геннадієм Міліневським, а також вже покійними академіком-геологом Петром Гожиком і Юрієм Оскретом, який мав зв'язки з авіаційною галуззю.

Україна потрапила в незвичну ситуацію: існує антарктичний центр та кілька сотень полярних дослідників, але немає жодної станції. Хоча на той момент ще функціонував науково-дослідний флот, який згодом буде безглуздо знищено - розібрано на металобрухт.

Відбудову з нуля довелося розпочати лише у 2021 році. Проте в 90-х роках все ще панував певний оптимізм, адже у нас залишилися кораблі, і це давало підстави для початку.

Як ми отримали британську полярну станцію? Чому вона фактично стала нашою?

У 1993 році Великобританія шукала нову країну для передачі станції "Фарадей", оскільки її подальша експлуатація стала для британців складною з логістичної точки зору та економічно невигідною.

Вони збудували нову станцію "Розера", розташовану на 350 кілометрів південь, яка виявилася значно більшою, оснащеною простором для великих причалів та злітно-посадковою смугою. На "Фарадеї" ж рельєф не дозволяє реалізувати подібні проекти.

Всі вимірювання на новій станції британці розпочали "з нуля". Натомість на "Фарадеї" ряд спостережень велися ще з 1940-х років, тому просто зупинити їх було б неприйнятно з точки зору світової науки.

Британія знайшла мудре рішення - передати станцію країні, яка зможе продовжити вимірювання з тою ж точністю та якістю. Тобто світова наука отримуватиме ці дані, але зусиллями країни-наступниці, яка хоче зайти в Антарктику.

Хоча офіційно "кастинг" не був оголошений, фактично він все ж відбувався. Основним суперником для нас стала Південна Корея, яка мала значну фінансову перевагу. Навіть сьогодні вона залишається багатшою за Україну, а в 90-х роках цей контраст був вражаючим.

Проте, вони виявилися слабшими в аспекті людського капіталу – для них Антарктида була абсолютно новою територією, тоді як ми мали на озброєнні близько 200 науковців, які раніше здобули досвід роботи в радянській Антарктиці.

Євген Дикий поділився інформацією про те, як Україні була передана британська полярна станція (інфографіка РБК-Україна).

Читайте також: Пінгвіни, ізоляція і полярна ніч: як живуть полярники на станції "Академік Вернадський"

Британці побачили, що українці мають той же рівень володіння технологіями і науковими знаннями, що й вони, а от корейців треба всьому навчати - щонайменше ще три роки станція мала б працювати з подвійним штатом, британсько-корейським, аби її передали наступнику.

Українцям насправді можна було передати все умовно протягом тижня. Однак деякі з наших полярників проходили стажування у британців, щоб зрозуміти тонкощі роботи "Фарадея", оскільки не всі аспекти були аналогічними радянським практикам.

Таким чином, саме завдяки людському потенціалу Україна, яка перебувала в економічно складній ситуації, змогла перемогти у відборі перед Південною Кореєю, яка на той момент була заможною, але не мала достатнього досвіду.

Тоді почалася історія вже не українців у Антарктиці, а саме української Антарктики під нашим прапором. У 1995-му ми підписали цю історичну угоду, а реалізація її відбулася 6 лютого 1996-го, коли на станції "Фарадей" підняли синьо-жовтий прапор і на карті світу з'явилася станція "Вернадський".

У створенні станції "Фарадей" значну роль відіграв Сергій Комісаренко — тривалий час очолював інститут біохімії НАН та в той період був першим послом України в Великій Британії.

Молодій країні не лише бракувало фінансів, а й кваліфікованих дипломатів, тому нерідко на ці посади призначали людей з інших професій. Не можна стверджувати, що наше посольство змогло б успішно вирішити питання зі станцією, якби першим послом у Великобританії не був учений за освітою.

Українська станція на полюсі "Академік Вернадський" (зображення надане Національним антарктичним науковим центром)

Як уряд та громадськість сприйняли концепцію повернення на крижаний континент?

У той час політичне керівництво дотримувалося чітко вираженого полярного курсу: антарктичний центр було створено за Леоніда Кравчука, а під час правління Кучми ми уклали угоду з Великою Британією.

Коли виникла проблема з транспортуванням другої групи першої експедиції полярників, Кучма вирішив надати свій президентський літак для їхнього перевезення до Південної Америки, таким чином частину маршруту вони пройшли на "борті номер один".

Ставлення народу теж було показовим. Бюджет не закривав потреби першої експедиції. Тоді один з ініціаторів цієї історії звернувся по радіо до українців: "Ми вперше збираємось як незалежна країна їхати в Антарктиду, скиньтесь, будь ласка, на експедицію".

Хоча у людей не вистачало коштів, вони все ж таки знаходили можливість допомогти. В антарктичний центр надходили дзвінки від виробників ковбас, які повідомляли, що не мають фінансів, але готові надати свою продукцію для доставки. Навіть завод, що виготовляє лікеро-горілчані вироби, пропонував свої послуги.

Ця історія яскраво ілюструє дух епохи, який ми іноді відчуваємо в дефіциті сьогодні - прагнення вкладати свої ресурси в майбутнє, інвестуючи у наших дітей і онуків.

Чи здатна Україна після досягнення перемоги отримати від Росії декілька антарктичних станцій?

Вони були створені в радянському стилі, а їх використання відбувалося в традиціях, властивих російській системі. Чому нам потрібні ці руїни? Я вважаю, що в нашому списку вимог до Росії щодо репарацій будуть фінансові компенсації, а не матеріальні активи.

Ми самі вирішуватимемо, де і що будувати. Якщо частина репарацій буде закордонними об'єктами Росії, я б в цей перелік не включав антарктичні станції. Це не раціонально.

Деякі промислові об'єкти в країнах, що розвиваються, можуть викликати наш інтерес. Наприклад, бокситові родовища в Гвінеї, поруч із якими розташовані два наукові центри, що фінансуються Росією. Це створює цікаві перспективи в контексті репарацій.

А в Антарктиці нехай самі з старими речами возяться. У 90-х це було в тренді, а тепер вже ні.

Єдина українська антарктична станція "Академік Вернадський" розташована на острові Галіндез (інфографіка РБК-Україна)

Іноді в Інтернеті можна натрапити на питання, чому Україні потрібна Антарктика... Які ж вигоди ми з цього можемо отримати?

Ініціатором кампанії, що ставить під сумнів доцільність присутності в Антарктиці під час війни, став скандально відомий Анатолій Шарій. Відомо, що він отримує значні фінансові винагороди за свою діяльність на користь Росії. Можна сказати, що він є "полковником інформаційних військ РФ".

Шарій першим звернув увагу на те, чому Україна витрачає кошти на дослідження Антарктиди в умовах війни. Люди з критичним мисленням повинні замислитися: якщо російські пропагандисти так активно обговорюють цю тему, це може свідчити про те, що Росії вигідно, аби нас не було в Антарктиді.

Проте деякі люди в суспільстві не завжди здатні правильно оцінити ситуацію, адже іноді легше піддатися емоціям, аніж активувати критичне мислення.

Російський пропагандист вказує на українську Антарктиду, і деякі наші патріоти починають влаштовувати галас. Це яскравий приклад корисних ідіотів і вміло спланованої ворожої інформаційно-психологічної кампанії.

Українцям, які бачать сенс в наявності науки у нашій країні, пояснити доцільність полярних досліджень просто.

Сьогодні українська Антарктида являє собою одне з небагатьох вікон можливостей, яке дозволяє українським науковцям залишатися вдома, розвивати та вдосконалювати свої навички, водночас беручи участь у світовій науці та міжнародних дослідженнях.

Присутність якоїсь країни в Антарктиці - це приналежності до так званого "першого світу". Є три маркери цієї приналежності:

Це те, що підкреслює межу між першим світом і світом сомалійського селянина, який працює з мотикою.

На старті нашої незалежності ми володіли всім цим, але, на жаль, втратили українську космічну програму і на два десятиліття відстали в дослідженнях Світового океану, повернувшись до них лише в 2021 році.

Єдиним зв'язком, що пов'язував нас із технологічно розвиненими націями, протягом значного часу була Антарктида. Океани та космічний простір потрібно поступово відновлювати.

Сьогодні, в умовах масштабного конфлікту, стає очевидним, що без дослідження космосу нам не вдасться досягти прогресу. Якби це усвідомлення з'явилося раніше, можливо, ход війни був би зовсім іншим.

Проте, Антарктида - це не лише наукові дослідження. Вона також представляє собою потенційний економічний ресурс для держав.

Антарктика є зоною, що не підпорядковується жодному державному утворенню. Управління цією територією здійснюється "Антарктичним клубом", до якого входять країни, що мають розвинену інфраструктуру на континенті та мають право голосу в рамках Антарктичного договору.

В наш час існує всього 29 таких країн, тоді як загальна кількість країн у світі наближається до 200.

Країни, які є членами клубу, мають право вирішального голосу, тоді як ще 54 держави чекають на можливість отримати цей статус. Україна вже володіє цим правом, що надає їй можливість голосувати та накладати вето. Це має велике значення, адже відповідно до Договору про Антарктику всі рішення ухвалюються на основі консенсусу.

Ми здобули ці права не випадково, а завдяки тому, що на нашій станції "Вернадський" проводяться експедиції протягом усього року, існує розвинута інфраструктура та постійно працюючий персонал. Це стало підставою для нашого приєднання до договору про Антарктику в 2004 році з правом вирішального голосу.

Таким чином, Антарктика займає 10% від загальної площі Землі. Це також означає, що близько 10% усіх мінеральних ресурсів планети знаходяться саме тут. Ці запаси ще не були досліджені і жодного разу не використовувалися.

Це насправді величезний незайманий резервуар на планеті, оскільки діє протокол Антарктичного договору, що наразі забороняє видобуток корисних копалин.

Євген Дикий підкреслив, що в разі, якщо Договір про Антарктику не буде продовжений у 2048 році, Україна зможе висувати свої претензії на природні ресурси "крижаного континенту" (інфографіка РБК-Україна).

Термін дії протоколу закінчується у 2048-му. Шанси, що він буде продовжений, близькі до нуля. Подивіться на позицію Штатів, додайте позицію Росії та Китаю і накладіть на те, що протокол можна подовжити за умови консенсусу всіх 29 держав. Тож ймовірність, що новий протокол діятиме - дуже низька.

Тож з 2048-го може початися щось на кшталт золотої лихоманки, яка була на Алясці. Відкривається одразу 10% площі планети, які ніколи ніким не розроблялись.

Саме ці 29 держав отримають право остаточного голосу під час розподілу ресурсів та визначення норм їх видобутку.

Нещодавно президент США ясно продемонстрував, що у XXI столітті проблема контролю над критично важливими мінеральними ресурсами залишається ключовим аспектом як економіки, так і політики.

Отже, не викликає подиву, чому під час війни російська пропаганда стала акцентувати увагу на ситуації України в Антарктиді. Для Росії вкрай важливо, щоб ми не мали там присутності.

- Чи дійсно на острові Галіндез, де розташована наша станція "Академік Вернадський", вже виявили поклади газу і нафти?

У місцевості Галіндеза були проведені перші дослідження, які, однак, стикнулися з обмеженнями через заборону на буріння. Проте, згідно з отриманими даними від опосередкованих методів, існують підстави вважати, що в цьому районі можуть бути виявлені деякі корисні копалини.

Оскільки Україна має своє представництво в Антарктиці, чи надає це нам право на лов антарктичного криля?

Дійсно, це так, але не існує чіткої прямої залежності від конкретної станції. Ми вже є частиною "Антарктичного клубу", що відкриває можливості для участі в інших спільних угодах, зокрема в Комісії з морських живих ресурсів Антарктики, членом якої є Україна.

Саме ця комісія визначає, чого і скільки можна в Південному океані ловити. Тому тут не прямий зв'язок зі станцією, але прямий зв'язок із членством у "Антарктичного клубі" і в Договорі про Антарктику.

В інтернеті я зустріла дані, що доходи від вилову криля приблизно дорівнюють витратам на антарктичну програму України. Чи так це насправді?

- Ця інформація була правдива на момент її оприлюднення у 2018 році. Зараз ці дані вже застарілі.

Тоді видатки антарктичної програми становили лише мінімальне утримання станції "Вернадський", тобто без криголама, та й майже без науки, лише із довготривалими моніторинговими вимірюваннями.

З моменту придбання "Ноосфери" витрати на програму значно зросли. Ми також розширили обсяги наукових досліджень за цей період. Тож нинішній дохід від криля, який залишився незмінним, виявився істотно нижчим за бюджет Антарктичної програми.

Проте, справді суттєво, що Україна має активну присутність в Антарктиці не лише в контексті витрат. У нашій країні функціонує один великий крилевий траулер та п'ять менших риболовних суден, які займаються виловом риби іклача. Це забезпечує кілька сотень робочих місць для моряків і приносить щорічно декілька мільйонів доларів у вигляді податків.

Криголам "Ноосфера" забезпечить Україні службу протягом наступних 20-30 років (інфографіка від РБК-Україна).

Читайте також: Вперше в історії. Як український криголам "Ноосфера" забезпечує морські дослідження США

Ви стали головним ініціатором придбання криголама "Ноосфера" для України. Як ви оцінюєте доцільність цієї угоди?

- У 2021-му ми не знали про повномасштабне вторгнення, тому це абсолютно виправдана інвестиція.

Важливо розуміти, що ми придбали судно не для того, щоб просто перевозити вчених і вантажі на станцію, а ми купили саме науково-дослідне судно, яке на момент його побудови в 1990-му було найкращим океанографічним судном світу. І навіть зараз воно входить у 20-ку лідерів.

Таким чином, ми здобули актив, який за своїми інфраструктурними характеристиками для наукових досліджень не поступається самій станції. Ми фактично удвічі збільшили нашу наукову інфраструктуру в Антарктиці.

Ми запустили новий напрямок у дослідженнях океанів, який не розвивався протягом останніх 20 років. Усі аспекти вивчення світового океану, починаючи з фізичної океанографії та течій, продовжуючи вивчення геології морського дна і корисних копалин, і завершаючи біологічними та екологічними дослідженнями, можуть бути реалізовані на нашому судні. Це справжній плаваючий інститут.

З 2021 року світові ціни на пальне суттєво піднялися, внаслідок чого бюджет на ці витрати також зріс. У 2022 році нам було нелегко фінансово, проте ми змогли впоратися з труднощами завдяки обслуговуванню польської експедиції.

Отже, виходить, що "Ноосфера" також отримує прибуток від транспортування полярних експедицій?

- Поляки стали першими, хто уклав з нами договір про обслуговування нашим судном. Раніше вони користувались послугами росіян, але 25 лютого 2022-го розірвали контракти з ними і звернулись за допомогою до нас. Зараз у нас вже постійна співпраця, ми здобули репутацію.

Зараз ми отримуємо численні запити, і декому доводиться відмовляти. У цьому сезоні, окрім польської експедиції, ми також обслуговуємо американську та британську команди.

Це дивна ситуація, адже вони продали нам своє судно, а тепер змушені сплачувати за його використання. Ми опинилися в переважному становищі, оскільки в Антарктиді кількість країн, що мають свої дослідницькі станції, перевищує число тих, які володіють власними флотами.

Раніше ми теж щороку платили гроші іноземним суднам, щоб доставляли нашу експедицію на станцію. Зараз ми вже заробляємо на тому, що обслуговуємо іноземні експедиції.

Безумовно, ці угоди не покривають повністю наш антарктичний бюджет. Держава забезпечує лише базовий мінімум фінансування:

Усе, що перевищує зазначений мінімум, включає кілька місяців діяльності літньої сезонної експедиції, придбання наукового обладнання, проведення наукових досліджень на борту судна, а також міжсезонні рейси до станції - все це фінансується завдяки міжнародній співпраці.

Льодовийbreaker "Ноосфера" (зображення надано НАНЦ)

- "Ноосфера" розрахована орієнтовно на два десятиліття. Раніше йшли розмови, що за цей час в Одесі виготовимо новий криголам. Це все заморозилось зараз?

- Зараз нема ні грошей, ні можливостей для нашого суднобудування. Як тільки війна закінчиться, це знов стане актуально. "Ноосфера" дійсно розрахована щонайменше на два десятиліття, до трьох максимум.

Це як старий Rolls-Royce - така техніка потребує щороку серйозного обслуговування. Криголам у нас вже майже 5 років, за цей час ми значно покращили його стан, але він не вічний.

- Наскільки станція "Вернадський" потребує модернізації, ремонту? Чи довго ще нам послужить?

Ці будівлі були збудовані частково в 1950-х роках, а частково - на початку 1980-х. Для їхніх опор використовували залізобетон, тоді як інші елементи виконані з дерева. Звичайно, в таких жорстких умовах матеріали підлягають значному зношенню.

У 2018 році ми ініціювали процес оновлення станції, здійснивши комплексну модернізацію енергетичного обладнання, адже шведські генератори відпрацювали вже 40 років. Ми також оновили систему опалення та ряд інших систем, що забезпечують життєдіяльність. Завдяки цим змінам, станція зможе функціонувати ще протягом 15-20 років.

Навіть під час ковіду ми не розглядали варіанту консервації станції, бо якщо хоча б на рік її лишити без людей, далі нема сенсу вже відновлювати - легше побудувати нову. Станція має бути безперервно під наглядом.

Проте, незважаючи на всі наші зусилля з модернізації, ці конструкції не є вічними. Пора почати планувати будівництво станції "Вернадський 2.0" на цьому місці, використовуючи технології XXI століття.

Ми можемо навести чудовий приклад – значну модернізацію польської полярної станції "Арцтовський", яка фактично є новим проектом замість старої станції.

"Ноосфера" задіяна у цих процесах, тому ми спостерігаємо і набираємось досвід, який нам знадобиться при будівництві "Вернадський 2.0".

Коли закінчиться війна, не треба буде одразу будувати нову станцію. Але тоді буде ухвалюватись нова 10-літня антарктична програма і зразу треба буде закладати проектування нової станції.

Якими напрямками діяльності займається антарктичний центр у Києві? Чи обмежується його функціонал лише управлінськими завданнями, чи також включає в себе проведення досліджень полярних зразків?

Оскільки ми отримали станцію від британців, під час створення антарктичного центру ми також орієнтувались на практику Британської антарктичної служби. У нашому штаті половина працівників займається логістикою та управлінням, а інша половина — науковими дослідженнями.

Якщо говорити простими словами, антарктичний центр забезпечує повну логістичну підтримку для всіх дослідників з українських установ, які беруть участь у полярній програмі. Це охоплює приблизно 30 наукових інститутів та університетів академій наук України.

У подальшій частині досліджень ми здійснюємо роботу самостійно, використовуючи ресурси нашого Центру, оскільки важливо підтримувати безперервність спостережень, вимірювань та аналізу даних моніторингу. Інші установи та університети можуть долучитися до реалізації антарктичної програми на конкурсній основі, беручи участь у короткотермінових проектах. Фінансування цих досліджень також забезпечуємо ми.

Дуже багато зразків з Антарктики привозять в Україну для обробки в лабораторіях. І наша задача, щоб вони були правильно зібрані та доставлені сюди. Потім ними переважно займаються наукові інституції.

Всього кілька днів тому ви запустили в Україні першу полярну біологічну лабораторію. Чому ця подія є такою важливою?

У рамках нашого центру ми розвинули потужний біологічний напрям. Раніше наша діяльність зосереджувалася на станції та "Ноосфері", а для роботи в Україні ми намагалися знайти партнерів. Однак, з часом ми відчули, що це стало обмеженням, оскільки обсяги роботи зросли, і стало неефективно розподіляти їх між іншими установами, де дослідження Антарктики не є основним пріоритетом.

Безумовно, ми не інвестували кошти у зведення лабораторії. Натомість ми уклали партнерську угоду з Київським авіаційним інститутом, що має кафедру біотехнології та відповідні лабораторії. Ми привнесли наше сучасне обладнання, а студенти КАІ отримали можливість проводити свої дослідження. Таким чином, обидві сторони отримали вигоду від цієї співпраці.

Читайте також: Антарктика поруч: в Україні запрацювала перша лабораторія полярної біології

Україна вже три десятиліття присутня в Антарктиці. Які досягнення наших науковців вважаєте найбільш важливими?

Я не погоджуюся з такою формулюванням питання, адже багато людей наївно вважають, що наука сьогодні функціонує так само, як у XIX столітті. Тоді дійсно могли статися вражаючі відкриття, але сучасна наука – це швидше тривалий процес, схожий на будівництво будинку, де кожен вносить свій внесок, додаючи цеглинки до загальної картини.

Проте, якщо розглядати найбільш значні досягнення в науковій сфері, варто зазначити, що у 2024 та 2025 роках наші науковці опублікували дві статті в журналі Nature. Для дослідників така публікація є аналогом потрапляння бізнесмена до рейтингу Forbes. Обидва дослідження були присвячені новому феномену - "атмосферним рікам".

Це новий аспект глобального потепління, який раніше залишався поза увагою. Ці ріки швидко транспортують теплі та вологі повітряні маси з екваторіального регіону прямо до Антарктиди.

Це явище було виявлено лише нещодавно, оскільки метеорологія ефективно справляється з поступовими та послідовними процесами. Проте стрімкі та локалізовані явища потребують особливої уваги та вдумливого спостереження.

Для дослідження "атмосферних рік" була організована масштабна кампанія радіозондування атмосфери, яка проходила одночасно на десяти антарктичних станціях. Однією з основних локацій у цьому проекті став наш "Вернадський". Ця ініціатива дала змогу виявити, як саме рухаються ці "атмосферні ріки", а також оцінити їхні розміри та інші важливі характеристики.

Це відкриття має багатьох авторів. У дослідженні, що включає 10 станцій, взяли участь близько 20 науковців, серед яких дві українки. Однією з них є Світлана Краковська, яка стала однією з перших українок, що працювали на станції "Вернадський". Вона була активною учасницею Другої української антарктичної експедиції в 1997-1998 роках.

Ще одна представниця нового покоління українських науковців — її учениця, доктор Анастасія Чигарева. Вона стала частиною команди, що повернулася до Антарктики після 2018 року, коли знову відкрили можливості для українських жінок у цій сфері. Варто зазначити, що перед цим існувала 20-річна заборона на участь жінок у наукових дослідженнях на станції "Вернадський".

Це має символічне значення: щойно жінки отримали можливість публікуватися, вони негайно почали з'являтися в журналі Nature. Цей випадок є яскравим доказом того, що можна бути частиною міжнародної наукової спільноти, залишаючися в Україні: як Краковська, так і Чигарева продовжують жити в нашій країні.

Також рекомендуємо: Незворотні зміни вже розпочалися: вчена розповідає про кліматичні умови в Україні, аномальне тепло в Антарктиді та глобальні зміни клімату - інтерв'ю з Анастасією Чигаревою.

Для того щоб розповісти про друге важливе відкриття, необхідно здійснити короткий історичний огляд. Пригадаємо жахливі лісові пожежі, що охопили Австралію у 2020 році. Це лихо стало темою обговорення на всіх інформаційних платформах.

Ця катастрофічна посуха і пожежі стали наслідком раптового підвищення температури в верхній стратосфері. На висоті 30-40 кілометрів панують дуже низькі температури, але навіть незначне підвищення на кілька градусів може спровокувати цілу низку процесів, які врешті-решт призводять до жахливих посух. До 2020 року цей феномен залишався повністю непередбачуваним.

Отже, наш професор Геннадій Міліневський, один з піонерів української Антарктики та керівник Першої української антарктичної експедиції, у 2021 році разом із командою колег створив прогностичну модель, що дозволяє прогнозувати подібні посухи.

Для створення цієї моделі команда провела 40 років, досліджуючи дані атмосферних вимірювань на станції "Вернадський". Саме так виглядає сучасний науковий процес. Не потрібно подорожувати в пошуках нових відкриттів; достатньо десятиліть прискіпливих спостережень, які потім аналізуються і моделюються, що врешті-решт призводить до нових наукових знахідок.

Людство не в змозі зупинити такі процеси в стратосфері, але якби австралійці отримали попередження про наближення посухи хоча б за пів року, вони змогли б краще підготуватись. Завдяки інноваційним розробкам українських вчених, тепер це стало можливим.

Наукові дослідження в Антарктиці, розпочаті британськими дослідниками у 1940-х роках, все ще тривають за активної участі українських вчених (фото надане НАНЦ).

- Поділіться планами на майбутнє. Якою б хотіли бачити українську антарктичну програму надалі?

Не має сенсу обговорювати великі питання, коли триває війна. В цих умовах ми вже вживаємо всіх можливих заходів. Звичайно, всі наші задуми та мрії, які існували до початку конфлікту, залишаються актуальними.

Під час війни наша антарктична програма продовжується вже два роки з незмінним фінансуванням. Коли закінчиться повномасштабний конфлікт, планується затвердження десяти річної програми, і ми сподіваємося, що вона стане глобальною: передбачатиме розвиток, а не лише підтримку існуючих ініціатив.

Протягом наступних 20 років мені хотілося б побачити модернізацію станції до рівня "Вернадський 2.0", з новим будівлею на тому ж самому місці. Було б чудово також мати літню станцію на сході Антарктики — це кардинально відмінна частина від нашої західної. Адже західна частина цікавіша для досліджень в області метеорології, кліматології та екології, тоді як східна в першу чергу приваблює вчених, що займаються космосом і фізикою.

Крім того, нам треба повноцінна цілорічна станція в Арктиці, бажано на архіпелазі Свальбард. Це Норвезька територія, але зі специфічним статусом, яка дозволяє іншим країнам, які доєднаються до договору про Свальбард, будувати там дослідницькі станції.

Ми маємо підстави для того, щоб зайнятися цим напрямком - історія тут нагадує ситуацію з Антарктикою. Раніше українські науковці брали участь у радянських експедиціях на цьому континенті. Навіть у часи незалежності деякі з наших дослідників співпрацювали з норвезькими колегами у спільних проектах, що надає нам певні можливості для розвитку.

Також Міністерство закордонних справ активно розглядає цю можливість, і ми маємо намір долучитися до угоди щодо Свальбарду.

Євген Дикий поділився деталями програмних намірів України стосовно досліджень в Антарктиці (інфографіка від РБК-Україна).

- Чи правда, що ми шукаємо нафту біля станції Вернадський?

Раніше проведені дослідження в районі острова Галіндез свідчать про можливу присутність нафти та газу, проте міжнародні угоди наразі забороняють проведення буріння.

Чи можливо відібрати російські полярні бази?

Євген Дикий вважає це недоцільним: ці ресурси вже втратили свою актуальність і потребують уваги. Набагато ефективніше вимагати компенсації у вигляді фінансових коштів або природних ресурсів з інших регіонів світу.